В Д ельфах Аполлон до аедів щедрий, пропасти не дасть.
Видно, це було й справді так. Бо вони не стали чекати звичної баланди, що її готували для завсідників притулку. В торбинах виявився і хліб, і дещо до хліба. В руку Гомерові подали навіть келих з вином. Певно, не тільки Оріфій знав, де саме міняють хліб на цей п'янкий напій.
Від їжі та вина повеселілося, ніби тягар якийсь із пліч звалився. Розговорилися. Гомер почув одразу кілька десятків новин, серед яких і такі майже неймовірні: ніби крітські моряки, захоплені бурею, прибилися до острова Трінакія і там на власні очі бачили священних биків Геліоса; ніби якийсь Ельпенор із Евбеї побував у країні людей кімерій-ських, яку завжди вкриває лиховісна ніч і де гори із суцільного кришталю; ніби один східний купець бачив таку землю, де люди не сіють, не орють, а для них без оранки виростає і ячмінь, і пшениця, і виноград... Розповів Гомер і про свою мандрівку, про те, як замість Трої потрапив у Дельфи.
— І добре зробив, що дістався сюди, — зауважив йому Оріфій.— Бо тільки в Дельфах аед може стати справжнім аедом.
— Тільки у Дельфах — і ніде більше! — погодився і той, що був з поводирем.
Третій додав:
— Кого визнають першим на піфіадах, того і вся Еллада називає першим. Так було і так буде завжди.
Він враз засовався:
— А що, в нас хіба вже немає нічого хлюпнути в келих?
Вина більше не було. Оріфій швиденько зголосився скочити куди слід. І хоч як Гомер не переконував, що вже випито досить, Оріфій таки кудись зник. Бо, сказав, не може дозволити собі не наповнити ще раз келих на честь новоприбулого до Дельф аеда, тобто Гомера,— у майбутньому блискучого переможця піфіад.
Коли він пішов, Гомер поцікавився:
— Вам боязко перед змаганнями, так?
— На-ам? — перепитав сліпий. І враз зайшовся сміхом: — Ністілечки,— мовив,— ні капелиночки.
— А чого нам має бути боязко? — озвався видющий. — Ми ж у змаганнях не виступаємо. Ми собі просто аеди. Хвалимо Аполлона, а він дбає про нас. От і все.
— Як?! А Оріфій? Він же колись у Дельфах названий був першим.
— Фі, коли те було!.. Та Оріфій уже, певно, забув, як воно путящо тримається формінга в руках.
— Але ж його гімни Аполлону!..
— Гімни — так, гімни живуть. Вони тепер — самі собі, Оріфій — сам собі. Гімни тепер ми співаємо, славимо і бо-га-провісника, і їх творця Оріфія, аякже. А сам Оріфій давно нічого не творить.
— Вірніше, давно творить не те... От, приміром, тебе він запримітив, так? Вважай, що ти вже переміг у змаганнях аедів. О, не заперечуй, в Оріфія на це нюх собачий! Ще жодного разу не було, щоб він не вцілив у переможця. Отак-то, зрозумів? Тепер він тебе ні на крок не відпустить. А як назвуть тебе першим — отоді поживемо! Тоді кожен буде вважати за честь пригостити тебе, засвідчити тобі свою повагу. А Оріфій буде тут як тут, при тобі. Свого тоді він не пропустить, у нього хватка ого!.. А ось і Оріфій повернувся, та ще й не з порожніми руками...
Вночі, коли в притулку всі спали і коли всі спали в бого-обраних Дельфах, до Гомера прийшла Єлена.
— Вставай,— сказала,— пора йти.
Так,ніби й не було між ними сварки, не було розриву. Ніби це вони просто мають іти на виноградник чи мають відвідати свого приятеля Ксенона. І голос був рівний, лагідний.
— Пора йти. Не будеш же ти залишатися в Дельфах і брати участь у піфіадах без своєї великої пісні, яку ще не створив?
Зникла Єлена. Раптово, як і з'явилася. Лишилися тільки звуки ночі: зліва — Оріфієве похропування, справа — чиєсь сонне бурмотіння.
Від входу донісся недалекий покрик нічної пташки. І Гомер, повільно звівшись на ноги, ступив назустріч тому покрику.
* * *
"Аполлон таки почув мене і взяв під свій захист". Ці слова не раз повторить Гомер на довгому шляху до Трої. Повторюватиме їх і пізніше. Бо хоч душевного заспокоєння бог йому не дав, зате незмінно оберігав його в усіх усюдах.
А найперше — подарував йому оту зустріч.
...Долина Кріси була для Гомера такою ж темною, як і весь світ. Він обережно ступав по вичовганій тисячами ніг кам'янистій дорозі, вистукуючи попереду палицею. Не стала долина темнішою і тоді, як набігла хмара, затягла небо і вперіщив дощ. Гомер не знав, чи є поблизу якась схованка, тому продовжував іти. І заводив розмову сам із собою, щоб не зважати на дощ, щоб не думати про незнайому дорогу. А воно думалося, всупереч усьому — думалося. І мірку в алося:
"Якби не Єлена, наскільки ближчою була б моя дорога до Трої".
"Якби не Єлена, мені, можливо, й зовсім ніяка дорога не була б потрібна, бо навряд чи й став би аедом".
"Якби не Єлена, чи мав би я стільки болю й гіркоти?"
"Якби не Єлена, то й радості в житті не зазнав би".
"Від Єлени, від моєї Єлени, від мойого кохання — мені ж і радість, і горе..."
І тут його враз осінила думка — він уголос заговорив-
замолив: [<
— О, Афродіто, богине кохання! Вислухай мене і не вважай за гріх. Дозволь бачити мою Єлену в тій, через кого почалася війна ахеїв з троянцями. 13.
* Викрадення Єлени — дружини Менелая, царя Спарти, Парісом (його ще називали Александром) — сином троянського царя Пріама призвело до війни. Менелай зібрав ахеїв у похід на Трою.
Дощ шумів безперестанку, і шум той був рівний, розмірений. Лоскітний запах тієї особливої свіжості, яка завжди буває в теплий день при початку дощу, поволі розсіювався.
— Ти ж бачиш, я не кривлю душею. Я від щирого серця. Дозволь, богине. Це ж буде і в твою честь — моя Єлена гідна того, щоб згадуватися при твоєму імені... Подай, злотокоса, якийсь знак, що ти не заперечуєш...
Та довкола — тільки шум дощу.
Благенький одяг промок і прилипав до тіла. На зміну приємній свіжості осклизло потягло холодком. А він все йшов і йшов, вимацуючи перед себе дорогу палицею.
Афродіта чи не чула його прохання, чи не зважила — жодного знаку так і не подала. А йому хотілося, йому вкрай потрібне було її благословення.
І тоді він наважився:
— Я все одно бачитиму в Менелаєвій дружині свою Єлену! Якщо в житті не склалося, то хай хоч так. Бо доки буде Єлена в пісні, доти буде й при мені. Отак! А в пісні вона буде завжди.
І ніби аж відступив осклизлий холодок, знову повітря лоскітно запахло свіжістю. І зробилося легко, навіть радісно. Бо ота недосяжно-незнана жінка, яка досі тільки мрілася, мов вершина в туманній далині, чий образ загубився в давнині навіть для найстаріших співців про ахейсько-троянську війну, ота жінка стала для нього враз зримою і навіть зрозумілою. Вона була просто Єленою, його Єленою — із знайомим голосом, із знайомими рисами обличчя, із знайомою вдачею.
Ось уже він бачить свою Єлену в обложеній Трої. Самі собою складаються слова в пісню, оповідаючи про те, як Єлена
...ткала великий, подвійний Плащ пурпуровий, на нім бойові гаптувала змагання Поміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв, Що від Ареєвих 14 рук перетерпіли стільки за неї...15
14 А р е й — грізний бог війни, син Зевса.
15 Тут і далі переклад з давньогрецької Бориса Тена.
16 І р и д а — богиня райдуги, вісниця олімпійських богів.
Він і не відчув, що дощ потроху вщух, блиснуло сонце. Для нього засвітилося своє сонце — він уже вів до Єлени-ної оселі прудконогу Іриду 16 з важливою вістю. І вже сам промовляв до Єлени голосом божественної вісниці:
Вийди-но, люба красуне, поглянь, яке діється диво
Поміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв!
Вів на рівнину одних проти одних Арей многослізний
Воїв отих, войовничого сповнених згубного шалу,
Й от вони мовчки стоять, війна поміж них припинилась,
Сперлись усі на щити, списи повтикали у землю.
Тільки один Александр з Менелаєм, Ареєві любим,
Вдвох на великих списах змагатися будуть за тебе.
Хто переможе, тому ти дружиною любою станеш...
Буде, буде поєдинок між Менелаєм і Парісом! Гомер враз відчуває на собі металевий тягар — бо вже бачить не Менелая, а себе в його бойовому обладунку. Уже його правицю вагомо відтягує довготінний спис... О, він постоїть за своє кохання!..
Сонце світило для нього і тоді, коли вітер із-за гір нагнав нову хмару — темну, ворухку, що так і клекотіла громовицею. Хлинула злива, крізь яку навіть йти стало важко. І громи гули, гули безперестанку, аж захлиналися. Здавалося, це гори перевертаються, падають одна на одну, розламуючись із страшним гуркотом.
Певно, сам Громовержець Зевс розізлився, що він посмів оту жінку порівняти зі своєю Єленою. Що ж, воля Зевсова, він може його покарати. Бо ж Гомер всього тільки людина. Воля Зевсова. Але ж і йому тепер відступатися від свого ніяк. Йому взагалі ні в чому ніяк відступатися. На своєму шляху Гомер може тепер або дійти, або не дійти — третього не дано. А поки живий — він ітиме!..
Отут і трапилася ота зустріч.
Несподівано хтось узяв його за руку і потягнув убік. Гомер, було, шарпнувся, але глухуватий чоловічий голос заспокоїв:
— Тут затишок, тут можна перечекати.
І вже як опинилися в прихистку, де не було дощу, той самий голос дорікнув:
— Хто ж у таку хвищу ходить! Треба пересидіти.
— Де це ми зараз? *— спитав Гомер.
— Та вже ж не в хаті,— була відповідь.
— Я не про те. До моря звідси ще далеко?
— Ще.
Потім стрічний закомандував:
— Знімай одіж — викрутити треба. Бо коли-то вона висохне на тобі!.. Зовсім, зовсім роздягайся, тут ніде ніко-гісінького, тільки ми з тобою.
Він допоміг Гомерові стягнути мокре липуче дрантя, накинув йому на плечі свій сухий фарос — широке полотняне покривало. Видно, ця несподівана зустріч не була йому обтяжливою. Незлобиво буркаючи щось про двох дурнів, яким у таку хляпу не сидиться вдома, він навіть хихикнув:
— А я думаю: хто це чалапає в зливу? Аж то, бачу, ти. Я одразу впізнав: ти той, кого вчора слухали в Дельфах. І куди ж ти йдеш?
Гомер якось одразу пройнявся довірою до цієї людини. Так, ніби не вперше оце забалакав з нею, а вже знав і знав її до цього.
— До Іліона,— відповів.— А ти?
— Дивно! — гірко усміхнувся стрічний. — Ти не бачиш дороги, зате знаєш, куди йти. А я ось видающий, а куди йти мені — не знаю.
— Таке скажеш!
— Правду мовлю, чоловіче.
Здалося навіть незвичним аедові, що стрічний, на відміну від усіх, із ким досі його зводила доля, сприйняв Гомерову мандрівку до Іліона як щось саме собою зрозуміле. Не виявив ні здивування, ні надмірної цікавості. А отой Іліон же звідси так далеко, що будь-кому видасться краєм світу.
Зевс гамував свій гнів, і громовиця потроху стихала.