І мені б він ще був потрібен...
*— То, може, написати йому, щоб він сам приїхав або прислав би дозвіл пошкребти цю бестію? — запропонував суддя.
— Авжеж, це найкраще... Я б і сам охоче до нього поїхав, та в мене є тут негайна справа... До речі, чи ие знає пан суддя про Рудковського, де він? Я погарячкував тоді... А в нього є в руках якісь відомості... І мені б він ще був потрібен...
— Дуже добре, пане наш Демосфене; до правди, у нього є в голові смалець, і він буде корисний... От тільки не знаю, де він? Весь час я його не бачив.. Чи не в нашої красуні маршалкової за осавула? Вона ж його завербувала до свого полку... Бідова ця пані Розалія, далібуг,— казав суддя, важко дибаючи від в’язниці до свого дому,— завербувала всіх для евоєї химери... І мою пані заполонила, залишила мене солом’яним удівцем... Де тепер ганяє моя ненаглядна зіронька, і втямки не візьму... Душа в мене холоне, як подумаю, що вона ризикне сама кудись їхати...
— Ну, пані Агата досить розсудлива і запаслася, мабуть, вірним зброєносцем,—їдко усміхнувся Янчевський...—Так, витребеньки, пустощі від неробства, жарти,— провадив він сухим, сповненим отрути й затаєної злості тоном...— Всі ці жарти, щоб згайнувати час, були б дрібницями, якби в кожному жарті не було двох кінців: в одному веселощі, а в другому—злісна капость... Недарма приказка мовить: "Жарти жартами, а хвіст набік..."
— Та пан же сам схвалив спершу намір пані маршалкової.
— Як забавку, як потіху... Але якщо в дитячій грі криються зовсім не особливі наміри, не дитячі забавки...
" Які? — сполошився суддя й, поблідши, наскільки це було йому можливим, зупинився.
— Та я взагалі кажу,— зам’явся Янчевський,— не можна ж забаганкам наших дам довірити серйозну громадську справу, так би мовити, скокій нашого краю.
— А! — зітхнув суддя, розгойдавши свос черево...— Куди ж ви? Заходьте обідати до мене... Відтрапезуємо по-парубоцькому...’і медку сьорбнемо... знайдеться й запліснявіла пляшечка.
— Та я ось тільки зайду до Рудковського, довідаюся, чи довго він?
— Досконале... .То я чекаю на шановного пана... Ага, до речі, тягніть з собою й секретаря.
Через півгодини повернувся Янчевський і сказав, що Рудковського немає в місті і що хазяйка, в якої він квартирує, чекає його не сьогодні-завтра.
— Ну, нічого робити, прошу шановного пана..? На стіл уя^е подано, і ми тільки вдвох обідатимем.
Коли випили по чарці-другій старки й челядь, подавши першу страву, чемно поодходила до дверей, суддя, не відходячи від столика з закускою, таємниче сказав Янчев-ському:
— Яз Варшави одержав листи... Наша аристократія, на чолі якої стоять князь Чарторийський і граф Замойський, а разом з нею і вся шановна шляхта, ввая^ає московське ярмо обтяжливим.
— Ще б пак,— погодився Янчевський...— От і ці розбійники, замість належного покарання, викликають у російської адміністрації запити щодо нашого ставлення до бидла і навіть подейкують, чому важко й повірити, що буде указ, який обмежує наші права... Але що з тим гхівяічиим ведмедем вдієш?
— На кожного звіра є своя пастка..,
— От . про це й кажуть у Варшаві...— Формують сили.,. Зустрічають співчуття і в сусідніх державах... Звичайно, перед московським урядом треба себе показати найвірніши-ми підданцями, щоб приспати будь-яку підозру. Ну, про це ми поговоримо наодинці за келихом меду... А тепер гайда до борщу з бараниною й ковбасами...
Пихкаючи й оддуваючись, суддя підійшов до свого крісла й, перше ніж сісти, розгорнув серветку, щоб зав’язати її коло шиї, та тільки взяв він її з свого столового паряддя, як із серветки вислизнув якийсь пакет і відлетів до ніг Янчевського.
Побачивши пакета, Янчевський прожогом кинувся до нього, гадаючи, що піймав якраз послання з будуара.
— Що там? — спитав сторопілий суддя.
— Якийсь папірець... може, в мене з кишені,— казав поквапливо Янчевський, одходячи до вікна й крадькома роздивляючись пакет.
— Ні, здається, це в мене з серветки...— мовив здивований господар.
— А ось побачимо.
Янчевський оглянув пакет; він був грубо й незграбно скріплений і запечатаний, замість сургуча, згустком смоли, в котру був увіткнутий кінчик пера; па другому боці конверта була написана повна адреса судді.
— Ні, це йогомосці лист... панові літинському судді,— сказав він розчарованим голосом, підходячи до столу.— Напевно, якесь прохання від хлопа або міщанина...
— Так читай, пане... Зі мною окулярів немає...
Янчевський розірвав конверта, розгорнув аркуш паперу
й, глянувши на перші літери, побілів як стіна.
— Що там? — заколивався тривожно суддя.
Янчевський глянув на підпис і, впустивши листа на підлогу, скрикнув затремтілим голосом:
— Сто перунів! Лист від. Кармелюка!
Черево судді заколивалося, він увесь побуряковів і, впустивши серветку на підлогу, гупнув у крісло.
Хоч уже було майже з полудня й осіннє сонце яскраво освітлювало будуар пані маршалкової, але господиня його ще не була одягнута, а сиділа коло дзеркала й прибирала свою голову, тобто, власне кажучи, над зачіскою вовтузилася нова повірниця Фрося, а сама пані, в пишнім білім пеньюарі, сиділа ліниво в кріслі, втупивши кудись у простір стомлений, задумливий погляд. Останніми днями, з причини тривог і роздратування нервів, Розалія страждала нічницями й засинала часом тільки на світанку.
Нерозв’язані питання,— чи пішов дід з листом, чи не перехопили того посланця, чи одержав, нарешті, Кармелюк її запрошення і як до нього поставився,— стояли перед нею невідступно й гнали сон від її очей; болісне бажання розвіяти що невідомість і жагуче нетерпіння побачити Кармелюка з кожним днем охоплювали більше й більше її пломеніючі груди; а перепони підіймали в ній бурю пристрастей, що мучили її аж до втрати самовладання. За останні п’ять днів Розалія схудла й поблідла; безсонні ночі іюклали під її повіками легкі синюваті тіні й запалили гарячковим полиском очі. Хоч усе це й надавало особливої млосності й чару її красі, але зате викликало й побоювання. Стан її здоров’я страшенно турбував пана маршалка, і він почав набридати дружині розпитуванням про її здоров’я, а це її дратутж) й примушу пало уникати його одвідин. Разом з чоловіком підпав, як відомо, під .немилість красуні і Янчевський; та якщо перший зміни характеру своєї дружини приписував хворобливій дратівливості, то Янчевський на цьому' обгрунтовував ще міцніше свої похмурі підозри., Коли під час останніх одвідин Янчевський піймав початого листа Розалії, ця похмура підозра перейшла вже в цілковиту впевненість у тому, що красуня зрадила його й знайшла собі нового коханця. Несподіване відкриття дико розлютило Янчевського, але, почувши кроки Розалії, вій зробив над собою неймовірне зусилля й приборкав свій гнів. Клаптики листа він все-таки встиг хапливо засунути до кишені, щоб зберегти докази для своєї майбутньої помсти. Демо'сфен поставив перед собою мету за будь-яку ціну відкрити нового коханця Розалії й викрити зрадницю та й зганьбити її назавжди. Для цього йому треба було приспати в Розалії найменшу підозру. З кислою посмішкою привітавшись з господинею й відповівши на її запитання, що почуває себе цілком добре, Янчевський поговорив ще про найнезначніші речі, спитав між іншим, як ідуть справи нової комісії, й підвівся, щоб попрощатися; коли ж Розалія здивувалася такому короткому візиту, то Демосфен пояснив, що заїхав тільки по дорозі на кілька хвилин погодувати коней, зостатися ж далі не може, бо в нього назбиралася сила всіляких справ і клопотів, котрі вимагають негайного розв’язання. Насправді ж, як ми бачили, Янчевський рвався до Літина, щоб перехопити листа, якого, на його думку, допіру надіслало панові Рудковському.
Незважаючи на всі просьби маршалка залишитися й погостювати в домі хоч до ранку, Демосфен стояв на своєму
й додав ще, що не сподівається побачитися з дорогими друзями раніше, ніж через тиждень-два... *
Розалія хоч і висловила з свого боку жаль гостеві, але в душі була дуже рада позбутися хоч на два тижні. залицянь набридлого коханця.
Янчевський вийшов з покою, але перед від’їздом устиг побачитися наодинці з Фросею.
— А! Давня знайома! — здивувався вій.— Звідки й відколи тут?
— Недавно...— зніяковіла камеристка,— тут служу...
— А вдівця покинула?
— Що ж, поговір... Таке базікають...
— А мене не впізнала? Забула?
— Пан мене давно...
— Моя кохана, бачу, одцуралася зовсім?.. Пригадай лишень ті хвилини блаженства, коли ми були наче в раю...
— Ой пане, навіщо нагадувати бідній кобіті те, що вона втратила навіки,— зітхнула Фрося, сором’язливо потупивши оченята.
— Иу, щоправда, коханка перша мене проміняла... та я за то не гніваюсь: вільна пташка в’ється там, де їй любо, і не любить тенет... Але давню дружбу можна зберегти, кажуть же, що давній друг — ліпше нових двох, а старий мед п’янкіший і міцніший... За дружбою завжди може прокрастися й кохання...
— Ой, де там, пане? Хіба я не знаю... Де вже мені й рівнятися! Тільки серце моє розтривожилось, а воно й так нило й боліло за паном...— І Фрося кинула з-під навислих вій визивно-вогненний погляд на Янчевського.
— Спасибі, спасибі,— заспішив той серйозним діловим тоном, бажаючи відхилити настрій своєї співрозмовниці,— але ось що, в ім’я давньої дружби, чи можу я тобі довіритись і бути певним, що моя коханка не зрадить мене в моїх інтересах, як зрадила в коханні?
— Пане мій, любий, не кривіть душею,— кокетливо посварилася Фрося,— а небіжка пані Доротея?.. Ну... ну... Я не згадуватиму... а у вірності панові присягаюся й маткою найсвєнтшою, і ранами пана Єзуса, і всіма святими...
— Ну, гаразд. Скажи ж мені, душко, чи часто тут буває Рудковський?
— А, це секретар пані?.. Так, так... Буває-таки... і пані дає йому доручення...
— Які ж?
— Та всякі...— Фрося глянула лукавими оченятами на Янчевського й засміялася.
Всякі,— протяг Демосфен, не зводячи гострого, майже ЗЛОГО ПОГЛЯДУ з СВОЄЇспіврозмовниці,-г— і майже щодня тут товчеться?
— Ні, не щодня; він уже не був у нас днів три. Там щось таке... Пан маршалок невдоволений, що пані занадто багато займається справами, чи що...
— Гм! То й цей помітив, що занадто багато займається? — хихикнув Янчевський.*— А тепер, певно, пані дочала пересилати листовні накази своєму секретареві?
— А певно,— усміхнулася Фрося.
— Авжеж, без того діло йти не може, повідомлення," резолюції...