Пішов повз матір, ніби то й не жива істота була, зайшов у сінці, зроблені його руками і вразився, які вони нечупарні й тісні і як пахне там чимось несвіжим і важким. "Це я так пахну!" — самовідречено подумав він і переступив порога. На нього від столу, від розкладених книжок дивилися вивідчі синові очі, й він не сів, а звалився на стільця, який аж захитався під ним, був-бо розклеєний.
— Мати де? — спитав хрипко.
— Хіба не знаєш? — різко відповів Сашко.
— Да, конєшно, — почухав неголене підборіддя батько. — Є що похавать?
— Не знаю, що це таке, — визивно сказав хлопець.
— Пожрать є шо? — вже сердито спитав Смерд-молодший.
— Не знаю, — мовив Сашко і знову схилився до книжок. Смерд вийшов у коридорчика, де стояла в них газова плита, що живилася від балонів, і підняв покришку; був там борщ. Налив тарілку й вийшов надвір, щоб не заважати хлопцеві. Але тут його чатувала мати.
— Це вже отямився чи знов підеш волочитися?
— Дай мені спокій, — буркнув він.
— Не будь дурний і перепроси жінку, — мовила мати. — Бо я тебе годувати не буду, ось землю можу поцілувати, що не буду.
— Знаю, — сказав Смерд-молодший і йому вже й борщу перехотілось.
— Ти шо, знов не робиш? — спитала мати.
— Чо’ ж, роблю, — невпевнено сказав він. — Це в мене одгули були.
— Не одгули, а загули, — єхидненько сказала мати. — Совість би мав!
Доїв борщ і подумав; а далі що? Піти в хату, чи в бур’яни, чи взяти вірьовку й повіситись? Але він не зробив ні перше, ні друге, ні третє, а все сидів у той час, як мати говорила й говорила, виказувала й докоряла, повчала і шпетила, і це було ніби далеке постукування поїзда. Він же сидів посеред двору порожній як гарбуз, нічого не бачив і не чув, а тільки похитувався ледь-ледь і відчував, як там, над головою, несуться невидимі хвилі смерті, а в тарілку з борщем опадав цвіт бузку і ще якийсь цвіт, і пелюстки плавали по червоній поверхні; він же дивився на той цвіт, на стіл, почорнілий од негоди, на шмат облупленої стіни і раптом помітив, що мати вже давно пішла, покинувши його, і що це тільки йому вчувалося, ніби вона шпетить і вимовляє, а може, це він сам шпетив себе й дорікав, і вимовляв, і сварив, бо він таки в цьому світі як отой цвіт у борщі: і плоду на дереві не зав’язав, і борщ спаскудив. Отож завмер і загус у цій темені, навіть комариних укусів не відчував, а тільки заціпеніння, з якого вивів його пристук хвіртки — поверталася з другої зміни Смердиха-молодша.
3
Він слухав цокіт її каблучків з якоюсь збентегою й настороженістю, бо не відав, що йому має принести. Не обертався й не дивився в її бік, а тільки в миску з недоїденим борщем і з насипаним туди пелюстям. Крізь гілля дерев від вулиці прорізувався промінь од ліхтаря, і це світло ніби прожектором висвітлювало і його постать, і миску на столі, і шматок стіни. Цокіт каблучків затих.
— Чого тут сидиш? — спитала Марія. — Чи вже, може, тебе маруха прогнала?
Не відповів, бо й не міг — заклинило йому язика між зубів.
— Сашко спить? — втомлено спитала жінка і сіла неподалік. Від того, що вона сіла, а не пішла далі, не сховалась у хаті, в нього сіпнулось у грудях серце, і він пробурмотів, що не знає: спить Сашко чи ні.
— Уроки вчив, — сказав.
— Не хочу, щоб з нього виріс такий лоботряс, як ти, — мирно сказала жінка. — Хочу, щоб з нього люди були.
Мовчав, бо що мав сказати? Пахло бузком, і ніччю, і жовтим світлом од ліхтаря, а може, це так йому здавалося — тобто трохи й осінню, а може, його смутком, котрий цілий день їсть його, чи смертю, що невидна летить над головами. І йому здалося, що, може, він і не людина в цьому світі, що з нього залишилася тільки оболонка, сама шкіра, котра обтягує трухлявого стовбура, мішок, у якого накидали тієї трухлявитини, й тільки мала скалка того дерева стала світляком — тьмяно світить із нього синім світлом.
— Утомилася я від тебе, твоїх коників і від цього нашого життя, — сказала Марія. — Все, може б, перетерпіла, але не те, що побачила.
— Я не хотів, — хрипко буркнув. — Вона сама до мене лізла.
— Не хотів би, то б не лізла, — так само втомлено відгукнулася жінка. — Після такого не можемо жити разом.
Здригнувся і злякано скинув на неї очима.
— То це хочеш…
— Не будемо жити разом. Але давай по-мирному, без скандалів.
— Як це по-мирному? — не зрозумів він. — Це ж треба в суд подавать.
— А ти на тій марусі хочеш женитися? — різко спитала.
— Та Бог з тобою! — вигукнув він.
— Я тоже не збираюся заміж виходити, — сказала Марія. — Отож ні до чого той суд. Винуватий ти, отож тобі й платити за той суд, а з чого заплатиш?
Це була правда, і він ще нижче схилив голову.
— Нічого нам у наші діла чужих людей уключать, — мовила ще тихіше й утомленіше Марія. — Хай буде в нас полюбовне розлучення.
— Як так полюбовне? — здивувався він.
Промовчала. Чути було, як з вулиці дзижчав ліхтар, саме той, який протягував аж сюди синю руку й вимацував їх у темені, ніби хотів чи помирити, чи ще більше посварити.
— Цілу зміну сиділа на верхотурі й думала, — заговорила Марія. — Думала про життя наше покалічене і про тебе непутящого. Хлопець наш на тебе дивиться, а я не хочу, щоб і він був непутящий. Хочу його в люди вивести. Чого, думала, Йонта з моєю сестрою в маслі купаються, а я наче оте відро помийне розбите? Чого люди живуть душа в душу, а я наче деркач розтріпаний. Тільки те, що тягаю тебе п’яного й дурю себе, що отямишся. А ти ж не отямишся…
— Ну, чого таке кажеш? — невпевнено мовив він.
— Кажу, бо знаю. Тебе тільки на два дні стає, щоб триматись.
— Да, — сказав він. — Бо мені трудне!..
— Отож я й кажу розійтися нам тра. Але без скандалів, полюбовно. Згоден?
Він мотнув головою і хоч важко було сказати: був це знак згоди чи незгоди, жінка прийняла те, як їй хотілося.
— Нас двоє, то візьмемо більшу кімнату, — сказала вона вже діловим тоном — Шафа буде наша із Сашком, тобі й шафки вистачить. Стіл візьмеш, який захочеш, одежу кожен забере свою. Стільців у нас шість — три тобі і три нам. Двері заб’ємо, а собі зробиш вихід з вікна. Зведеш сінці й напополам купимо тобі газову плиту, поки що даю тобі лектричну. Три каструлі й одна сковорідка — вистачить чи хочеш більше?
— Вистачить і однієї каструлі, — сказав він і вперше ворухнувся. Повернувсь так, що ліхтар із вулиці висвічував половину неголеного обличчя.
— Даю три, бо їх у нас шість. Продукти, які є в хаті, тоже розділимо, щоб по-справедливості було. Кажи, що тобі не так?
— А може, не будемо, — печально мовив він, і його одне освітлене око кліпнуло. — Може, я того…
— Будемо, — твердо сказала. — Будемо, бо в мене все в нутрі вигоріло. Ото тільки й лишилося сили, щоб полюбовно з тобою… Не хочу, аби люди в мене пальцями тикали… Що тобі не так?
— Все так, — сказав тихо. — Про одне забула.
— Про що? — спитала різко.
— Пропаду я без тебе.
— Не пропадеш! — мовила жорстко. — А припече, маруху покличеш. Захочеш женитися, подамо в суд. Заплатиш, скільки там тра — і живи. Я вже відер на тобі й марухах бити не буду.
— А лучче б била, — сказав він печально.
— Ну, вже ні! — мовила втомлено. — Перегоріла я…
— Де ж мені спати? — спитав він.
— Да, про ліжко забула, візьмеш собі Сашкове, він поки па розкладачці поспить, щось там потім йому куплю.
— Я питаю, сьогодня де мені спать?
— Піду гляну чи заснув Сашко, — мовила вона і звелася. — Коли ще сидить, підеш до себе, а коли ні, на горищі переспиш.
— А може, ми те, — сказав, ковтнувши гірку слину. — Ще раз, наостанок… Ми ж по-любовному…
— Ну ні! — обурено повернулася до нього Марія. — Коли гак тобі пече, до марух забирайся. Бо ти, може, від них і хороби якоїсь паскудної набрав.
У цей час із бур’янів долинув до них регіт: глухий чоловічий і різкий жіночий, подібний до вереску.
— Твої жирують, — їдко сказала Смердиха-молодша й мотнулася чимдуж у хату, голосно вдаривши дверима.
Смерд витяг цигарку й запалив. Руки йому тремтіли, і він подумав: як би добре було напитися зараз до безтями. Подумав, що там, у бур’янах, зараз, можливо, п’ють, але в нього порожньо в кишенях, отже, своєї частки вкласти не може, а даремно ніхто в цьому світі нічого не дає. Тому він пожадливо смалив цигарку й пив дим, од якого його ще більший смуток і почав з’їдати. Через це не зміг більше опиратись і, не чекаючи жінки, яка мала сказати, де вибере сьогодні нічліг, поволікся з двору на той закличний регіт, бо зовсім ниций був, а ницим усе одне, що про них подумають, і все одно, що їх чекає завтра й позавтра, ниці на те і є, щоб жити як метелик чи комар — з ранку до вечора Ранок уже був давним-давно, а вечір прийшов і пронеслися над головою невидні й невідчутні хвилі смерті, і цей вечір на догоду тій пані виїдає їх, мов черв’як зерно горіха, бо ницість у світі — це і є черв’як у шкаралущі плоду; він уже доїдає горіха дня, але хто зна, чи зможе знайти у шкаралущі ту дірочку, в яку був сюди забрався.
Смерд-молодший зупинився. Ридали з верболозів солов’ї. Ридав у небі неповний місяць, ніч відкусила від нього клаптя, як од яблука. Повз Смерда пройшла тінню куца Наталка із псом, пес на чоловіка загарчав. Куца Наталка не привіталася й нічого не сказала йому — тягла пса, а може, й не пса, а ніч. Бо вже не вечір був навколо, а ніч, і він знав, звідки вона починається — з його нутра. Порожнього й гнилого, де нещодавно губився єдиний світлячок, але й той погас. Озирнувся на свій двір: може, вийде жінка, може, щось скаже йому приязне. Ну, хоч би запросить у дім, хай і в ту кімнату, яку йому виділила. Але ніхто на двір не виходив. Пройшов повз Смерда з клунком трави на плечах Олексій. Під пахвою тримав косу, і та коса раптом холодно блиснула під променями ліхтаря чи, може, надкушеного місяця. У Смерда-молодшого поза шкірою пройшов холодок — ніби це смерть повз нього пропливла: невідь-чому цілий вечір про неї думає. Заверещали в бур’янах марухи, очевидно, Партизан їх там мнув. Смерд-молодший здригнувся, і йому перехотілося йти до п’яниць. Повернувсь у двір: миски з недоїденим борщем на столі не було: очевидно, жінка таки виходила. Виходила й не застала його, отже, подумала, що й сьогодні він подався до марух. "А хіба не все одно?" — подумав він і став біля паркану, щоб помочитись.
4
Вранці прокинувся пізно. Боліла голова, язик у роті ніби розпух і висох, тіло, покусане комарями, зуділо.