Різдвяних свят ми теж чекали, але не для ялинки, — ми ходили до дядька й до дядини колядувати та щедрувати, носили бабусі вечерю. За це нам давано цукерок та по "золотій" копійці — для цього дядько та бабуся приберігали новіновісінькі копійки, "золоті", як ми їх узивали.
А найбільша для нас радість була перед святами, коли в дядька кабана кололи.
Заколовши кабана, дядько його смалив, потім обгортав соломою, а ми всі разом із дядьком і з дядиною "душили" кабана — повилазимо на кабана і гуцикаємося на ньому. Щоб сало м'якеньке було!
За це нам дядько давав по шматочку смаленого кабанячого хвоста й вуха.
Така була радість, що й не говоріть!
І раптом вам — ялинка! Та ще в пана!
З
У суботу ще зранку ми почали збиратися.
Мати всіх нас повмивала з милом. На хлопцях новенькі сорочечки й штанчата, на Парасі — червоне у смужечку платтячко, та ще й разок доброго намиста із срібним посередині коповиком на шию Парасі наділа.
А які сани батько приладнав, не сани, а ґринджоли! На них він поклав кучу — оту штукенцію, що горшки з макітрами в ній гончарі по ярмарках возять або полову з поля транспортують, повну кучу наклав сіна, нап'яв зверху халабуду, — такий вийшов, як понинішньому — лімузин, що куди вам! В оглоблі запріг Жолудя, — здоровенний бурий кінь такий був у маєтку, а на пристяжку — білокопиту Кислицю. А за Кислицею біг стригун Вітер.
Повкутували нас у кожуха та в свитки, і поїхали ми.
Повіз нас батько, а мати з меншими залишилися вдома, бо малих іще не можна було "у світ" вивозити — братик іще тільки на ноги спинався, а сестричку тільки місяць тому як баба під калиною знайшла.
Приїхали ми до панського палацу без ніяких пригод — тільки в одному ярку саникуча забігли, дуже на бік нахилилися, хотіли перекинутися, та батько встиг вискочити й плечем підважити сани, — ми тільки лобами стукнулися.
Приїхали зарані. Пан наказав прибути на сьому годину вечора, — так ми ще у батькового кума, в дядька Мехтодія, панського кучера, до початку пересиділи, від сіна пообтрушувалися.
От і вечір. Пішли ми у панські горниці.
Ідемо, тремтимо, бо пан сердитий був і ми його боялися. Поприходили в горниці. Там посеред великої кімнати стоїть велика ялинка, на ній багато свічечок горить, круг неї паненята з паннами стрибають. Стара пані на роялі грає.
Старий пан сидить у кріслі і "стріляє" хлопавками.
Вистрелить та до нас:
— Страшно чи ні? — питає.
А ми купкою тулимося біля дверей, не спускаючи очей з ялинки.
Ось пан як закричить: — Андрію! Люльку!
Біжить Андрійко, "козачок", несе панові люльку з довжелезним цибухом, дає її панові, а сам стає навколішки, щоб запалити люльку.
Андрійко чи підсковзнувся, чи що там таке трапилося, тільки він якось упав і вибив панові з рук люльку. Пан його як штурхоне.
А наша Парася як закричить — злякалася!
Старий пан заткнув уха, ми кинулися до Парасі, я зачепив гілку на ялинці, впала з ялинки свічка на якусь панянку. Та в крик! Всі забігали, заметушилися! Я кинувся гасити свічку та збив з ніг панянку. Але нічого такого страшного не скоїлося, тільки метушня. Панянка підвелася, скривила губи й кудись подалася.
Батько нас усіх "вигорнув" з кімнати в коридор, та й пішли ми до кучера, а на другий день вранці поїхали додому.
Батькові пан виговоряв тоді, що ми, діти, дуже в нього дикі!
Більше нас пан на ялинку ніколи не кликав.
Тепер, коли панів нема, ніхто не взиває наших дітей дикими, а ялинка для радянських дітей щороку горить огнями по всій нашій Батьківщині, починаючи з древнього московського Кремля.