Отже, тільки "циклічна теорія" має перспективи. Це не шпенглерівська теорія цілої системи — це циклічна теорія одного мистецтва. Тільки вона породить "великі думки й почуття". Це ми говорили іншими словами в своїй другій статті. Саме з неї й видно, що ми нічого не маємо спільного з воронщиною. Остання страждає — як ми вже сказали — на безперспективність, ми ж навпаки: перед нами широкі горизонти. Саме з південно-східної республіки комун, саме з Радянської України й піде те нове мистецтво, що його так чекає Європа. Безперспективність — це елемент просвітянства. Отже, коли плямувати кого воронщиною, так це вас, маестро. Але який же другий гріх Воронського? Другий гріх витікає з першого: це пропаганда абсолютного реалізму. От що каже Воронський в тій же бідолашній брошурі: — "Реалістичне мистецтво — це справжнє мистецтво, бо романтизм більш суб'єктивний і менш за все ставить собі метою пізнання життя". Чи подібне це до того, що ми говоримо в своїх статтях? Дуже неподібне: ми пропонуємо романтику вітаїзму. По-перше — так витікає з нашої теорії циклів. По-друге — безоглядний об'єктивізм (за Воронським, це чомусь реалізм) теж веде до ліквідації мистецтва, бо він, кінець кінцем, впирається в заяложений натуралізм. Ще Плеханов і Франс говорили, що в мистецтво мусять увійти елементи навіть… публіцистики, іншими словами — безперечного суб'єктивізму. Докази Воронського тут дуже слабенькі, хоч він і цитує Аксельрода. От приклад: — "Толстой був реалістом у справжньому розумінні цього слова… А сам Маркс? Одним із улюбленіших його письменників був Шекспір, безперечний реаліст". Ми не будемо зараз гадати, чи був Шекспір справжнім реалістом, чи ні. Ми тільки б запитали Воронського: коли Толстой і Шекспір були реалістами, і Маркс любив останнього, і коли все це є доказ того, що "діалектичний матеріалізм веде в мистецтві до реалізму", то чому тоді Толстой так не любив Шекспіра? Тут Воронський плутає на кількох сторінках і зовсім нас не переконує. Але зате він давно вже переконав "Просвіту", яка давно вже прийняла цей абсолютний реалізм, хоч і не читала уважно його брошурки. В цьому разі ми звертаємось до реакціонера К. Леонтьєва, прихильника "циклічних теорій", який у своїй маловідомій брошурі про романи того ж Толстого от що каже: — "Цікаво те, що найгеніальнішому із наших реалістів (цебто Толстому) ще в повній силі його хисту спротивили прийоми тієї самої школи, що її головним представником він так довго був. Це ознака часу". Так, це — ознака часу. У реакціонера Леонтьєва, власне, в одному його твердженні більше діалектики, ніж у всьому розділі революціонера Воронського про абсолютний реалізм. Нічого нема вічного — от наша діалектика. Такий другий гріх воронщини. Який же третій? Третій витікає з попутницького оточення. — Це — "мужиковствовання" і "склоненіє" — відціля — в кожному рядкові "Росії". Коли б ми почали тут цитувати Воронського, то нам довелося б просто його перевидати. Безперспективність і мусила привести до народництва, до ролі Бєлінського в другому радянському виданні. Воронський, сам того не помічаючи, пристосовує жовтневі здобутки для спеціального калузького вжитку. Він, очевидно, нічого не має проти твердження Горького, що Ленін виконав місію нового Петра Великого. Тут російському критикові не пошкодило б звернутися до другого реакціонера, теж теоретика "циклічних теорій" — проф. Зелінського. От що він каже в своїй статті про грецького ліричного поета Вакхиліда: — "Коли в Елладі запанували Афіни, а в Афінах демократія, тоді й поети аристократичного світогляду перевелись. Безперечно, ми не скажемо, що й переможці V віку не находили поетів, але це були поети середні, як той панегірист, що його висміяв Арістофан у своїх "Птицях". І реакціонер Зелінський був послідовніш за революціонера Воронського. Він би сказав, очевидно, що від "мужиковствующої" середньості в епоху диктатури пролетаріату нічого чекати "великих думок і великого почуття".
IV
Як бачите, маестро, ми майже всюди не погоджуємось із Воронським. Але зате ви приймаєте всі три гріхи воронщини, включно до "мужиковствовання". Ви просто з непорозуміння не симпатизуєте цьому російському критикові, як і він із того ж непорозуміння прийняв плеханівську (цебто й нашу, "олімпійську") естетику. Тут, так би мовити, фокуси фортуни — і тільки. Навіть наша критика вашої формули — "мистецтво як метод будування життя" — цілком оригінальна. Візьміть ще раз звіртесь із брошуркою Воронського!.. А про азіатський ренесанс і говорити нічого. Хвильовий буде страшенно задоволений, коли читач послухає тов. Пилипенка й розгорне "Искусство как метод познания жизни". Але він буде ще більше задоволений, коли той же читач розгорне ще й такі книжки, з яких ми користувались, пишучи свої листи, того ж Воронського "Искусство и жизнь", "На Стыке", Бельтов "За двадцать лет", Плеханов "Искусство", Бухарін — "Теория истор. матер.", Леф, книжки Троцького, збірники "Воинствующий материализм", твори Леніна, Фрейд, Шпенглер, Добролюбов, Бєлінський і т. д., і т. п. Це, звичайно, сота доля того, що нами було поверхово використано. Решту матеріалів ми використовували таки "з доброї пам'яті". Це ми пишемо не з метою показати свою — по суті страшенно вбогу — ерудицію, а з метою наштовхнути молоду молодь на ті книжки, які вона мусить перечитати. Їй треба знати, що з нічого — тільки нічого, й буде. Так сталося й з тов. Пилипенком, який нічого не використовував. Отже, українська воронщина — це три гріхи Воронського без марксистської естетики. І справжня адреса її — задрипанська "Просвіта". Воронщина — елемент просвітянства, і нею грішить не Хвильовий, а Пилипенко… навіть у тому випадкові, коли розуміти її "презирством до "молодої" молоді", бо більшого презирства, як держати юнаків під кожухом, відкіля їм нічого не видно, — не було й не буде. Хто зуміє нам доказати, що це не так, тому ми видамо премію в розмірі 12-місичного втримання Хвильового. Суть наших суперечок от у чому: — "чи треба митцеві знати, що таке мистецтво, чи не треба? Коли треба, то чи кожна людина здібна розібратися в ньому? Коли не можна, то чи не пора "Плугові" зробити установку на справжній трактор? Дивно чути від керівника великої організації таку фразу: — "куди, сопливі, беріться за свої справи й вчіться на механіків, агрономів та не лізьте в поезію". Слухайте, тов. Пилипенко: ми почуваємо образу за агрономів. І справді: хіба-таки можна поета ставити вище від агронома? Чи, може, маестро уявляє собі поезію "лавочкою"? Тоді перепрошуємо: олімпійці тільки тоді беруть гонорар, коли почувають, що його заробили. Республіці комун "автори-селюки", які замість хорошої газетної замітки пишуть лантухи віршів, та ще й вважають їх за "шедевр мистецтва", — не потрібні. Навіть соромно говорити про це. Нам потрібні робсількорівські гуртки, відкіля й вийдуть нові митці й куди ми підемо працювати, а не організації, що беруть ставку на графомана. І нічого, тов. Пилипенко, "божитися" робсількором: це результат не "нового розуміння літератури", а результат роботи нашої партії. Це — перша ластівка культурної, лікнепівської революції на селі й в заводі. Такою приблизно організацією мусить стати й "Плуг". Бо це ж дуже показово, що цей же "Плуг" за кілька років своєї роботи не виділив із себе жодного художника. (Панч тут і ще 2-3 зовсім ні при чому). Зате він дав "масову літературу", якої ніхто не читає. Це теж показово. Тут ми знову киваємо й на "Гарт": останній тільки в потенції може бути мистецького організацією. Коли ж і він буде впиратись — йому теж доведеться взяти установку на культурно-освітню організацію. Це теж непогано, бо Нарком освіти т. Шумський; що поставив на порядок денний велике діло культурної революції, очевидно, буде задоволений з цієї допомоги. Тоді вгамуються страсті й тов. Пилипенкові не доведеться згадувати так часто Венеру і — головне — не доведеться доказувати, що "катзна-як зроблені бюсти тов. Леніна" чогось варті, бо він узнає тоді дещо про ту комісію, яку втворено познімати ці бюсти як антихудожні твори, що деморалізують своєю мистецькою недосконалістю. Залишається ще нам зупинитися на тому питанні, яке — головним чином — зачеплено в другій статті.
V
Тут справа ще серйозніш, бо тов. Пилипенкові прийшлось її "винести на сторінки великої політичної газети". Словом, політична справа. Тут вже "киви-морги" на "ідеологічний неп", що його хоче завести Хвильовий. Ми розуміємо нашого маестро: йому не подобається наше твердження, що теорія "октябристського напостівства", по суті, є ідеологією нового рантьє. Але що ж поробиш: треба, очевидно, доказати, що це не так. І, по-перше, оригінальніш, а по-друге, — так, щоб це було справжнім доказом. І потім, не треба тут же бути таким наївним: читач — не ідіот, і коли автор зарані не цурається демагогії, він йому не повірить і на 3 копійки. От що пише тов. Пилипенко: — "а доводиться демагогувати, бо забув тов. Хвильовий жорстокої непримиримої діалектики боротьби: все, що на користь нашим ворогам, є на шкоду нашим приятелям". Воістину гоголівська унтер-офіцерська вдова, яка сама себе "висекла". Невже тов. Пилипенко думає, що Плеханов для того писав свою естетику, щоб той же тов. Пилипенко напередодні дев'ятого року революції притягнув за вуха демагогію? Невже для того друковано тисячі книжок про мистецтво, щоб потім не заглядати в них? От коли треба чекати "літературної водички", приправленої дуже несмачним дурманом! Але який же це "політичний млин", що його "закрутив" Хвильовий? Висовуючи голослівне твердження про думки "олімпійця" (цебто в своїй більшій частині плеханівські), які начебто "скеровані на втворення ідеологічної непи" і є "по суті напад на пролетарську диктатуру", наш маестро патетично доносить: — "24 травня обізвалась на голос тов. Хвильового цитадель українського старого слова й українських старих думок — ВУАН — і влаштувала диспут". Ну і що з того? Що це доказує? Очевидно, тільки актуальність цієї справи. Ми прекрасно розуміємо, що до нас (як і до вас, тов. Пилипенко) припряжеться кілька політичних прохвостів з міщансько-петлюрівського табору. Але ми знаємо й те, що для них єсть ГПУ і цензура.