Гамбурґ — цей світовий порт, осідок колишнього Ганзейського союзу. Од руху безлічі пароплавів, катерів і ботів перекошена, збита хвиля гасає по Ельбі, ударяючись об пристані. Чайки, як дійсні хижаки, вихоплюють з води шматки покидьків. Дим, кучерявий і важкий, вигинасто лягає на воду, вибухаючи з димарів. На вокзалі теж рух. Загачено рухливим людом усі проходи, всі залі, звідки потоки пішоходів виливаються на площі, що круг вокзалу. Тихі канали цієї північної Венеції захрясли баржами Через Ельбтунель раз-по-раз товчками викидає підйомна машина гурти всякого люду, а найперше робітництва, що їде на верфі або назад.
Ельбтунель
Взагалі про Ельбтунель як технічне досягнення наших днів багато вже писалося. Тепер більшими її грандіознішими плянами захоплюється технічна думка: тунель попід Ґібральтаром або попід Ля-Маншем, але Ельбтунель — прийдеться їм усім маленьким батьком. З-під банюватої побудови, що розіп'ялась над глибоким циліндричним проваллям, величезний ліфт опускає вас на дно вкупі з автомобілями, кіньми, возками. Ось розчинилася залізна брама, і ви попадаєте в трошки вигнуту величезну цементово-залізну трубу, що в ній двома постріами золотого шроту, який зачаровано застиг на льоту, побігли електричні ліхтарі через нутро тунелю. Тут грюкіт коней і цокання пішоходів химерним рокотом котяться попід склепінням, Сухо, чисто, асфальтовано… А зверху над головою, де ілисте дно глибокої Ельби, проходять вантажні океанські пароплави, шнягають задурені од портового руху пара рибок і б'ються хвилі, важкі, поплутані і вкриті брудно-райдужними переливами покидьків мазуту й нафти, що попали з машин і пароплавів. А ви під усім цим заклопотано йдете в своєму ділі, навіть не почуваючи, де ви, байдуже, звиклі до напористої сили людського генія, що його помічають лише напередодні якогось досягнення. Нові крани, яких не було чотири роки тому, прикрашають порт. Вони повільно крутяться і ведуть швидку балачку своїми ланцюгами, трибами й моторами. Є що вантажити й вивантажувати.
Портові робітники й матроси
Ось виходять після праці густими тлумами робітники з верфі. На кожному кроці їх походу стоїть по два, по три поліцаї: не вірить гінденбурґівська Німеччина гамбурзьким металістам. І, я гадаю, жаден устрій, крім радянського, не може повірити цим: упевненим у своїй колективній силі і потрібості, замурзаним працею пролетарям у кепках і в котелках. Деякі з них пожилі, жирні, блідо-налляті соками, як заквашене пшеничне тісто: — мабут,ь од пива. Руки, як і всюди, — в уразках, замусолені, не одмиваються ніколи як слід, навіть бензиною.
Коло контори для найму матросів — як коло біржі акторів перед початком сезону. І які все характеристичні, типові обличчя. Життєвий артизм зробив їх знавцями одної своєї ролі, але такої глибокої і на все життя. Члени Рабісу їх лише копіюють. Знову ж, поміж ними, поруч їх, і далі від них — отих артистів діяльного світу — стоять і дружньо балакають між собою гуртки поліцаїв, добре озброєних і тренованих.
Гамбурзькі звіринці
Бути в Гамбурзі і не зайти до звіринців — це все одно, що "бути на Кавказі і не їсти ш а ш л и к і в" чи "бути в Римі і не бачити п а п и". Добре організоване й науково поставлене життя звірів усе ж має на сьогодні певні зміни, що коріняться в економіці Німеччини: Німеччину грабують пляном Дауеса — і вона скупиться на культурні видатки. Як наслідок — звірині штати скорочено. Де було п'ять слонів — тепер два, замість десятьох левів — чотири і т. д. і т. ін. Найбільше попали під скорочення звірині зави і специ — усякі слони, леви, ведмеді і прочі особи, що багато потребують на себе витрат. Бідна нижчорозрядна брашка осталась майже вся в штаті: їсти їм небагато, клітки великої не займають. У клітку, де міститься один лев, може "уплотнитись" півтора десятки довгохвостих мавп, що й на цій житлоплощі веселяться, стрибають і розважають усе живе, використовуючи хвости, як линву.
І коли підходить до клітки дослідниця, то до неї, як уже добре знайомий до знайомої, спускається чудесний сизий самець і пригортається через ґрати до грудей та ніжно-ніжно "чіпким" хвостом обнімає-обів'язує їй шию. А вона прихильно гладить самця по голівці, лоскоче йому шию і раптом притискає смішну пушисту й щасливу голову звірючки до свого спец-халата, який так прекрасно опуклиться якраз нижче шиї, там, де прилягає цей мартин. А потім асистентка дивиться через скло, ґрати й сітку на тебе, химерно одчеплюючи й знімаючи ніжного й хваткого хвоста із своєї білявої шиї. Тоді слід зняти капелюха й вітати її.
Решта мавп купчиться коло щасливого самця і намагається хоч тернутись, хоч смикнути знайому асистентку. Дівчина воркоче до них, щось приговорюючи, і одходить од клітки, де після цього здіймається від підлоги до стелі цілий вихор веселощів.
Ось іще найневибагливіший відділ — плазунів: тут — гади, полози, вужі, кобри, черепахи, ящірки, крокодили…
Їсти їм мінімум. Посипали черепахам трошки нарізаної салати, ото й ковтають її тягучими, сонними зівками. Поїли — сидять. Полози, пов'язавшись у складні клубки, насолоджуються сном. Жадних ознак вищих запросів. Я не хотів би шукати в суспільстві їм подоби, але кажуть, що навіть один з відомих українських поетів дотримується цієї глибокої філософії: — їсти і спати, почитуючи зрідка лише Майн-Ріда. Жадних запросів — це здорово!
ДО СТОЛИЦІ НОРВЕГІЇ
Рікою Ельбою до моря
Навантаживши всяких фабрикатів, особливо металічних і шкіряних виробів — пароплав "Kong Ring", що постійно курсує між Осло й Гамбургом, вирушає в путь. Ось меншають і дрібніють крицеві конструкції верфей, де видно темні боввани майбутніх кораблів, оброслих, мов якоюсь травою й мохом — лісом риштовань (це здалеку). Верфі схожі на якісь велетенські хмільники — що ребристими кубами лежать над гаванями. М'якшає велетенський бідон газового заводу. Гострі шпилі готичних церков немов вивітрюються й нітяться у задимленій далечині. Пароплав бухтить і бубоче, почмихуючи та все тримаючись правого високого берега Ельби. Летить гострий вугільний перегар разом з димом і, попадаючи, ріже очі. Лівий берег далекими затоками розтікається по низинній рівнині. Вечоріє.
Починають схлипувати на воді маяки. Перехід зеленого вогню в червоний вказує міру наближення пароплава до берега та певність шляху.
Увесь час назустріч проходять пароплави з усіх кінців світу, салютуючи прапорами нашому норвезькому тимчасовому господареві. Я не помилюсь, коли скажу, що на одній Ельбі нам назустріч пройшло добрих півтора десятки великих кораблів. На їх бортах осіла сіль океанів світу, про це говорив лепет прапорів на їхніх щоглах. Солодкі, не зовсім дозрілі грона бананів (щоб не псувались у дорозі) тут укладались поруч бочок з норвезькими оселедцями. Закурені мішки з борошном ішли поруч соснових дощок чи солоних шкір. Все, на що багата земна грудь, збиралось у височезні багатоповерхові склади Гамбургу, щоб, розподілене й перепаковане, вирушати далі у місця споживи. Поки пароплав дійшов відкритої затоки моря, де води Ельби набрали гірко— солоного смаку, упала темна осіння ніч, що затягла небо смиканими, розвітреними хмарами. Вітристий дощ сипав горохові краплисті звуки на спардек.
Кільський канал
Поволі сяйво з правого боку обрію більшає. З'являється світляна висип далеких ліхтарів на морі; і нарешті ми підходимо до початку Кільського каналу, що й досі ще носить назву: канал Вільгельма ІІ. Шлюзи, де сопе, ллючись, вода, ґрона й разки ліхтарів.
І коли прокидаєшся й витягаєш голову в одкритий ілюмінатор, то в сірому передранковому тумані бачиш спереду високо над головою силюету темного мережива, що до нього зверху вшиті світляні пацьоринки: це міст через канал коло міста Кіль. Теплий, вогкий струмінь повітря з берегів Данії гладить волосся.
Географічний шлях
Не знаю, чи й тепер учитель, даючи в руку школяреві довгу паличку, закликає учня зробити морську мандрівку, приміром, з Фінської затоки до Одеси. Але за моїх часів не одна "одиниця" влетіла відважному мандрівцеві, що, катаючи києм по глухій настінній мапі Европи, називав Катеркатом — Скаґеррак (треба: Каттеґат) і справді таки плавав, коли його запитували, де Зунд, а де великий Бельт. Так от, якраз у ці географічні пункти вступав пароплав "Kong Ring", пересікши Кільську бухту. Ліворуч Данія — острів Лянґелянд, праворуч Данія — острів Зеляндія. Пароплав іде Лянґеляндською протокою. Блакитно-скляна вода як дно пляшки сорокаградусної. Шлях водяний лежить близько берега Лянґелянду, рівного, більш-менш як струна. Зеляндія синіє туманистими горбками, деталів не видно. Зате зліва — рівнинний острів, що його полосують зелені врунисті поля й розлягаються телячими шкірами жовто-бурі ліси. Вітряки не гають марно часу. Містечка, червоно-черепичні дахи. На невеличких мисах — маячки. Видно, як біжать пообсаджувані деревами дороги. Там, коло обрію, ці обсаджені дороги схожі на якийсь сіро-вовняний вал, що піднявся в повітря, бо стовбурів дерев через далеч не видно.
Нарешті, берег обривається — пароплав іде туманним Великим Бельтом. Свої шляхи креслять в різних напрямках парусники й пароплави: єдине сполучення між островами Данії. Море сіро-зелене. Пароплав мчить на повний хід, краючи цілину, погорблену невеликими хвилями. Біля носа згортаються й розсипаються цілі кучі білих водяних колючок. Од підривів форштевеня вилітають з цих куч білі, дрібненькі ракети й розриваються назустріч пароплавові. Гігантські зеленаві джерела бурлять під носом корабля — їх продавлює чорне залізо бортів. За кермою зельтерський тріск бульбочок водяних і два бурунних хвости, що розходяться все далі й далі.
То з'явиться уламок якогось берега в жовтаво-бузковому тумані, то знов розтане, розсмокчеться, зникне, як привид.
Іскри моря і неспокій під серцем
Пройшли Самсе Бельт. В Каттеґаті вже чимала хвиля ошкіреними баранчиками вгризається в борти пароплава і мотає ним, як тріскою. Надходить ніч у феєричній постановці вечора з соняшними пасмами крізь димчасті поколошкані хмари. Ця феєрія вершиться над перловою даллю західньої сторони моря. Біля носа корабля серед буйних біло-бузкових колючок проскакують фосфоричні, зеленаві іскри моря, що летять обабіч бортів у бавовняних мітках морської піни й гаснуть.