Оден лише шляхтич, Лесів Ясьо, що із серця не любив Тучка, не втерпів, щоб не поговорити з Андрієм. Раз вони орали за рікою недалеко себе і Ясьо завів розмову.
Слухай Єнджею, а коли твоє весілля буде?
Буде сьої осени, а дня то я не знаю.— Андрій зараз собі подумав, що й той буде до його присікатися, та відраджувати і вже мав готову відповідь, яку йому піддав вуйко.
Але Ясьо над сподівання зачав відразу з иншої бочки:
— З доброго гнізда береш жінку. Вона і господарча і статочна.
Андрій зачудувався почувши таке, хоч чого иншого сподівався.
Тільки той твій... буцім то опікун, а буцім вуйко, ладного хабара за тебе візьме...
Що ви Янє говорите? Якого хабара?
Говорю це, що чуєш. Як би ти небоже міг тої опіки позбутися, то тобі дуже на здоровля вийшло...
Також щось вигадуєте!
Я правду говорю нічого не вигадую. Того твого опікуна я ліпше знаю, як лихий гріш. То шельма над шельмами. Не працею він доробився майна, а циган-ством та шахрацією, та чужою кривдою. Ці ріжні депутації не мало йому принесли. А польське повстання? гого! моцний Боже, що при нім польських грошей прилипло. Цілий світ це знає. А скільки він із твого нассався, тай ще побачиш, як тебе на прикінці злупить.
Андрієви ніяково було таке слухати на вуйка. Він каже:
— Вуйко говорить, що складає за мене судови рахунки,..— і рушив плугом далі.
Та при завороті плугами — вони орали в противні боки — Ясьо говорив знова:
Дурний ти небоже, та недосвідний. Знаю, я, як ці сиротинські розрахунки такі вуйки складають: одно тобі, а двоє мені. Це не бувби Тучко, як давби себе за руку зловити. Впрочім треба добре жити зі судом, завести пану сендзьому дещо масного та смачного, а рахунок піде як по маслі.
Дайте мені спокій, я нічого про це не знаю.
Ти не знаєш, але Равро певно знає дещо більше, бо ВІН возинь.
Роз'їхались знова, а при слідуючім навороті Ясьо каже:
Отже тобі треба знати, що і при твоїм весіллю Тучко чимало видре у Тачинського для себе. Ти держи відкриті очи і пильнуйся. Як це не правда буде, то назви мене не шляхтичем, а шельмою і плюнь мені у вічі.
Кажу вам Янє, дайте мені спокій і не говоріть до мене.
Або я до тебе говорю? Я говорю до моєї сліпої кобили. А це мені вільно. Вона теж стара, і не одно бачила, доки не осліпла — вйо гніда!
При цій розмові був і погонич, що з Андрієм орав. Андрій чув вже не одно погане про вуйка, та не зважав на те, бо воно не говорилося до його прямо. Тепер ці слова говорив Лесів Ясьо таки до його у вічі, і ще при погоничу. Його це вправді вкололо глибше і справді збудило підозрівання. Тепер, коли він мав стати своїм господарем, в йому прокинулась гадка самооборони супроти кождого, хто посягнув на його майно. Коли прийде відповідня пора, то таки треба буде порадитись з Тачинським. Годі давати себе так скубати і треба буде зажадати від вуйка порядних рахунків, хочби при-йшлося йти з цим аж до адвокатів. Він працює вуйкови мов наймит за це хиба що з'їсть, бо до тепер не дав йому ні грейцара і нічого не справив. До того ще вуйко вживає його поле, інвентар затратився кудись, що ні сліду. Та з вуйком він сам не дасть собі ради і треба йому до помочі якоїсь розумної голови. Тим дорадником може бути Тачинський і саме це спонукує його чим ранше подружитися з Зосею.
Та розмова з Ясем Луцевим відразу розкрила йому очі на поступовання вуйка. Усе що почув, і що ранче довідався від старого Дмитра зложилося на оден образ, що вуйко лихий чоловік не лише до чужих посторонних людей, але і до його самого, бо з його найбільше користає.
Андрій чудувався собі, чому він ранше того не бачив і давав себе так дурити. Але тому треба покласти край, а це станеться, коли він стане твердою ногою на свойому і вирвесь з під опіки того злого чоловіка. А щоб це осягнути, треба непремінно оженитися і то не з ким другим, а з Тачинською, щоб знайти опору в старім Тачинськім.
Як Андрій вернув у вечір з поля, то вуйко вже знав, що Ясьо з ним при оранню щось балакав. А той Ясьо, то його найбільший воріг. Йомуби вже давно був Тучко скрутив вязи, лише що той шлятич, хоч і худо-пахолок, мав пів села крівних, а між ними і старого Дмитра Штокала. Такого чоловіка та ще з таким гострим язиком небезпечно було зачіпати.
Андрій надумувався над цим, чи сказати вуйкови про це, що йому Ясьо говорив чи ні. Коли б він лише сам це чув, бувби мовчав і задержав це для себе. Але це чув і погонич і він певно Тучкови скаже, щоб зєдна-ти собі його ласку. Та заки Андрій роздумав гаразд, що йому робити, як Тучко вже його сам про це спитав:
Що тобі Ясьо нині говорив? Чи також відраджував?
Ні не відраджував, а навряд говорив, що беру жінку з доброго гнізда.
Це видалось Тучкови неімовірним.
— Ов! А чи не брешеш ти часом?
Андрій спаленів мов бурак і обрушився.
Я ніколи не брешу. Так говорив, як я кажу, та ще сказав, що ви вуйку багато грошей на моїм сватанню у Тачинського заробите...
От шельма! А він ті гроші рахував?
З його говорения виходило, що вуйко, возьме гроші, аж інтерес зробиться, отже тих грошей, ще ніхто не рахував.
Тучко не мав вже охоти питати далі, та Андрій сам договорив.
— Він ще казав, що вуйко взяв багато грошей з того польського повстання.— Андрій попав в досаду і повторив цілу бесіду Яся.
Тучко почервонів мов бурак. Його ці слова вкололи в найболючіше місце, котре він змагався перед усіми закрити. У його тепер стягнулися брови, що аж глибокі борозди на чолі повстали, губи дріжали, а ніздря роздулись. Це було познакою найбільшого гніву.
А ти що йому на це сказав?
Нічого, я лише слухав, бо мусів, а коли я йому казав, іцоб мені такого не говорив, то мені на це відповів, що говорить це до своєї сліпої кобили, а не до мене.
Того шельму мушу пізвати до суду, а ти будеш мені свідком...
Не лише я буду свідчити, але і Микола, що зі мною орав, бо він також чув...
Тучко найбільше сердився цим, що люди знають, що Тачинський обіцяв йому хабара. Звідки вони можуть це знати? Хиба Тачинський де виговорився? Але це також неможливе, бо він через це і себе осмі-шивби. А може хто підслухав їх розмову в коршмі на кобилячій голові? Оба вже були на підпитку і заголосно говорили, бо вони лише той однісенький раз про це говорили. Тепер Тучкови стало ясно, чому Дмитро не хотів сказати від кого він це чув, бо вони свояки з Ясем.
Але Тучко й не думав позивати Яся за це до суду, Моглаби справа розяснитися, а тим він опублічивби себе. Краще буде зробити самому справу десь так в тісній вулиці і вибити порядно так, щоб собі раз на все замкнути хавку.
Від тепер Тучко чатував на Лесьового Яся аж поки одного дня в ранці, як людей на вулиці не було видно, вони стрінулись оба сам на сам.
Слухай, ти щенюку,— каже до Яся,— як ти не перестанеш на мене гавкати і зубів собі мною теребити, то так тебе провчу, що руський місяць будеш вилизуватися з ран.
Я полежу руський місяць, бо я Русин, але ти полежиш собі три польські місяці, бо ти перевертень, ребелянт, дідько знає що, бо ти тому лише Поляка вдаєш і в рогатій шапці ходиш, бо з Поляків маєш користь.
Брешеш шельмо, бо ти цих грошей не рахував...
А на що мені цього? Як польські повстанці не моглися цього дорахувати, що ти у них вкрав, то яке мені діло?
Ти ще й тепер смієш? Твій тато жидівські коні пас...
Може і пас, але їх не вкрав, а тобі своїх коней ніхто навіть не повіривби...
Ти хаме, драбе, гільтаю, свинопасе...— шипо-тів крізь зуби Тучко.
Ти ребелянте, ти злодію, ти вуйку громадський,— кричав Ясьо.
Він хотів мати як найбільше свідків.
Тучко плюнув в кулаки і став поволи приступати до Яся, затиснув зуби і дививсь на його, начеб хотів провертіти очима на скрізь.
Ясьо засукав рукави сорочки і відступився під пліт.
— Не приступай до мене блище, бо як тебе заціджу межи очі, то тобі жовток носом вискочить...
Від Ясевого крику зробився в селі гамір і рух. Стали виходити із хат люди. Вони нераз бачили як шляхтичі посварилися та почубилися. Тепер було трохи цікавіше бачити, як не хто будь, а перший дук в селі Тучко, бучу заводить...
Тучко бачучи це, ще більше скипів. Він вже й не тя-мився, що робить. Прискочив до Яся, та хотів його зацідити кулаком межи очі. Ясьо в саму пору відхилив голову і хопив Тучка за горло. Тучко затопив свої пальці в густу чуприну Яся, а цей валив кулаком навмання і кричав на ввесь рот:
— Ребелянте, злодію сирітського добра, розбійнику, як смієш порядних людей на вулиці нападати...
Тепер оба схопились за півперек і оден другого змагався повалити на землю. По селу залунав крик і люди стали збігатися як на пожар. Ясьова жінка бігла селом і пищала:
— Люди, ратуйте, не дайте; розбійник, ребелянт, злодій, чоловіка мені забє, ратуйте!..
Позбігалася шляхта і хотіла їх розвести, та це не було легко. Шляхтичі змагались їх уговорити і успо-коїти.
— Фе! шляхта! встидайтеся таку публіку заводити в селі...
Тучкови плила кров з розбитого носа по сорочці і камізельці, у Яся було 'подрапане лице і трохи волосся лишилося між пальцями Тучка.
Коли не могли їх уговорити, кількох сильніших шляхтичів похапали їх за руки, і таки на силу розвели.
— Панове шляхта, не публічтеся, так не ладно! — Та вони все скакали до себе мов когути. їх зараз розвели геть від себе. Тучка повели до сусідньої хати і спинили кров з носа, та обмили лице.
Зараз їду до суду робити віс-репорт *, я його провчу — відгрожувався Тучко.
Певно, що так треба зробити,— говорили сторонники Тучка.
Але у Яся теж покалічене лице і вимикане волосся — говорили сторонники Яся.— Він не зачіпався, а йшов спокійно вулицею.
Але знайшлись поважніші люди, котрі не хотіли до сього допустити, і радили, щоб судови дати спокій, не публічитися далі, і не поганити шляхотського імени, а суперечку полагодити таки в селі. І вони таки доконали свого. Тучко поміркував, що кров з носа нічого такого важного, а два знаки на чолі то також нічого. Впрочім він не хотів своїх справ перед суд виволікати, бо він сам розпочав бучу, сам зачепив. За обиду чести також небезпечно було зачіпати, бо колиб так Тачинського притиснули присягою, то мігби признатися, а тоді пропали його сороківці з маткою боскою... Ясьо знова був худоцалохок і також боявся заходити в право з таким крутієм як Тучко, і тому також дав себе намовити до згоди. Він знав також, що такі шляхотські бучі кінчаться в суді злагодою, а то й могоричем.