Підняла голівки сон-трава й запахла медом. Повеселіла забута церква й запахла нагрітими стінами. Навіть похмурий Купець скупо усміхнувся і запах вологим мохом.
— Яка тепла вода! — витинав Вовка п’ятами в калюжі. — Наче молоко з-під корови.
Мишко Циганчук, дивлячись, як хлопці гасають по калюжах ("Ба, ба! Як жеребчики!"), усміхнено мружив тихі спокійні очі. Дощ покропив йому сорочечку, і вона парувала, висихаючи. Вітерець приємно пощипував спину, куйовдив м’якенький чубчик.
Набігавшись, хлопці підсіли до Мишка. Щоки в них пашіли, в очах грали бісенята, забруднені штани коробились, а ноги самі просились до танцю.
— Олесь, давай заспіваємо! — Волошка задер голову, на повні груди вдихнув медового запаху. — Оту-го, помниш, що наші солдати… Як ішли по містку, гуп-гуп чобітьми і дружно:
Ка-а-атя-Катерино,
Коза-а-ацькая до-го-гоч,
Де ти прогуля-а-ала
Всю тьо-о-гомную ноч?
— А вона отвічає: гуляла до самого ранку, бо зустріла моряка.
— А солдати їй і кажуть:
Ка-а-атя-Катерино,
Пої-і-ідемо туда — га-га,
Де сонце не заходить
І місяць нікада-а-а…
Циганчук зосереджено дивився у відкритий рот Волошки, усміхався, ворушив губами і теж підтягував. Підтягував, як не дивно, улад, басовито; і в цьому, власне, не було дива, бо Мишко чув раніше від солдат пісеньку про Катерину, а зараз по губах догадався, що саме її співають хлопці…
— Слухай, Волошко. А що ми пошлемо солдатам до Першого травня? — спитав Олесь. — Ну от, що б ти послав своєму батькові?
Волошка ніби й не чув Олеся, старанно ганяв по долоні пістряве "сонечко", нашіптуючи: "Лети, лети, сонечко, у моє віконечко, бо татари їдуть і тебе заріжуть". Кузка зупинилась на кінчику пальця, розправила жовті крильця й полетіла. І тоді хлопець відповів:
— Аби я знав, де батько, то написав би їм: приїздіть, написав би, тату, в отпуск, у нас уже весна, жінки лопатами копають степ, скоро й картоплю садити будуть. А ще додав би: мама зараз бригадиркою, за вас, тату, управляються… А про Галинку і бабусю, мабуть, не треба.
Троян задумався; від густих закручених вій ("Хоч на один вечір позич!" — жартували дівки) падала голуба тінь.
— Лежать, певно, тато в окопі, командують бійцями: "До атаки готу-у-уйсь!.."
— Може, у них патронів нема? Давай назбираємо. Тут їх, знаєш, як сміття.
— Якось недобре — патрони… Це ж подарунок. Хіба що ножик складаний. І ліхтар для розвідки.
— І кисет! Федора вишила — гарний. З китичками.
— А куди пошлемо?
— Просто. Польова пошта, Трояну Андрію Васильовичу. Знайдуть.
Циганчук неспокійно повертався то до Вовки, то до Олеся; бліде обличчя його трішки присмалив сухий загар, на щоках маковими зернятами висіялось дрібне ластовиння. Він ловив кожне слово, та нічого не міг зрозуміти.
— Га? Ви про щось балакаєте?
— Солдати!.. Подарунки! Понімаєш — подарунки! — прокричав йому в саме вухо Троян.
— А-а-а, — підняв Мишко худе підборіддя. — Ясно… А я ложку виріжу. Кругленьку, з риб’ячим хвостом.
"Диви, почув, — моргнув Олесеві Вовка. — Може, йому відпустить?"
Не встигли хлопці як слід домовитися про посилку, як раптом оглушливо гахнуло щось за каменем. Вовка й Олесь схопились на ноги. Навіть Мишко здригнувся.
— Ги-ги! Злякав, трясогузи! — висунув голову з-за каменя Яшка Деркач, показуючи рідкі зуби. — Спокійно, шкілєти, я в небо торохнув.
Яшка повісив на плече карабін, обтрусив галіфе, стрельнув на хлопців з-під рудих, наче висмалених брів:
— Козопаси!.. Душа в п’ятах теленькає?
"Чого він приперся, чокнутий Мартин? — Вовка вороже зміряв Яшку. — Так було добре, і на тобі. Ні сіло ні впало — Деркач".
Як істинний купівчанин, Вовка насторожено ставився до мартинівців. З давніх-давен невидимий кордон розділяв дві сусідні вулиці. Чомусь вважалося, що на Купівщині всі жадні, а на Мартинівці — баламутні. Це була явна брехня, бо й там, і тут жили однакові люди, і якщо були жадні, то до роботи, і якщо баламутні, то у веселій гульні. Батьки кумувалися, дівчата й парубки одружувались, порушуючи бозна-ким заведену межу. Правда, все це діялось до війни, коли, як-то кажуть, було до жиру. А за останній час злидні вивітрили з голови і вуличні клички, і наївний містечковий патріотизм, і дідівські традиції. Лиш інколи Вовка пригадував, як раніше "христосались" парубчаки — супротивники. Зійшовшись на межі, починали незлобливу сварку:
— Ти дурний, як Мартин.
— А ти завидющий, як ваш Купець. Бачив, каміння під себе гребе.
— У тебе макітра гурчить.
— У тебе душа чорна.
А погиркавшись, казали:
— Гайда на Інгул купаться!
Можна було й Яшку зустріти за давнім звичаєм. Та грець із ним! Зачепи рудого — пір’я полетить. У нього одна відповідь: "Як блисну!" Або: "В зуби захотів?!"
Хлопці насуплено мовчали.
— Ви тут тари-бари, а кози хай дядько пасе, — Яшка прискалив око і в кулак, наче в бінокль, глянув проти сонця. — Наша! Щоб я був здоров — наша залізла!
Вовка теж глянув проти сонця і похолов. На вершечку Купця, над урвищем, стояла Чирва. І як її туди винесло? Скеля була крута, з невеликими виступами у стіні… Вилізла. І світить бубоном, роги задерла, немов збирається вискочити на саме небо.
— Мишко! — гаркнув Яшка. — Заверни її. Упаде — голови повідкручую. Пойняли?
Мишко встав, тугіше стягнув мотузком штанці; короткі й обтріпані знизу, вони мішкувато висіли на худому тільці.
Чисте й бліде обличчя Мишка було спокійне, тільки нервово билась набухла жилка на скроні. Мабуть і в Яшчиному серці ворухнулась жалість до виголоданого хлопця.
— Ти не лізь на гору, а камінцями її полякай, — Деркач показав, як це треба зробити.
Мишко тріпнув сивим чубчиком (мовляв, розумію), слухняно поплівся до скелі, і чорна тінь від Купця прийняла його в прохолодні обійми.
Яшка зняв із плеча німецький карабін.
— У мене діло до вас. Давайте постріляємо. Тільки так — на виграш.
— Як це — на виграш?
— Викладайте, що в кого є. Хто перший вцілить, той виграв.
Вовка нерішуче мнявся. Обведе круг пальця рудий — точно. Вцілить чи не вцілить, а ліхтарик забере. "Ну як? Пристаєш?" — запитав очима Олеся. "Хай він проковтне свій карабін!" — зіщулився Яценко, наче йому бризнули холодним за комір. Та Яшку мало цікавило, що собі думають хлопці. Він хазяйновито оглянувся, вибрав невисоку, зручну для упору плаху. Ліг за бар’єром, як і належить стрільцеві: носки — в сторони, п’яти — докупи. Прицілився. Позиція — що називається!
— Моя ставка, — сказав Яшка, розстебнув широкий німецький ремінь і поклав перед собою. — А ваші?
Жаль було Вовці розлучатися з ліхтарем ("Механічний! Зносу нема! Ні батарейок тобі, ні мороки, почвиркав — і світить"), але стрільба на виграш — то справа честі, ухилятись ганебно.
Ліхтарик зайняв своє місце поруч глянцьованого ременя. Олесь виклав ножик у темній роговій колодочці. Ставка солідна — два леза, викрутка, швайка.
— Годиться! — прицмакнув Яшка. — Тепер, Зайценко, біжи до церкви, там під стіною протитанкові снаряди, тягни одного сюди.
За кілька хвилин Олесь, крекчучи, уже ніс поперед себе, як підсвинка, блискучий важкий снаряд. Деркач командував:
— Отам поклади, на горбику. Ага, метрів за двадцять. Та не так, Губатий, — денцем до нас. Добре.
Всі троє сховалися за гранітною брилою. Короткий Олесь упав правцем, прикрив потилицю картузиком: "Ой, торохне зараз"…
— Яшка знає, що робить. Ми, трясогузи, в укритії, осколки не дістануть… Пойняли? Ну я перший.
Натренованою рукою він загнав патрон у ствол. Притиснув ложе карабіна до правого плеча. Палець поклав на курок… І дзвінка тиша залягла над Інгулом. Потемніла вода під берегом. Вовка продер одне око, покосився на Яшку. Вилитий кібець, що полює за здобиччю. Сплющене, у сухих лишаях лице. Довга жилава шия. Напружені мускули. Гострий кадик бігає взад-вперед. Років на три старший Деркач, а вигляда як дядько.
— Попадать у капсуль снаряда, — цідить Яшка.
Він довго чавить у руках гвинтівку. То сопе, то багровіє, затамувавши подих. Та швидше, рудий, перцю б тобі під ніс!
— Коза! І де ти взялася?!
Кудимова рябенька, вигулькнувши з бур’яну, спокійно лизала окислений бік снаряда.
— Смальну межи роги, знатиме!
— Не дурій. За що худобу?
— Мовчи, поліцайський наймит. Я б твого Кудима з усіма козами перестріляв.
— Мели, руде, мука буде…
— Блисну!.. Ти знаєш, що Кудимів Федька нашого Максима убив? Падлюга. І рідного брата свого.
— Може, їх кулеметом підкосило. Німці кругом стояли.
— Німці… А ти знаєш, козопас, що таке пульова рана навльот чи навильот? Так от, обох їх, Антона й Максима, у потилицю навльот. Пойняв? Сам бачив. І солдат наш, глянувши, сказав: наганом впритул. Чуби підсмалило…
— Куди ж Федька пропав?
— Втекла поліцейська шкура. Або наші стукнули.
Чи від голоду, чи від напруження пішла обертом голова у Волошки, майнула солом’яним брилем Кудимова хата й покотилась у балку, за хатою гналась перелякана Василина, тягнучи за руку худеньку, як голка, Надійку. "Куди вони тікають?" — хлопець тріпнувся, відганяючи безглузде привидіння. І воно спливло туманом, а натомість з’явився Яшка Деркач, незвично серйозний, і голос у нього був зворушливо щирий:
— По-дурному в житті виходить. Убий мене — не переступлю поріг Кудима. А мати біга туди щовечора, якийсь там приблуда миршавенький, наслухається його теревенів — своїх кутків уночі жахається… Ну добре. Попадись мені, Семене, підеш голенький від мене.
Поки вони говорили, коза обнюхала снаряд і гайнула до церкви. Яшка знов приклався до гвинтівки. Волошка з Олесем уткнули носи в траву, заціпеніли, наче їх придавило каменем.
— Грох! — на шмаття рвонулось повітря. Кози, мов підхоплені хвилею, шарахнулись до скелі. Тюгикнула за рікою луна, дроблячись на скалки.
— Чччорт!.. Промахнувся. Тепер ти, Вовко. Тугіше приклад до плеча!.. Та-ак. Мушку сади на планку.
— Сам знаю, — Вовка викинув гарячу гільзу, з якої ще йшов димок, легко послав уперед затвор, ліктем уперся в землю і вже цілком спокійно прицілився. На горбику місячним кружалом світило денце снаряда. В центрі його — червоне вічко. Капсуль. Трохи нижче треба, під яблучко. Є!.. Раз (пауза), два (пауза), три — дзинь! Крутнувся на місці снаряд, повернувшись до хлопців боком.
— Зайценко, поправ мішень!.. Твоя черга.
Бідний Олесь! Як у нього тремтіли губи, коли він узяв оту незграбну костуряку. Притиснув отерплим тілом гвинтівку (вона, клята, мов жива, билась об камінь), зажмурив очі і, здається, ще й не спіймав курок, як щось, гавкнувши, штовхнуло його в груди.
— Куди ж ти стріляєш? По сонцю? Ану ще раз…
Хлопці, а найбільше Деркач, були захоплені грою, в той час як Мишко повертався до гурту.