Стиляги, бюрократи, розмальовані дами, дівчата, бандити з відмичками в руках, п’яниці з червоними носами.
Ревли, кричали, лаялися.
— Що це таке?
— Куди ми потрапили?
— Біда!
— Ми десь у космосі!
— Куди скаржитися?
— Це порушення конституції! Де міліція?
Петро підняв руку, закричав:
— Увага! Ува-га! Громадяни, ти-и-ихо!
Шум затих. Всі повернулися до "всемогутніх".
— Це ми вас перенесли сюди! Всіх, кому не хочеться працювати, всіх, кому приємна насолода і вільне життя!
— Навіщо? — роздратовано захрипів чоловік з недочитаними паперами в руці. — Що ми тут робитимемо, в цій пустелі, ким керуватимемо? Хто для нас працюватиме? Хто годуватиме?
— Громадяни! — загорлав Петро. — Тут — Край Насолоди! Тут ніхто не працюватиме, тільки їстиме, питиме, гулятиме! Ніякої остогидлої праці! Керувати — будь ласка! Можна створити всі умови! А працювати — ні-ні!
— Давай тоді твій Край Насолоди! — заревів натовп. — Давай ресторани, давай спальні, давай озера для купання, давай кабінети для керування! Давай машини, кінотеатри, танцмайданчики!
— Все буде! — іржав від радощів Петро. — Увага! Хай буде все, що заманеться вашому серцю!
Чоловік і жінка йдуть вулицею. Майдан. Вони зупиняються біля вивіски: "Р е с т о р а н".
— Зайдемо, пообідаємо, — каже чоловік.
Раз!
Ресторан зник. На тому місці порожньо. Потім із землі виростають буйні квіти, красуються під сонячними променями.
Жінка протерла очі.
— Привиділося, чи що? Тут же був тільки що ресторан. А тепер — зник...
Чоловік розвів руками.
— Тоді підемо в їдальню. Та це й краще. Пити ми не п’ємо. А в ресторані тільки гроші деруть!
Дві жінки йдуть вулицею, жваво розмовляють. Одна каже:
— Ти чула чи ні? Дивна дивина! Одразу в усіх установах зникло багато людей. І найдивніше те, що бюрократи зникли. Тепер нема черг, нема скарг. Усе йде, як по маслу!
— І горілка зникла, — каже друга. — Всі ларки і ресторани щезли, наче їх і не було!
— Слава богу. — обізвалася перша, — добре хтось придумав. Спасибі вченим, мабуть, вони винайшли антибюрократичну, антиалкогольну бомбу!
— Я за таку бомбу!
Весело сміються жінки.
Під ковпаком, на Місяці, ряди будівель. Ресторани, пивні ларки, танцмайданчики, басейни, управління. Все це перемішано еклектично, хаотично.
Реве в просторому залі радіола.
Викобенюються, аж стогнуть, стильні дівчата й хлопці.
Дим стовпом.
Недогризки на столі.
П’яний тип, ледве стоячи на ногах, проголошує:
— Бажаю... ще... шампанського... ик! І маслин... ик!
Раз!
На столі виникає замовлене.
Трах! Летить у стелю корок.
Танцюють біснуваті.
Реве джаз...
Сидить за столом начальник. Спить. Рука на телефоні.
Сидить інший, колупає глибокодумно в носі. Пускає в повітря паперові голуби.
Париться у ванні дама. Ахкає, ніжиться.
Цілуються двоє — стильний хлопець і Варка. Вона — розпатлана і п’яна — одхиляється від нього, стогне:
— Душно. Одежа заважає!
— І мені, — каже він. — Скинемо, Луїзо, ці лахи!
— Скинемо!
Роздягаються. Залишаються в пляжних костюмах.
— Ходімо в ресторюгу!
— Похромали!
Ідуть. Виламуються.
Лежать у кріслах Петро та Іван. Вони лише в трусах. Невмиті, нерозчесані. П’ють вино, смалять сигарети.
— От жисть, — хвалиться Петро.
— Малина, — дивиться на нього посоловілими очима Іван.
— А вони, дурні, — показує, сміючись, Петро на Землю, яка пливе серед неба, — хай трудяться, хай вкалують. Нам більше буде! А ми будемо насолоджуватися! Насолода — суть життя! Ура!
Реве джаз. П’ють горілки, вина, їдять харч гуляки.
Танцюють голяком.
Дівчата вже схожі на мавп. Хлопці пообростали бородами, розкудлалися. Невмивані, нечупарні.
Дригаються, танцюють. Клубок тіл судорожно колишеться в сизому диму...
Сидить у кріслі начальник. Хропе.
Його заткав павук. Павутина від голови до стелі. Рука на телефоні.
Лежать під деревами Варка з хлопцем. В нього кудлата борода, брудне обличчя. Він дивиться на Варку, дивується.
— Слухай, Луїзо, а в тебе хвіст виріс...
Варка байдуже глипнула, зневажливо хмикнула.
— Велике діло! Хай собі росте! В тебе давно виріс!
— Де?
— Подивись!
Хлопець оглянувся. З-під трусів помахує хвостик.
— Гм. Справді хвіст. А, хай собі! Навіть оригінально! Слухай, Луїзонько, а чому мені кортить на дерево вилізти?
— Лізь, як кортить, — ліниво Варка.
Хлопець підстрибнув, вхопився за гілку, розгойдався, як мавпа. Радісно зареготався і урочисто ревнув.
Варка не витримала, підхопилася й собі полізла до нього. Прибігло ще кілька хлопців та дівчат.
Уже багато людиноподібних стрибають по деревах. Перегукуються:
— Здорово, старик!
— Ну й кадр!
— Мировецька в тебе чувиха!
— А в мене хвостяра — во!
— Класний!
Рев захоплення лине під зорями,
Петро п’яний, як чіп, простягнув руку, наказує, заплітаючись язиком:
— Хай буде пляшка... горілки... і... і... індичка... з картоплею пареною...
Нема нічого. Порожньо на столі.
Петро остовпів. Безглуздо дивиться на стіл. Кліпає очима.
— Ванько... в чому справа?.. Нема... Іван чухає потилицю.
— Може... місяць скінчився?
— То й що? — вдарив кулаком по столу Петро. — Ми для блага інших... діяли... Не для себе... Он скільки людей щасливі... Хай тут буде шампанське! Я наказую!
Нема. Нічого нема!
З-за вікна доносилось ревище:
— Де вони? Давай їх сюди!
Петро й Іван визирнули у вікно. Там біснувалася юрба мавпоподібних.
— Пити! Жерти! Чому нічого нема?
— Рвать кігті! — крикнув Петро.
— Тікати! — підхопив Іван перелякано. — Додому! Хай ми вернемося додому!
Нічого не міняється. Рев за вікном.
— Все! — заверещав Іван. — Всемогутність зникла! Тепер ми навіки залишимося під цим ковпаком!
У двері ломилися. Іван кинувся в протилежний бік, вискочив у вікно. Петро за ним. Метнулися поміж будівлями, аж курява знялася. Їх побачили, погналися. Хмара розпатланих, хвостатих, замурзаних двоногих з палицями в руках котиться валом за двома "всемогутніми".
— Їсти! Жерти! — ревуть вони.
Хлопці біжать без духу, метушаться біля краю прозорого ковпака. За покриттям — холодна пустеля, гори, темна рівнина. І куля рідної Землі, а довкола неї — насмішкуваті світляки зірок.
— Пропали, — стогне Іван. — Краще було б працювати вдома. Мати, батько, люди свої, Дніпро... А тут пропадати в пустелі...
— Їсти! Жерти! Пити! — гриміла юрба мавпоподібних.
Налетіли, накрили собою Петра і Йвана, почали гамселити, аж пір’я полетіло. Зчепилися між собою, чути хиже ревище, над купою тільки метляються палиці, кулаки, чути крик, лемент...
Хтось зачепив прозорий купол, він тріснув.
Грім прокотився у космосі, блискавиця пронизала Край Насолоди.
Все зникає. Холодна місячна пустеля. Тиша.
Тільки десь у безодні ледве чутно відлунює:
— Їсти! Пити!
А потім — мовчання. Урочиста органна мелодія нового, прекрасного життя. І Земля, мов чарівна блакитна квітка, пливе у Безмежжі назустріч оновленому майбуттю своєму...