їх списувала молодь по провінції, не було в нас жодної добре вихованої панночки, яка б не знала їх, не було жодного освіченого офіцера, щоб не носив їх з собою в похідному ранці.
Я знав їх, але почав читати знову, не міг відірватись від чудових рядків Рилєєва "В темниці". Казали, що він написав це сам і штучним засобом передав їх з в’язниці. Вже аж геть потім стало відомо, що то була підробка, але тоді ми вірили всі, що це власні слова замордованого, і кожен з сльозами на очах переписував ці святі слова.
Я почав знову читати їх.
"Летел душею к пользе сограждан, пламенел воображением избавить отечество от своенравий самовластия, но родина не обретет уже сынов свободных духом и разумом, пылающих принести в дар и деяния и жизнь для искупления её свободы." Все це були знайомі вже слова, але вони знову схвилювали мене. "Всегда и повсюду,— закінчувалася відозва,— славна кончина за народ!" Далі йшли відомі вірші Раєвського:
Пора, друзья, пора воззвать
Из мрака век полночной славы:
Царя — народа дух и нравы
И те златые времена,
Когда кипело наше вече
И сокрушало издалече
Царей кичливых рамена.
Спешите,— кінчався вірш,— там вокальный звон
Поколебал подземны своды
И пробудил народный сон,
И гидру дремлющей свободы.
Я перегортав сторінки, це все були відомі заборонені вірші. Палали слова Пушкіна: "Самовластительный злодей, тебя, твой трон я ненавижу, твою погибель, смерть детей с свирепой яростью я вижу" та інші.
Зшиток закінчувався словами якогось невідомого письменника, зверненими до тіні Рилєєва: "Нет, ты не один! Есть граждане, которые восчувствовали высокую красоту твоих намерений и в сердце которых отдался тот же сладкий глас, который и тебя вызвал на страшное и гибельное поприще для ратованья за права человека."
Я згорнув зшиток. Обличчя мені пашіло і кров стукала в скроні. Так... Тут, в цій країні, прокинулась "гидра дремлющей свободы", тут люди взялися за шаблі, щоб вирвати з рук деспота й тирана свою отчизну, а я, а ми...
За що ми б’ємося?
"Знайте, что Бог предназначил нас для водворения порядка сред всех народов,— згадались мені тупі й загонисті слова Миколаєвого маніфесту,— мы приказали нашим верным солдатам идти против бунтовщиков и истребить их. Верные русские! Цель, предлагаемая мною здесь, достойна ваших трудов и усилий!"
Ось мета "достойна" нас, нас, що в душі носили жадання волі. Мені згадувались наші бої з інсургентами — і я почервонів. Тихий дзвін вернув мене до дійсності. Годинник вибив десяту годину. Я схаменувся, встав, зачинив книжку і вийшов з кімнати. В сусідньому покої куняв на стільці Франц, він одразу схопивсь, взяв в руки канделябра і провів мене аж до вихідних дверей.
Я увійшов до себе, Гончаренко спав, не став будити його, хутко роздягнувся, зачинив віконниці, загасив свічки і впав на ліжко. Я заснув хутко, але сон мій був неспокійний: снилися бої. Снився бій під Володимиром-Волинським і графиня Стецька з ножем у руці, і Шлітер з його прилизаним рудуватим волоссям і холодними сірими очима.
Коли я прокинувсь вранці, я не міг розібратись в своїх почуттях і думках: щось було, щось сталось, щось дратувало. Нарешті з цього хаосу випливли дві думки,— графська бібліотека, в якій я не зустрів нікого, і невідома дівчина в лісі.
Я хутко схопився з ліжка. Я мушу дізнатись, хто вона, чи це простий випадок, чи...
Франц увійшов з сніданком.
— Гончаренко,— гукнув я,— наготуй все, підемо з Трезором знову на куріп’яток.
Не знаю сам нащо, але я сказав це навмисно голосно, щоб почув і Франц. Через годину я дійсно з рушницею через плече виходив з офіцин. Не міг не глянуть на мертвий палац. "Ага, ви гордуєте мною, вважаєте мене за слугу царського, що з наказу деспота іде давити волю, хай так,— виправдовуватись не буду!"
Ми подались з Трезором у поле, але сьогодні куріп’ятки не були мені в голові. Якісь несвідомі міркування, якийсь інстинкт керував моїми вчинками. Нащо подався я в поле, коли хтів іти в ліс? Але я йшов далі і далі в степ. Коли я одійшов так далеко, що палац вже зник з ока, я повернув і подавсь навпростець до лісу, він синів широкою смугою на крайнебі.
За півгодини я був вже біля лісу, пройшов попід берегом, дійшов до розчахнутого блискавкою дуба і увійшов у ліс. Та сама стежечка. Я глянув на годинника, за чверть години було три. Та сама година. Але в лісі було тихо і якось ласкаво-тужливо. Жовтий лист злітав з гілки, тихо кружляв в повітрі і покірно падав до купи товаришів, що чекати спільної смерті...
Якесь тупе, незрозуміле незадоволення піднялося з глибини серця і розпливлось в душі. Простий випадок і більш нічого... Випадок... Я пройшов далі... Чудова осіння тиша стояла в лісі. Минуло з півгодини, треба було вертатись додому, я спинився, щоб оглянутись і вибрати вірний напрямок, і враз прикипів до землі... Здалеку чулась... пісня, та сама пісня, той самий голос...
"Ой, дівчина по гриби ходила!"
"Ага! То це не випадок!!!" — мов вогняна блискавка пройняла мене, тепер я вже знав, що робити. Хутко притулив до дерева рушницю, загадав Трезорові заклякнути і поліз на дерево. Звідти мені видно було весь ліс. Просто переді мною, недалеко від того місця, де ми з Трезором спинилися, ліс починав спускатися, далі видно було глибоку яругу, порослу лісом і чагарником, там далі ліс піднімався знову темною зеленою стіною, позначеною вже золотом і пурпуром, і далі, скільки ока, котилися зелені хвилі лісу, глибокі, таємні, непроглядні...
Пісня наближалася, а співачки не було видно. Куди ж вона йде? Ось уже й третій куплет, та де ж вона? Мене починала брати досада. Я напружував погляд, вдивляючись у гущавину,— не було! І саме в ту хвилину, коли я збирався вже злізти з дерева, я побачив високу постать, загорнену в чорний плащ, вона тримала щось під плащем, мовби кошика. Вона йшла хутко і так легко, що, здавалося, зовсім не торкалася землі. Ось вона повернула зі стежки просто в той бік, що спускався в яр, і зникла в гущавині. Через кілька хвилин пісня змовкла, я почув зовсім ясно три удари. Я заклякнув на дереві і наважився чекати. Минула добра година, коли я знов побачив цю темну постать, вона вийшла з гущавини, пішла стежкою і швидко зникла в гущавині лісовій. Я зліз з дерева, пождав ще хвилин двадцять, тоді свиснув Трезорові і пішов навпростець до яру. Пробиратись було нелегко, але незабаром я вибрався на стежку. По той бік стежки починався яр.
— Трезор, cherche!18 — тихо сказав я розумному псові.
Собака закрутився, кинувсь сюди, туди і швидко спинився мов вкопаний. Я підійшов до нього, тут була вузенька, ледве примітна стежка, вона збігала в яр.
Я полапав пістоля, оглянув рушницю і ввійшов в гущавину; Трезор біг переді мною. Стежка була крута, ледве примітна, яр був глибокий. Я зійшов в самий низ і глянув вгору: з усіх боків підіймалися круті й високі, порослі лісом береги. Здавалось, що я стою на дні якогось велетенського кратера. Просто переді мною дзюрчало маленьке чисте джерельце, через нього перекинено було кладочку. Трезор перескочив, я пішов за ним по кладочці. Ледве помітна стежечка підіймалася за кладкою знову вгору. Я пішов нею і піднявся вже вище, як до половини гори, коли це побачив перед собою здоровезну липу. Вона була надзвичайно широка, мабуть, в чотири обхвати, колись вона, знати, панувала своїм шатром над усією округою, але тепер дерево вже всихало, знизу воно ще зеленіло, а горішні гілки, чорні й покарлючені, знялися до неба, немов з якимсь благанням. Але дерево міцно вчепилося велетенським корінням в землю, це коріння, мов страшні покручені гади, розповзлося далеко круг нього.
Трезор заметушився: раз, два оббіг він круг липи, винюшив все, спинився, глянув на мене і знов почав кружляти біля одного місця. Я обійшов липу, стежки далі не було, місце, біля якого кружляв Трезор, нічим не було примітне, але, коли я пильно оглянув його, побачив прим’яту траву. Ага! Тут сиділи, і сиділо двоє... Щось чорненьке побачив я під кущем, кинувсь туди і витягнув пляшку, вона була порожня. Я глянув на неї — французька марка. Ага! У вас тут відбувається пікнік! Гаразд, завтра і я візьму участь! Але ж хто стукав, чим стукав... Я чув виразно три удари. Міркувати далі було небезпечно. Я дав знака Трезорові і почав знову [...]19 яр. Вже і сутеніло в лісі, треба було хапатись. Ми перейшли джерельце і почали підніматися угору, пильнуючи, щоб жодна гілка не тріснула під ногою, вибралися на гору. Трезор нахилив голову і випростав струною хвоста, він біг попереду, біг впевнено. Нахиляючись, розсовуючи кущі, я ішов за ним, коли щось довге, звисле з куща, впало мені в око, воно було темне і скручувалося, мов живе. "Гадюка!" — подумав я. Ні, занадто велике. Я простягнув руку і вхопив його.
Це був пояс, звичайний зелений пояс, яким підперізуються селянські парубки. Я зняв пояса. Було вже темнувато, але я добре роздививсь його. Нічого в ньому не було цікавого — звичайний зелений пояс. Ще й не зовсім новий.
Так це була не дівчина, це був хлопець! Він, нахиляючись, пролазив під кущами, пояс розв’язавсь, зачепивсь за кущ. Якесь розчарування охопило мене... Стало нудно, сумно.
Та кого ж трактував він тим дорогим французьким вином? Де взяв він його?
Нічого, завтра довідаємося про все!
Здалеку я почув радісне Трезорове гавкання, пішов на нього, розсунув кущі і вийшов на широку стежку, гілля за мною збіглося, і ніхто не пізнав би тепер, що там, в тій гущавині, була бічна стежка, якою можна було зійти в яр.
Я спинився, треба було позначити місце. Прямо над тим місцем, де я вийшов на широку стежку, ріс дуб, він був примітний: здорова гілка простяглася од нього, понад стежкою аж по той бік. Цього було мало; треба було ще зломити гіллячку. Я підійшов до дуба і побачив, що дві гілки на ньому були вже зламані і, знати, зламані були нещодавно.
Ага! То вже тут і без мене пороблено зарубки! Гаразд, будемо пам’ятати.
Я добре оглянув місцевість і подавсь за Трезором вперед. Тепер я пізнав і стежку; вона йшла через ліс від парку до села. Я наддав кроку і незабаром побачив рів і хвірточку. Хвірточку було зачинено, я одімкнув і подавсь до господи. Ішов хутко. Вже вечоріло, здалеку поблискували дахи палацу. Раптом тихі звуки долинули до мене десь згори, вони мов ридали, зітхали і переливалися плачем.