Явтух лишився в пітьмі. Він горнувся в свій затишний кожух, крутив осудливо головою, плювався.
— Пропав парубійко! Зовсім пропав! Хто з панами зв'язався, тому добра не жди!
Нараз двері відчинилися, пані Матильда вихопилася з кам'яниці, немов ошпарена, заверещала огидним фальцетом:
— О пся крев! Яка підлість! Хлопський виродок! Я тобі покажу, як насміхатися над шляхтянкою! Ти сподіваєшся, що тобі допоможе такий поворот? Не дочекаєшся!
Пані зачинила двері, грюкнув засув. Вона глянула на Явтуха зловісне, люто,
— Явтуше!
— Слухаю, ясна пані!
— Оцю підлоту... оце чортівське сім'я...
— Про кого пані каже?
— Цить! Не перебивай! Вбий негайно!
— Кого, пані? — злякався Явтух.
— Ну, цього, що тут... Івана...
— Але ж, пані... Пан казав, що вранці... на палю його...
— Я наказую стратити його тепер, в сю ж мить...
— Де, пані? Тут, у замку?
— О ні! — злякалася Матильда. — Тільки не тут... Я б не хотіла, щоб пан Станіслав бачив це. Одведи його в ліс... і там... ти розумієш. Ось тобі десять золотих. Візьми, візьми. Я тобі ще дам, як зробиш, що сказано...
— А що я скажу панові?
— Що хочеш... Що втікав... Ти догнав його в лісі... Пристрелив... Щось придумаєш...
Явтух вкинув монети в кишеню кожуха, помовчав, опустивши очі донизу. На його чолі проходили тіні, волохаті сиві брови зійшлися докупи в німому запитанні.
— Гаразд, пані... Я зроблю.
— От і добре... Добре, Явтуше, — ласкаво прошепотіла пані, — Ти добрий слуга, відданий. Я тебе озолочу! Та ще пам'ятай... він характерник...
— Оцей хлопець? — злякався Явтух.
— Він самий. Дивись, він може обмарити тебе. Перекинутися вовком чи гадюкою... а то й жінкою. Дивись, рубай одразу.
— Ніколи б не подумав, — пробубонів Явтух, сторожко оглядаючись на двері. — Такий гарний парубійко...
— То я піду. Нікому ні слова, Явтуше, не марнуй часу!
Пані майнула перед Явтухом білою шубою, щезла в сутінках. Сторож торкнувся рукою пістоля за поясом, поправив ефес шаблі. Перехрестився і відчинив засув. Іванко стояв в глибині кам'яниці, затуливши руками обличчя, і худенькі плечі його дрижали — чи то від плачу, чи то від холоду.
— Збирайся, ходімо, — непривітно сказав Явтух.
— Куди? — ледве чутно озвався Іванко.
— Не питай. Раніше треба було питати.
Вона вийшли з кам'яниці, вузькими переходами потрапили на подвір'я. Минули стіни фортеці, опинилися на краю лісу. Десь вдалині лунали приглушені пісні, між кучугурами зоріли червоні вогники, миготіли, пересувалися.
— Чи не різдво сьогодні? — запитав Іванко.
— Різдво, — похмуро одповів Явтух. — Проклята пані змусила мене в такий день діяти каїнову роботу.
— Куди ви мене ведете? Дядечку, що ви надумали?
— Не я надумав. Не край мого серця, хлопче. Я хлоп, бидло. Що скажуть — те маю діяти...
Іванко шурхав у заметах, затуливши обличчя від колючої хуртовини. Зупинився біля вікової сосни, знеможено притулився до неї.
— Ви мене вбити хочете... бийте тут... я не можу більше...
Явтух мовчав. Від села долинали дзвінкі голоси дітей та дівчат, вони виводили слова колядки:
По всьому світу нова новина,
Чистая діва сина родила,
В яслах положила, сінцем притрусила
Господнього сина...
Ой ішли із неба аж три янголи,
Та принесли вони йому три дари,
Три свічки воскові, ще й шати шовкові
Маленькому синкові...
Іванко заплакав, обнявши сосну. Дядько стояв біля нього, тупцюючи в снігу, очі в нього сльозилися від хуртовини.
— Життя прокляте. Слухай, хлопче, еж ти характерник? Перекинься краще на вовка чи на гада якогось... та й втечи. Щоб мені не брати гріха на душуі! Га?
— Який характерник? — крізь сльози пробурмотів Іванко. — Що це ви вигадали?
— Не я — пані. Вона мені сказала, що ти відьмак. Вискочила з кам'яниці, мов ошпарена. Вся бліда, трясеться. Наказала, щоб я тебе прикінчив. Каже, що ти характерник, можеш перекинутися вовком або й жінкою... щоб утекти.
Очі хлопця заіскрилися чи то від сліз, чи то від сміху. Він схлипнув судорожне, простягнув руки до Явтуха, прошепотів:
— Дядечку... Тепер я знаю. чому вона так звеліла. Вона одурила всіх — і мене, і вас, і пана. Мені не треба ставати жінкою, бо я дівчина!
Іванко зняв шапку. Потім схопив себе за чуба.
— Свят, свят, — одсахнувся Явтух, хрестячись одною рукою, а другою хапаючись за пістоль. — Що за проява? Згинь, пропади, сатано!..
Перед дядьком стояла дівчина. Русява коса розсипалася в неї по плечах, чорну перуку вона тримала в руці.
— Дядечку Явтуше, батьку рідненький! Я вам все, все розповім потім. Я дівчина, Василина моє ім'я...
— Перехрестись!
— Христом-богом клянуся, правду кажу! — Дівчина перехрестилася, простягла Явтухові перуку. — Помацайте, це ж тільки машкара. Якби я була відьмою, то давно втекла б од вас...
— Гм, — здивувався дядько. — Перехрестилася, отже, не відьма. Диви, яка пригода. Ох ти, халепа яка! Що ж мені з тобою тепер робити? Нащо ж ти на себе парубоче ім'я взяла, парсуну чужу присвоїла?
— Бо хлопцем легше, — сказала дівчина. — Мені коханого треба визволити з неволі турецької. От я й вирішила...
— Ой дурна ти, дівчино! — похитав головою Явтух. — Де ж ти захотіла правди знайти? У панів, у шляхти? Там її вдень із свічкою не знайдеш ! Гм!і Тепер мені виднішає в голові. А то замакітрило... Ах ти ж, голубонько моя, горличко безталанная! Ходімо ж зігріємось, а то ти ж задубіла вся.
Василина припала до грудей Явтуха, глухо заридала. Він обняв її худенькі плечі, гладив шкарубкими руками, тупцював од незручності.
— Ну чого ти?.. Ну навіщо ж? Ну, все лихе минуло. Вспокійся, дівчино. Ах ти, притичина яка. Ходімо, я проведу тебе до 'днієї баби знайомої. Вона самотня, ніхто не знатиме. Там побудемо. А потім побачимо. А чуб свій залиш... Надінь... пригодиться ще...
По глибоких кучугурах вони добрели до малесенької хатинки під лісом. В єдиному віконечку світилося. Явтух постукав у шибку. За дверима щось зашамотіло.
— Колядники, чи що? — почувся слабенький голос. — То колядуйте!ї
— Та ні, Мокрино. То я, Явтух. Пусти, ради святого вечора.
— Заходь, заходь, милості прошу.
Зігнувшись, Василина вслід за дядьком ступила до хатинкн. Дихнуло теплом, запахом чепчика, м'яти. В слабенькому жовтавому світлі лампадки, що горіла перед іконами, видно було похилу бабусю, яка пильно приглядалася до гостей. Привітавшись до Явтуха, вона кивнула на дівчину, мружачи підсліпуваті очі.
— А це ж хто з тобою? Чи то дівчина, чи то хлопець? Твар нібито дівоча... а одіж парубоча... Що за дівчина? Машкару таку наділа ік празнику, чи що?
— Зажди, Мокрино. Дай зігрітися. Тут пригода недобра. Дівчина сама розкаже...
— То роздягайтеся ж. Та прошу до столу. Кутя якраз впріла. Добре, що ви прийшли, бо ніхто й колядуиати не завітав — далеко ж од села, кому охота по кучугурах шурхати.
— Ану сідай, Василино, — звелів Явтух. — Давай чобота стягну. Іч ти, ноги немов крижинки. Мокрино, дай-но трохи горілочки на долоню, розтерти треба.
— Зараз, голубчику, — заметушилася господиня, — Тут у мене в сундуку е кварта для гостей. Знадобиться тепер.
Явтух хлюпнув собі на долоню синюватої рідини, почав розтирати посиніли дівчачі но;и. Вона засичала, зойкнула.
— Нічого, нічого... Терпи, — пробуркотів дядько. — Лихої години можна дістати. Пропадеш ні за цапову душу. Хоч би не одморозила пальців. Як щипаю — чуєш?
— Трохи... чую. Ой, болить!
— Ну коли болить, то радій! Не одморозила. Мокрино, оце в тебе і залишу її. Поживе трохи, доки вирішимо, що та як.
— Та я рада-радісінька, Явтуша.
— Тільки щоб нікому нітелень! Хто-небудь навідається, побачить, скажи, що небога приїхала. Хорує.
— Скажу. Сідайте ж до столу. Та розкажи, горличко, звідки ти, хто, як сюди потрапила...
Василина сиділа за старовинним дубовим столом, під божницею, їла смачну солодку кутю, прислухалася до зловісного завивання хуртовини за вікном. Дивувалася. Недавня лиха пригода здавалася сном, маренням. Залицяння пані Матильди, холодна кам'яннця, темний похмурий ліс... Ні, ні.То мара, навіяна розпукою, її блуканням у пошуках ненаглядного Гордійка. Мій друже, мій коханий, де ти, що з тобою? Як мені відшукати стежку до тебе? Бо коли не знайду, то вмру від жури, від пекучого смутку...
Задумався дядько Явтух, підпер вузлуватою долонею волохату голову, жалісливо дивиться на несподівану хрещеницю свою. Мовчить. Очікує, коли вона почне оповідати...
ЯВТУХІВ РІШИНЕЦЬ
...Панотець вів мене по тісному підземеллю. Десь плакали діти, тужили жінки. Було вогко, з кам'янистих стін падали краплі води. Я була сама не своя. Рятуватися, коли десь там пропадали ненька та батько, наречений... Навіщо? Для кого? Та я вже не думала ні про що, слухняно йшла за панотцем.
Ми опинилися в Громовому Яру. Священик звелів сидіти всім біля входу до підземелля, до хутора послав хлопчиків, щоб вони довідалися, що там діється.
Татари збігли, як весняна вода. Од хутора лишилися тільки недогарки. Ми повернулися на рідні місця. Матінка моя згоріла в хаті. Батько лежав, порубаний шаблями, біля млина. Все майно пропало, згорів млин.
Жінки та діти поплакали, посумували. Поховали на цвинтарі, кого знайшли. Гордійка та його побратима біля церкви не було серед трупів. Певне, його полонили татари...
Самотнім лишився і священик, всю його сім'ю порубали вороги. Він викопав землянку, запросив мене до себе. Я варила йому їсти, господарювала, ходила за ним. Та спокою мені не було. Я сказала панотцеві, що хочу йти в світ, щоб знайти Гордійка та визволити його. Доки не визволю його, не матиму для чого жити...
І Тоді священик дав мені пораду. Так я стала хлопцем, перемінила ім'я. Мала намір якось добутися до бусурменської землі, щоб розшукати Гордійка. Панотець навчив мене битися на шаблях, передав, що сам знав, з письма. За рік я вирушила до Києва. На шляху стрілася з паном Чартинським. На лихо собі... А може, й на добро. Бо тепер я знаю мову турецьку. Та й людей добрих стріла. Вас, дядьку Явтуше... і вас, бабусю...
Явтух вихилив келишок горілки, витер долонею рот. Збентежено зиркнув на дівчину, поклав руку їй на плече.
— Добрий, кажеш? А вів тебе на смерть.