І знову кілька людських тіл, як кілька підрубаних у лісі дерев, повалилося на землю. Та на їх місце перли інші, бо велетень-харциз усе келепом вимахував над ними, гукаючи:
— Вперед, бо смерть!
Аж котрийсь із харцизів, побачивши Босаковського, високого не на людську міру, з вусами, як гадюки, по яких спливала кров, і з блискавкою замість шаблі в руці, крикнув:
— Упир! Упир!
— Кому до пекла спішно — ходи! — відповів Босаковський і рубав із такою силою, що голови як не відлітали з пліч, то розчереплювалися надвоє.
— Вперед, бо смерть! — ревів харциз і на кладці стовпилося стільки людей, що вона не видержала, затріщала й полетіла стрімголов.
— Пали! — гукнув Босаковський і з вікон посипалися кулі на тих, що бовталися у воді, як у кошелю раки.
Рів був глибокий, вода, болото, а на дні повбивані гострозатесані кілки. Вийти з того рова живим не було легко.
Улас тримав своїх людей біля великої брами. А як побачив, що сталося біля бічної, казав Панасові пускати собак.
Вісім звірюк рвонулося вперед. За ними біг Панас, У сорочці і в полотняних штанах, з довгою сивою бородою і з старосвітським луком у руці виглядав справді, як упир, що піднявся із забутої могили, щоб боронити домівки, в якій колись проживав.
З Панасом пустилися Уласові наймити. Усі хлопи, як дуби, з пищалями, сокирами й ціпами, хто що любив і чим орудував краще. На останку Улас із бердишем на довгому держаку. Він ним найгрубшу гілляку за одним ударом відбивав від пня. Біля Уласа найстарша і найлюбіша його невістка з луком, як хутірна Діана.
Ціла та ватага кинулася на майдан з таким нелюдським криком, що, казав би ти, орда йде.
Коли це побачив Босаковський, то, не надумуючись довго, вхопив довжелезну і кріпку драбину з густими жилавими щаблями, перекинув її через рів і, заки ворог отямився, що він робить, побіг, гукаючи:
— За мною, одинцем за мною!
Так перебіг Борис і всі Уласенки.
Ворог, узятий несподівано в два вогні, кидався направо й наліво. Але спасення не було нікому. Хто у воду стрімголов не полетів, той псам у зуби попадався.
Даремно велетень-харциз келепом махав і словами грозив, — ніхто його не слухав. Ватагою заволодів той смертельний страх, на який ради нема. Кожний тільки й думав, щоб вихопитися із того жахливого крутіжа й втікти, куди його ноги понесуть. Але й за такими щасливцями гналися Панасові собаки та летіли стріли.
А Панас так туго натягав свій лук, що стріла як увійшла грудьми, то виходили хребтом.
— Борисе, уважай! — гукнув Босаковський.
Він побачив, що велетень-харциз на Бориса із своїм келепом ішов, а Босаковський не міг скочити Борисові на підмогу, бо сам проти трьох боровся.
Але Борис впору відскочив, і велетнів келеп зарився глибоко в землю, а сам він носом запоров. Та був це борець не будь-який. Зірвався, вихопив келеп і замахнувся ним так сильно, що коли б був улучив Бориса, то цей і не гикнув би. Але Борис, хоч менший і куди слабший від свого супротивника, був набагато легший і меткіший від нього. Як дикий кіт, почав він на всі боки скакати, поки не дочекався щасливого моменту й з усієї сили не рубнув шаблею ворога по черепу.
Велет заревів, як ранений тур, рвонувся, але тільки два-три кроки ступив, і келеп вилетів йому з рук, а він сам горілиць простягнувся на землі.
Босаковський саме тоді упорався із своїми супротивниками й прибіг Борисові на допомогу. Та, побачивши, що сталось, шаблю об полу обтер і тричі нею Бориса по правому рамені ударив.
— Бачу, що не осоромиш мене, — промовив і хотів вус повісити на вухо, але тоді побачив, що вус цей був увесь у крові.
— Бач, якийсь нехрист черкнув мене, і то по самім лобі. Та, мабуть, я йому це з лихвою віддав.
Борис ухопив його за руку й потягнув до криниці. Хотів віддирати рукав від своєї сорочки й промивати рану, та Босаковський не дав.
— Краще відро на голову вилий, це мені добре зробить... Так... Ух!.. Як же я змахався... А тепер скоріш затовчи пороху в сивусі і на шматині приложи до рани.
Борис хотів скочити до хати по горілку, та Босаковський добув пляшку зі своїх бездонних шароварів.
— Улас, щира душа, дав мені надобраніч, та я не встиг випити, аж тепер знадобиться... Тільки ти не лий багато, бо шкода... Так, так, спасибі, але пляшку дай сюди!
Заки Борис заліпив рану, Босаковський випив горілку до останньої краплі, кажучи, що як вона має пособити, то треба її усередину давати, бо середина важніша від верху.
За той час Улас кінчав ворогів. Неважко було.
Втративши свого провідника, про якого гадали, що він непоборний, харцизи навіть не боронилися. Кидали всю зброю та благали пощади.
Бачив це Борис і тягнув свого названого дядька до бічної хати. Хотів його покласти на ліжко, щоби з нього забагато крові не зійшло.
— Тю, дурний! Це для здоров'я добре. Не менше двох разів на рік пускаю собі кров, щоб мене не залила. Бігай скоріше до стайні та кажи наймитам, щоб коней сідлали. Поїдемо за ворожим табором. Він, мабуть, недалеко звідси стоїть.
Але наймити й без того вивели вже коні на зводжений міст.
Борис і Босаковський скочили на своїх. Панас, Помело, три Уласенки та їх жінки почвалали за ними. Улас, Устя і челядь лишилися хутор пильнувати.
Недалеко вони йшли. Серед лісу в придолинку паслося стадо коней і кількох конюхів грілося біля вогнища. Вони навіть не пробували супротивлятися й відразу здалися. Одному з них Борис петлю на шию закинув.
— Табір де? Кажи!
Конюх не надумувався довго, — провадив.
— А собак тепер прибери до рук, — відізвався Босаковський до Панаса, — щоб не покусали кого.
Панас насилу покликав псів до себе й повпинав їх на ланцюги. Він чотири, а старший Уласенко стільки ж провадив. їхали, як на лови.
— Тільки ти нас добре веди, а то — смерть, — грозили конюхові. — Собаку на гілляку — й кінець!
— За що? — боронився хлопчисько. — Гадаєте, що ми з доброї волі? Нас присилували так, як і ви тепер. Але ми нікого не грабували і не вбили, біля коней завжди були.
— Не балакай багато. Веди... Далеко ще?
— Ні, ось тут на галявині вози.
На лісовій галявині справді видно були вози, а коло них преспокійно паслися коні.
— Гей, а є там хто? — спитав Борис.
Замість відповіді лиш якийсь кінь пирснув.
— Є хто там?.. Бо стріляю!
Із-під воза виліз якийсь дід. За ним другий, потім третій. На колінах сунулися, благаючи ласки.
— Ми не винні. Нас силою забрали. Хати нам попалили, добро розграбували, безталанні ми!
— Побачимо, як засвітає, хто ви. А тепер пов'язати їм руки! — приказував Босаковський, звертаючись до своїх людей. — Так. А щоб мені ані один не пробував утікати, бо пущу собак.
Босаковський наказав своїм людям обступити табір і не випускати нікого, а сам зіскочив з коня і став перешукувати вози. Чого там не було! І сало, і крупи, і поросята позаколювані, і побитої домашньої птиці цілі купи. Бочки з горілкою і міхи з вином також. Знать" не в однім хуторі хазяйнували харцизи й не будь-де, бо й постелі, і килимів, і одягу всілякого навантажений був цілий віз.
На боці корови та воли у траві лежали, ремигаючи.
Де така ватага перейшла, там хіба земля та небо тільки лишалося. Чого не візьмуть, то попалять та поруйнують, людей молодих із собою забирають, а старих та маленьких дітей — на другий світ.
— А де ж полон? — питався Босаковський.
— Є, — відповів дід. — Але мало. Полон татари беруть, а тут їх лиш кілька було. Решта наволоч усіляка.
— А ватажок? Цей високий, як дзвіниця?
— Звір, а не чоловік.
— Уже він тепер нікому кривди не зробить.
— Убили?
— Навіть не здригнувся.
Діди й конюхи зраділи. Знати було, що він їм дався взнаки.
— Гей, жінки! — гукнули. — А вилазьте-но з корчів. Спасителі наші прийшли!
У корчах зашелестіло. Пси рвалися. Босаковський наказав їх міцно в руках тримати.
— Виходьте, виходьте! — гукав і собі. — Нема чого вам боятися! Та ще які гарні. Гарним жінкам ми раді!
Несміливо підходили до нього, бо виглядав страшно. Височезний, худий, з довгими закривавленими вусами і з обв'язаною головою, без шапки на голові — руками їх вітав.
— З волею, з волею здоровлю! — промовляв гордо.
Уласові невістки кинулися до полонянок. Розвідувалися, хто вони і звідкіля, цікаві, як звичайно жінки.
— А Марусі Богатьківної між вами немає? — спитав несміливо Борис.
Не відізвався ніхто.
І Босаковський гукнув:
— На хутір!
7
Босаковський провадив табір. Без шапки, бо Борис перев’язав йому голову, щоб спинити кров.
Але Босаковський і не думав про рани. Його прямо розпирала радість, що несподівано став хуторові у пригоді. І не лиш хутір урятував, а й табір добув та полонянок із рук харцизів. І то, мабуть, не будь-яких полонянок, бо бідних харцизи в полон не беруть. За Босаковським торохтіли вози, навантажені награбленим, а на двох останніх їхали полонянки. Вони все ще не вірили своєму щастю. Так несподівано спало на них, що й повірити важко. За возами їхали Уласенки. Кожний із них вів одного, а то й два здобуті коні. Панас зі своїми псами наостанку. Аж язики з радощів повивішували, а так рвуться, що втримати їх годі.
За табором конюхи корів і волів женуть.
Світає. Ранок будиться зі сну й позіхає імлою.
Бориса щось тягне до возів із жінками. Все йому здається, що там його Маруся... Боже ти мій! Коли б була, то більшого щастя і не треба. Але її нема. Спитати б, чи хоч не чули чого про неї, не бачили, не зустрічали? Та боїться питати, щоб чого злого не почути. Не хоче тратити надії. Зиркає тільки з-під ока, наслухує, чи не почує чого. Ні.
І вози сунуть, як примари сонні. І весь цей похід у передсвітню годину на лісовій невиїждженій дорозі більше на сон, ніж на яву подібний. Борисові так дивно: поїхав із Журбою з приказами до сотні, а вертається з людьми, яких ніколи не бачив.
Це нині... А що буде завтра?.. Може, його доля знов кудись у невідоме зажене.
— Борисе! — почув голос Босаковського і почвалав конем до нього.
— А що там, дядьку?
— Не дармували ми нині, правда? Заплатили Уласові за хліб і сіль.
— Ще й як!
— Біда лиш, до мене якийсь харциз заглибоко шаблею черкнув. Боюсь, щоб кості не нарушив.
— Не думаю.
— А коли б що до чого, то знай, що весь мій маєток для тебе. Кінь, шабля і лосевий каптан. Коня доглядай і не осороми шаблі. По моїх предках насліддя.
— Щось вам також до голови прийшло!
— Помело поможе тобі шукати Марусі.