Хто розкладає святих янголів і чесних праведників?
Усі замовкли. Усі наполегливо думали. Усі дивилися уперто собі під ноги, ніби там могли знайти найконкретнішу відповідь.
Раптом пророк Ілля крикнув: "А-а-а!" І затулив долонею рот. З-під мантії святого Петра звисала китиця чортячого хвоста.
Ілля став переляканим зором прочісувати поділ кожного святого. З-під кожної сутани звисала китичка чортячого хвоста. Де меншого, де більшого.
Пророк Ілля підійшов до Вседержителя. Шепнув йому на вухо:
– Найсвятіший і наймогутніший! У кожного з твоїх найсвятіших помічників під мантією чортячий хвіст…
Вседержитель невдоволено скривився. Зупинив Іллю-пророка всемогутнім перстом. Осмикнув ззаду святецьку мантію, а спереду затиснув її колінами.
– Щось тобі, пророче Ільку, привиділося… Старий уже. Видно, починаєш блудити… Іди! Сідай…
Коли пророк Ілля сів, Вседержитель підвівся:
– Найсвятіші! Щойно до мене підійшов пророк Ілля і шепнув, ніби у кожного з вас під мантією – чортячий хвіст…
Сорок святих принишкли. Втягнули голови. Ніби чекали грому. Непомітно обсмикували одежину.
– Гадаю, – провадив далі Вседержитель, – що пророк Ілля став короткозорити… Не так бачити… Можливо, почалися і галюцинації… Колись він був славним пророком. Та час своє робить… Чи не пора б йому на заслужений відпочинок?
Сорок святих ожили. Гордо підвели голови. Поглядами зневаги пекли спітнілу лисину пророка Іллі. І галасували:
– Правильно! Правильно!
Тоді підвівся святий Інокентій:
– Правильно, то правильно. Але я думаю, Вседержителю, чи не вина саме пророка Іллі в тому, що в Раю так багато чортячих звичок? Коли у нас, найсвятіших, він бачить чортячі хвости, то, значить, там, де їх треба бачити, він закриває очі. Замість вогнем слова боротися проти цієї нечисті так, щоб під нею горіла земля, він словоблудить на нас, найсвятіших. То чи заслуговує він взагалі почесного звання пророка і чи місце йому в Раю?
– Не місце! – загули сорок найсвятіших голосів.
І рука Вседержителя вказала Іллі на райську браму…
Може, спробуємо?
Як дивитеся на страйки? Щоб у нас. Кому – є. Нема перед ким. Конкретно. Всі відповідають за все. І ніхто ні за що.
Я написав плакат: "Геть із нашого села меліораторів!"
І став перед бульдозером.
Бульдозерист каже:
– Ви що, дядьку, звідтіля? Із слаборозвинених країн?
– Ні, – кажу, – я з колгоспу "Вперед".
– То відійдіть назад. Бо в мене горить норма.
– Краще б, – кажу, – в тебе згорів бульдозер! Нівечиш землю з такою жорстокістю, ніби вона твій класовий ворог.
– Кожен Іван має свій план.
– Ще якби кожен Іван мав свою голову на плечах… І свою земну кулю. А то вона на всіх одна.
– Ви, – каже, – не за адресою стали.
– Де ж мені стати?
– Станьте біля міліції… То швидше сядете.
– Не той час. Зараз повернулося іншою фазою…
Тут підійшов Антошка. "Філософ" на свободі. Шепоче:
– Не дуже тіштеся. Фази мають властивіть мінятися. Тюрми також треба час від часу провітрювати. Пару із суспільного котла також треба час від часу випускати. Дозволили гласність, щоб почути, хто про що галасує. А тоді за шкірку – і в каталажку…
Він мене лякає каталажкою. Я у своєму колгоспі все життя як у зоні суворого режиму. Виспатися ніколи. За мною закріплено три трактори, два комбайни, сім начіпних агрегатів і сімдесят два дармоїди. П’ятнадцять у нашій конторі, решта – у тих конторах, що вище. Інтенсивна технологія: один із сошкою, а сімдесят сім з ложкою. Коли їсти – всі висувають ініціативу знизу. Як працювати – усі чекають вказівок згори. Як щось відповідальне вирішувати – всі ліліпути. Споживати – всі гулівери.
Кожен кричить про перебудову. Про госпрозрахунок. Про сімейний підряд. І кожен дивиться на мене. А думає про себе. Премію собі. Мені – вимпел "Передовик виробництва". Собі – орден. Мені – цінний подарунок. За три карбованці (два карбованці п’ятдесят копійок – "Іван-покиван". І на п’ятдесят копійок брошура "Комплексне вирощування свиней").
Ті свині мені вже вухами лізуть. І те свинство. Комплексне. І та атмосфера свинячої гуманності: хто сильніший – ближче до корита.
А сильних – ого-го скільки! Начальники і начальнички. Замначальники і помначальники. Підначальники і заначальники. Старші над молодшими. Вищі над нижчими. Інспектори й інструктори. Інспектори над інспекторами, інструктори над інструкторами. Уповноважені й умовно-важені. Представники й представнички. Спеціалісти по мухах, спеціалісти по мишах, спеціалісти по будяках, спеціалісти по спеціалістах.
І хоч більшість вузьколобого профілю, зате всі з широкими запитами.
А потім вписуємо на гризунів. І киваємо на негоду. Мовляв, не було поліття.
Поліття одночасно на все не буває. Є поліття на дурнів, нема на врожай…
То перед ким страйкувати? Я вийду, стану перед головою сільради. А він скаже: "Стань перед своєю Мариною. Вона – депутат".
А вона такий депутат, як він голова. Її так обирали, як і його. Аби було кому піднімати руку. Щоб представництво від тваринників. "Хто за, хто проти?" Всі "за". "Проти" нема. Проти тільки дуля в кишені… На більше нема сміливості. І сили вже нема. Розтринькали. На боротьбу за поліпшення власного побуту. На діставання шкарбанів і сорочок. Імпортного цвяха з вітчизняного металу і масла від власної корови. То ж треба так хитромудро придумати. Щоб я молоком заливав місто, а масло діставав за тридев’ять земель. І то по блату. З-під прилавка. І то – не більш як двісті грамів. А тільки його нема – в газеті стаття. Наукова. Що масло дуже шкідливе для організму. Бо воно склерогенне і канцерогенне. А що брехогенне?..
Потрібні суспільні лещата. Щоб ті, щонайвищі, – зверху, а ми – найнижчі – знизу. І тиснути. Оту "золоту середину". Отих пристосуванців і нахлібників. Здорове вистоїть. Пустопорожнє – лусне…
Тільки ж можуть застрайкувати, ополчитися. Їх же ціла армія. Ціла орда. Гострозуба. Озброєна передовою наукою лицемірства і демагогії, чинопочитання і чиноздобування. А звільнити одного пристосуванця у нас важче, ніж приборкати атомний реактор…
Але, може, спробуємо? І на госпрозрахунок їх. На сімейний підряд.
Жити – значить боротися
Нарешті одружився і я. Відважився. Довго думав. Зважував. З газетних матеріалів вивчав доцільність такого вчинку. По синяках під очима і гулях на лобах сусідів вивчав переваги сімейного життя. І ось переді мною сидить моя ангелиця. Лупає очима і чекає, що я скажу.
– Давай будемо боротися! – кажу я.
– Як? – дивується вона.
– Ну, одна теледама якось по телевізору казала, що кохання – це скарб, за який треба боротися.
– Ти свій скарб уже виборов, – усміхнулася дружина.
– Тоді давай боротися за здорову сім’ю! Людина мусить за щось боротися. Без цього людина – не людина.
Почали з того, що я оголосив тиждень кохання.
За програмою тижня ми мали якнайбільше одне одному дивитися в очі, обніматися і навіть… цілуватися.
Під кінець тижня наші вуста були червоні, ми – сині, а очі світилися голодом.
Кажу жінці:
– Ще день якось перемучимося, а тоді оголосимо тиждень здорової і смачної їжі…
Запаслися продуктами, літературою. Довго сперечалися, що кому робити.
Тоді жінка викинула гасло:
– Тиждень – за три дні!
Довелося підтримати.
Скориставшись моїм тимчасовим збентеженням, вона оголосила тиждень культурного відпочинку.
Щовечора ми відвідували театри і кіно. Ранками слухали музику і замість фіззарядки танцювали.
Якось у театрі я побачив у дзеркалі себе, свою не дуже свіжу сорочку. І висловив міркування, що не завадило б оголосити тиждень чистоти й охайності.
Дружина вирішила, що раніше треба оголосити тиждень нової моди. І переконувала мене, що наймодніше зараз усе старе й вим’яте. Потім ніби між іншим запитала:
– Цікаво, для кого пральні комбінати?
Я висловив припущення:
– Мабуть, для тих, хто дуже любить мильні запахи або зовсім не має нюху…
Тут між нами спалахнула суперечка. Довелося достроково оголосити тиждень культурних взаємин.
– Любий, – сказала під час цього тижня дружина. – Чи не подав би ти мені каву в ліжко?
– Мила, – відповідаю, – тиждень здорової і смачної їжі уже давно минув…
Наступного дня моя незамінима проголосила:
– Мабуть, настав час провести тиждень оновлення жіночих туалетів.
– Звичайно, – погодився я. – І проведемо його під девізом: "Старим речам – нове життя!"
Якось я повернувся з роботи. Дружини вдома не було. Речей її також. На столі лежала записка:
"Милий! Я оголосила місячник здорового глузду!"
Хатха-йога
Ситий не розуміє голодного. Здоровий не розуміє хворого, а той, хто має міцну будову тіла, не відає болів і переживань того, в кого ноги як дві вузлуваті тички, груди запалися, мов невикисла паляниця, й руки висять, наче батоги.
Не розуміє він і того, хто нишпорить по книжках, газетах і журналах, вишукує кваліфіковані поради, щоб себе вдосконалити.
То чи дивно буде, що, побачивши в кіно вправи індійських йогів, я вигукнув:
– Хатха-йога – моє життя!
До того як вигукнути цю сакраментальну фразу, я добре все обдумав. Вправи йогів створені ніби навмисне для мене. По-перше: вони виконуються в повільному темпі. Я хоч і холеричного темпераменту, але темпи люблю флегматичні. По-друге: вправи йогів виконуються сидячи або лежачи. І всі вони короткочасні. Як холерик, я терпіти не можу довготривалості одного заняття. Хоч як людина, що має нахили до флегматичних темпів, можу терпляче пролежати й цілий день.
Скористався з того, що вдома не було дружини. Поїхала кудись переймати досвід. Одразу ж приступив до тренування.
Почав із дихання. Кладу перед собою годинник. Руку на пульс – видих, і – раз, два, три…
А найменшенький мій:
– Тату, дяй голсцик.
Дав. Погладив по голівці.
Знову видих, і – раз, два…
Старшенький:
– Тату, а корова їсть горіхи?
Пояснив.
Ще видих. Раз, два…
Найстаршенький:
– Тату, що ви робите?
– Дихаю.
– Для чого?
– Щоб довше жити й вас годувати.
Він підстрибнув:
– Гі! Наші тато дихають!
І гайнув на вулицю.
Довелося приступити до вправ на зосередження уваги. Йоги вважають, що для цього найкраще дивитися на свічку.
Повиганяв дітей з хати. Засвітив свічку, поставив на стілець, а сам сів на підлогу, заплівши ноги, як турецький султан. Зосереджуюсь.
Коли це в шибку – шкряб-шкряб. Глянув – там їх із десятеро. І мої, й сусідські. Попритуляли носики до шибок, пороззявляли ротики, а очі аж світяться…
Надвечір приходить голова місцевкому.