Ментальність орди

Между тем енисейский воевода Яков Хрипунов, деятель­но заботившийся открыть серебряные руды в областях тунгусов и бурят, отправился для сих изысканий, но нашел не камни и руды драгоценные, а бедность и остервенение дикарей. Должно было сражаться. На реке Оке 1629 года весною произошла бит­ва... Московитяне видели, до какой степени буряты и другие ко­чевые племена дорожат своей независимостью... Сии походы, несмотря на всю их дикость... Пришельцы, руководимые духом завоевания и корысти... торжествуя над варварами, только пора­жали, но не побеждали их... склонили чело покорности, и с нею получили права подданных Царя Российского... хочу сказать о победах русских и совершенном порабощении племен, кочую­щих в обширных областях от Байкала до рубежа государства Китайского".

I так далі. I так далі, на превеликий жаль. Іншого способу творення "євразійського простору" не було в природі — саме в природі російської ментальності. "Московитянин Похабов, чело­век, как говорит летописец, беспокойного и сердитого характера, но по всем своим действиям заслуживающий быть внесенным в небольшой почетный список людей Государевых", зазіхає на Да— урію, й саме такі, як він, заносяться до іконостасу національних героїв, бо інших героїв там не могло й бути, орда творила ідолів за образом і подобою своєю. Для них усі — вороги: підкорені чи непідкорені, мертві чи живі, і їхня боротьба за свою волю на своїй землі проти завойовників — не сприймається ордою та її ідолами, цю боротьбу не визнають за справедливу: "дикі варва­ри" взагалі не мають права на захист. "...Ненадежно полагаться на честь и веру злобных, свирепых дикарей, и, опершись о побе­ду, которую приковали к седлам своим, россияне решили стать стопами твердыми среди тунгусов, бурят, мунгалов и других пле­мен, кочующих в пространственных областях от моря до нынеш­него рубежа Китайского государства и лишить сии племена зва­ния самобытных народов".

Ось так. Бачте, ненадійно покладатися на честь і віру зло­бних, лютих дикунів, у яких ти віднімаєш і волю, і батьківщину, а тому-то ще й треба відняти в них звання самобутніх народів!.. Наче без волі, в рабстві можна залишатися самобутнім народом!.. Але така самосвідомість нещадної хижої орди, й ця самосвідо­мість теж хижа, звіряча, незбагненно абсурдна, й лише незбаг­ненно абсурдною вона й збагненна.

Автор "Записок о Восточной Сибири" пише й про колоніза­цію, про "освоєння". (Академік Д. Лихачов: "А одно освоение

Сибири чего стоит!" — не перестаю захоплюватися цим захоп­ленням інтелігента-патріота). "Люди, на сей предмет в большом количестве странные, поступая из разных мест Государства к одному пункту, большею частию закоренелые в пороках, не имевши выгодных жилищ, порядочного содержания и более все­го должного за собою присмотра, начали делать значительные побеги. Толпы тунеядцев увеличивались, бродяги начали грабить, а напоследок и разбойничать: один порок ведет всегда к другому".

Суща істина. Ось так "обустраивалась" Росія, ось так вона "обустраивается" й тепер — про це можна було почути по мос­ковському телебаченню від самого О. Солженіцина, котрий після повернення з Америки проїхав поїздом через весь Сибір — аж до білокам'яної. Хаос, руїна, розбій — постійні складові однієї і тієї самої ментальності.

Задля сущої таки істини слід визнати, що ставлення до націо­нального іконостасу в російських істориків подеколи різнилося. Розходження незначні, але були. Усім відомі й такі творці "євразій­ського простору", як Строганови. Історик Погодін, скажімо, від­мовляв їм у начебто заслуженій честі й славі, називаючи просто спритними торгашами, котрі вміло користувалися обставинами й жертвували державній казні те, що так чи інакше змушені були казні пожертвувати. Історик Соловйов, навпаки, впадав у потуж­ний дифірамбічний пафос: "Строгановы могли совершить этот подвиг на пользу России и гражданственности не вследствие только своих обширных материальных средств; нужна была не­обыкновенная смелость, энергия, ловкость, чтоб завести поселе­ния в пустынной стране, подверженной нападениям дикарей, пахать пашни и рассол искать с ружьем в руке, сделать вызов дикарю, раздразнить его, положивши перед его глазами основы гражданственности мирными промыслами".

Отже, "подвиг на пользу России". Причому цей подвиг, як і інші подібні подвиги, звершується неодмінно коштом і за раху­нок "дикарей", які чомусь вперто не розуміють ні "подвига на пользу России", ні подвигу Росії на їхню ж таки дикунську ко­ристь, і обидві ці благодійницькі користі треба дикому дикунові вбивати в голови силою вогнепальної зброї, бо якісь інші спосо­би йому ніяк не підходять. Ну хіба ж це не трагедія орди, яка хоче бачити себе в ролі і благодійника, і місіонера?! Важко поря­туватися від сарказму. Хочеться послатися на "місіонера" В. Налівкіна, котрий у своїх спогадах про цих самих благодійників писав, що "вони так нещадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними не було змоги", і що "бродяча Русь" була "на незмірно нижчому щаблі, ніж осілий тубілець". Але росій­ський історик-патріот просто не може не виступати в одному ряду з творцями подвигу на користь Росії — з рушницею В руці.

II. Історик-патріот С. Соловйов у своїй 29-томній "Истории России с древнейших времен" не міг не виступати в одному ряду з творцями "євразійського простору" й радянської доби, тут "євразійського" матеріалу — море, й радянський матеріал нічим не відрізняється від матеріалу сторічної чи трьохсотрічної дав­ності, хіба що для камуфляжу до відомого кривавого гарніру в радянський час додано соціально-класову марксистсько-ленінсь­ку підливку. Цей свіжіший матеріал усім добре відомий, і можна послатися бодай на таку публікацію в журналі "Дружба наро­дов", 1992 рік. Цитується доповідна одного з чотирьох голів Ради народних комісарів Туркестану К. Сорокіна, якого репресовано в тридцятих роках. "От мусульман отбирают все, и не только отбирают, но и убивают их. Наши солдаты вместо защиты несут грабежи и убийства... население терроризовано и бежит... Но, может быть, возразит кто-нибудь, это — не партия, а скорее ар­мия чинит насилие. Но партия стоит во главе... партийные това­рищи не принимают никаких мер для улучшения положения... процветают пьянство и безобразия, и, конечно, партия несет на себе вину за это. Мусульманский пролетариат просит пощады у русских, но те отвечают, что не доверяют им. Мусульман травят, даже расстреливают... Мусульманская беднота терпит от наших отрядов, уничтожающих без разбору их имущество, жен и де­тей... вполне понятно, каким образом они могут относиться к нам дружески, когда видят только оскорбления. Мы сами делаем их националистами..."

Як раніше — так і тепер. І все це один і той самий "євразій­ський простір" з одними й тими самими безрозмірними історич­ними іграми благодійників-місіонерів, "уничтожающих без раз­бору их имущество, жен и детей". І коли нині від деяких українських політиків чи державців чуєш, як вони просяться самі в цей "євразійський простір", то хочеться вигукнути: схаменіть­ся, хлопці, чи ви чемериці об'їлися?! Та тікати треба з такого "простору", й чим далі, тим краще! Ну, добре ще б тільки пропо­нували своє "имущество, жен и детей", кат із вами, а то й тих, хто поступатися добровільно ніяк не хоче...

111. Московські преса і телебачення сьогодні переповнені подіями в Таджикистані, тими бойовими сутичками, які йдуть на кордоні з Афганістаном. І хоч М. Горбачов після ганебної бага­торічної війни вивів російські війська з сусідньої держави, проте нині ця "афганська" війна знову спалахнула й точиться вже на таджицькій території, по кордону на річці П'яндж. Поки що — з перемінним успіхом. Численні московські геополітики та генера­ли по-своєму обґрунтовують необхідність утримувати кордон Росії (камуфлюючи — кордон СНД) саме по річці П'яндж, бо ж не випадає великій державі носитися з кордоном, як дурневі з писаною торбою. Тому-то й підтримують місцевий комуністич­ний і проросійський уряд, збройною силою борючись із опози­цією, дестабілізуючи сусідню державу. Але до яких пір можна де­стабілізувати? Невже свіжий кривавий афганський урок так нічого й не навчив? Бо коли зважити на урок, бо коли спробувати загля­нути в завтрашній день, то, звичайно, доведеться надати можливість таджицькому народові самому вирішувати свої внутрішні справи, свою долю, а кордон так званого СНД, себто Росії, таки забирати з ріки П'яндж, і це буде зовсім не акція дурня з писаною торбою, а вимушена розумна акція. Ось тільки ж — куди нести кордон? Справ­ді, куди? Та й тільки почни носити кордони — не наносишся, бо Азія не захоче знати нав'язаних їй рамок. Азія — це таки не Балтія.

В цьому живому контексті завжди живої історії повчально заглянути в не таке вже далеке минуле, а саме в те минуле, коли Росія й несла свої кордони в напрямку річки П'яндж.

1913 року в Ташкенті надруковано нарис "Туземцы раньше и теперь" (вказується: "печатано с разрешения Начальства", еге ж, з великої літери). Нарис написано на прохання тодішнього генерал-губернатора Туркестанського краю, належить нарис перу В. На— лівкіна, котрий, можливо, був очевидцем подій. До характеристи­ки російської ментальності — ось дуже промовиста цитата, щоправда, мало чим відрізняється від подібних інших. "Наше поступательное движение из Оренбурга и Омска в недра Сред­ней Азии, продолжавшееся в течение нескольких десятков лет... постепенно приобрело все более и более энергичный и побед­ный характер... до конца всего периода этих завоеваний носило на себе отпечаток чего-то стихийного, рокового. Нас влекла сюда та "неведомая сила", которую, возможно, вернее было бы на­звать фатумом, неизведанной исторической судьбой, потому что мы шли и пришли сюда случайно, без зрелого обдуманного плана, без хотя бы немного разработанной программы наших последу­ющих действий, без предварительного ознакомления с географи­ей страны, с языком и бытом туземного населения, настроенного против нас безусловно враждебно, как к завоевателям и невер­ным".

Автор нарису "Туземцы" В. Налівкін — один з багатьох учас­ників "поступового руху", який Росія здійснювала впродовж століть на всі чотири сторони світу від свого протоядра — Московії.