По дорозі війт оповів йому про приїзд комісара і вояків і про пошукування за паничем. Старий Тимків дуже перелякався і явився перед комісаром з таким заляканим видом, мов не знати який тяжко винуватий. Та комісар був тямущий чоловік. Він швидко побачив, що з сим старим нема що говорити довго, але оповідання про Гриця зацікавило його. Почав розвідувати у селян, що се за Гриць, і довідався таке, що в його голові відразу блисла думка: ось тут і є правдивий слід. Гриць був найщиріший приятель панича в селі, в остатніх часах його майже невідлучний товариш. Він звичайно їздив з ним до Сянока і по різних околишніх панах. Та найбільше зацікавило його те, що вчора з дому він щез зараз пополудні, а в дворі бачили його надвечір, уже по відході його батька додому. Він приходив до батька щодень, то й ніхто не звернув на нього уваги і ніхто не тямив, чого він приходив, коли і куди пішов. Усе те зацікавило комісара і, не надумуючися довго, він пішов з вояками і купою селян робити ревізію на Гнатове обійстя. Недовго й шукали. До високого, непочатого оборога ще була приставлена драбина, а вилізши по ній, зараз знайшли гніздо, де ночував панич, знайшли заритий у сіні його мокрий мазурський одяг; Гнат у коморі не дорахувався своєї гуньки, кучми, кожуха, чобіт і шмаття, — одним словом, не лишилося ані найменшого сумніву, що панич справді був у селі, і то на Гнатовім оборозі, і разом з Грицем у саму пору забрався.
Гнат і Гнатиха лиш руками об поли вдарились. Комісар не знав, що діяти далі. Чи бігти в погоню? Та куди? Чи чекати на місці? На кого? Панич, певно, не верне, а Гриць? Ану ж оба вони втекли на Угорщину? Та й що властиво такого страшного зробив панич, щоб трудити за ним компанію війська по горах і снігах? Комісар пригадав собі точку своєї інструкції — "зібрати відомості про переступну діяльність Никодима Пшестшельського в його ріднім селі" — і, помістивши своїх вояків у дворі, почав "тягти протоколи" з усіх, починаючи від старого пана, а кінчачи на сільських парубках і дівчатах. Ціле село тремтіло; по хатах голосили жінки, плакали дівчата, люди ходили, як потруєні. Протоколи під військовою асистенцією в тих часах — то не була така проста і невинна річ, як би могло здаватися. Як усюди в панщинних порядках, так і тут в роботі були буки; вояки не могли їсти хліба задарма. Кожда найменша суперечність у зізнаннях вияснювалася на лавці під буками. Вияснювалася! Ні, плодила десятки нових суперечностей, тягла нових свідків на ту саму лавку; в міру пролитих сліз і поламаних патиків росла купа записаних (по-німецьки!) аркушів паперу, а провина панича Никодима збільшувалася від простого підозріння до розмірів злочину державної зради.
Першого дня до пізньої ночі тяглася та інквізиція, тяглася й другий день. Напаковано повний шпихлір людей, що з сеї або тої причини видавались комісарові підозреними. Між першими арештованими була Грицева мати, хоч вона клялася і божилася, що панича на своїм обійсті не бачила І нічогісінько не знає. Арештовано й служницю. Старий Гнат сам один ночував у своїй хаті, коли нараз опівночі хтось злегка застукав до вікна. Се був Гриць.
Батько впустив його до хати, засвітив, позаслонювавши вперед вікна, і зирнув на нього. Гриць був увесь мокрий І присипаний снігом, але при тім спокійний і веселий.
— Де ти був? — спитав батько.
— З паничем, — відповів Гриць.
— А де ж панич?
— Далеко, може, вже на Угорщині.
— Ти відпровадив його?
— Так.
— А він не казав тобі йти з собою на Угорщину?
— Ні! Пощо мене там? Я допровадив його до границі.
— Ну, передягайся ж живо та обігрійся! — мовив батько.
— А де ж мама? Де Маринка?
— Не питай! Передягайся! Ось тобі шмаття. Ти, певно, голоден.
— Авжеж голоден.
— Ну, то знайдемо щось повечеряти. Бачиш, я нині сам і за господаря, і за господиню, і за слугу.
Старий рад був, що син вернув. Він не турбувався тим, що стара і служниця ночують у панськім шпихлірі. Він знав, що вони нічого не винні і що їх пустять. А що буде з Грицем, про се він також не дуже турбувався. Добре, що він тут, коло нього, що вернувся.
XII
Другого дня, поснідавши, обійшовши худобу і позамикавши хату, старий Тимків і Гриць пішли до двора. Комісар уже був при роботі, пишучи протоколи. Коли йому донесли, що прийшов старий Тимків з Грицем, він аж підскочив і кинув перо на стіл.
— Ведіть його сюди!
Десятники впровадили Гриця.
— А! — мимоволі вирвалось з уст урядника. Грицева незвичайна врода і смілий, інтелігентний вираз лиця зворушили його. Урядник устав і підійшов до парубка.
— Як називаєшся?
— Гриць Тимків.
— Кілько тобі літ?
— Дев’ятнадцять.
— Умієш читати, писати?
— Вмію.
— Хто тебе навчив?
— Мої татуньо.
Комісар пильно вдивлявся в Грицеве лице. Воно було спокійне. Полонинський вітер ще пашів на ньому здоровим рум’янцем. Комісар сів на своїм місці, прилагодив собі чистий аркуш паперу і, обертаючися до Гриця, мовив:
— Слухай, хлопче, маєш говорити правду про все, що тебе буду питати. Розумієш?
— Розумію.
— Пам’ятай собі: правду, чисту правду! Коли тебе виловлю на однім маковім зеренці неправди, то буде біда! Ти бачив на подвір’ї лавку і купу палиць?
— Бачив.
— Ну, то вважай же!
І комісар похилився над папером і, розмахнувшися, написав титул, нумер і вступну формулу протоколу.
— Ти знаєш панича Никодима?
— Знаю.
— Товаришував з ним?
— Та... панич любили мене...
— Намовляв він тебе на що зле?
— Ні.
— А проти цісарських урядників?
— Говорив.
— Що говорив?
— Говорив, що вони кривдять нарід, що їх би треба повиганяти з краю.
— Ага! — заскреготав комісар. — Повиганяти! А хто ж то мав їх виганяти?
— Не знаю. Він говорив, що є вже такі люди, що змовилися на те.
— Ага! Змовилися! А тебе не кликав, аби й ти пристав до тих людей?
— Ні.
Комісар перервав допити і, похилившися над папером, записав Грицеві зізнання. Потім, заложивши перо за вухо і вперши в Гриця очі, запитав:
— Ну, а де ж він тепер, той твій панич?
— Не знаю.
— Не знаєш? Хлопче, говори правду!
— Не знаю, прошу пана. Я вчора рано лишив його на угорській границі. Думаю, що нині він уже десь на Угорщині.
— Що ж ти робив на угорській границі, що ти там його бачив?
— Я відпровадив його.
— Відпровадив? Відки?
— А відси, від нас.
— Ага, то він був у вас?
— Так, був.
І Гриць коротко розповів про свою стрічу з паничем на оборозі.
— А відки ж він узявся у вас на оборозі?
— Прийшов.
— Та то певно, що не прилетів, але відки?
— Не знаю.
— І чому ж власне до вас? Чому не йшов додому, до двора?
— Видно, боявся, а може, думав, що двір спалений так, як по інших селах. А про нас знав, що його не зрадимо.
— Ага, не зрадите! А знаєш ти, що твій обов'язок був зараз, скоро побачив його на оборозі, завідомити про нього війта?
— Мій обов’язок? Сего не знаю! Панич не злодій і не розбійник, нічого злого не зробив, не приблуда ніякий.
— Але бунтівник! Против цісарського уряду виступав! — люто крикнув комісар, тупаючи ногою.
Гриць замовк. Комісар писав, аж перо скрипіло, літаючи по сірім, бібулястім папері. По добрій хвилі почалися дальші допити.
— А ти нікому не говорив, що панич на вашім оборозі?
— Нікому.
— Ані татові, ані мамі, ані служниці?
— Нікому.
— Ані старому панові? Говори по правді!
Гриць поблід і якось змішався, та по хвилі твердо промовив:
— Ні.
"Бреше, се видно по нім", — подумав комісар, та не сказав нічого. Він і так уже мав тверду постанову, що зробити зі старим паном.
— Куди ж ти запровадив панича?
— На угорську границю.
— В котрім місці?
— Не можу сказати.
— Якою дорогою ви йшли?
— Не можу сказати.
— Ага! Не можеш сказати? Значить, се неправда! Ти сховав його десь тут недалеко.
— Ні, пане комісарю, я завів його....
— Не бреши! — крикнув комісар. — Ви вийшли відси позавчора вечір, а до угорської границі відси сім миль. Хоч би ви йшли ніч, і день, і ще ніч, то тепер, по снігах, ви не зайшли би туди.
— А таки зайшли, пане комісарю, — спокійно запевняв Гриць.
— Хлопче, не доводи мене до гніву! — кричав комісар. — Скажи по правді, де ти дів панича?
— Кажу по правді.
— Брешеш! Виджу по тобі, що брешеш. І говорю тобі, що се тобі ні на що не придасться. Не хочеш добровільно сказати, то скажеш на лавці.
— Не скажу інакше, пане! Хоч мене бийте, хоч забийте, а інакше не скажу.
— Так? Ну, побачимо! Гей, там! Сюди!
На крик комісара ввійшли десятники.
— Беріть його! На лавку. Два вояки нехай б’ють. Я там зараз вийду.
Гриця повели, а пан комісар сів писати протокол. Він силкувався писати спокійно, та се не вдалося йому. Рука дрижала, перо було непослушне, думки не йшли, слова не в’язалися одне з одним. Ухом він ловив гуки, які доходили знадвору, та довгу хвилю не було чути нічого, крім невиразного шуму і стукоту людських кроків у сінях. Щось так і тягло його встати і заглянути в вікно, та він переміг себе. Ні, нема чого дивитися! Запираючи в собі дух, він у мішанім шумі дочувся мірного лускоту, мов пари ціпів, що молотили десь далеко-далеко. Се був шелест, здавна привичний для нього, але звичайно його заглушували інші тони — несвітський крик і лемент катованого чоловіка. Та сим разом крику не було чути, тільки лускіт палиць доносився чимраз виразніше, немов усе в дворі, і люди, і вітер, і вогкий сніг під ногами, і кури на подвір’ї, все-все притаїло в собі дух, затихло при тій страшній сцені.
Комісарові зробилося недобре. Щось стисло його за серце. Він закусив зуби, нетерпеливо ждав першого крику катованого хлопця, щоб вийти надвір і закінчити його муку, а тепер, коли крику не було чути, не знав, що зробити з собою. Якась фальшива амбіція не позволяла йому виходити; йому здавалося, що зупинити бійку, коли битий не кричить і не плаче, значило би податися перед ним, понизити себе. А з другого боку, той ненастанний, мірний стук, що тепер, мішаючися з тривожним стуканням його серця, дуднів в його ушах і жилах, мов удари важких молотів! Він не міг сидіти на місці, не міг стояти, рвався кудись, судорожно стискаючи одну свою руку другою.
В тій хвилі прожогом відчинилися двері, і бліді, розхристані влетіли обоє старі Тимкові і бухнули комісарові до ніг.
— Паночку! Лебедику! — голосила стара Тимкова. — Змилуйтеся! Вони заб’ють його на смерть! А може, вже й забили! Ой божечку-божечку! Моя дитина! Пане! Моя дитина! Що вона вам зробила?
— Пане, він лежить, як дерево! Він зомлів, а може, вже неживий! — простогнав батько.