Поки "Запорожець" стояв, виходило непогано.
Ганна, звичайно, відмовляла Михея від рейсу до Косопілля, але в Кожухареві оселилося бісеня, яке не давало йому спокою.
"Їдь, чого ти вагаєшся?" – шептало бісеня. І таки спокусило Михея.
Вдалося, зрештою, умовити й Ганну поїхати. Михей сказав, що машину поведе Максим.
– Ну, дивись мені, – застерегла Ганна.
Максим справді прийшов. Сів за кермо, і за якихось двадцять хвилин вони вже були в Косопіллі на базарі. Ганна пішла до промтоварних фургонів, а Михей поцікавився цінами на свиней – далеко від машини не відходив. Тут йому й зустрівся однополчанин з села Високого – Грицько Хрущ.
– Чув, що ти вже, Михею, при машині. Підвіз би хоч до пошти.
– Це для нас просто, сідай, – запросив Михей товариша.
Біля них уже зібралися дядьки.
– Хіба сам умієш, Михею?
– Не повірю, поки не побачу.
– А що ж тут складного? – Михей завів мотор, і "Запорожець", підскочивши, якось добрався до шосе під схвальні вигуки, здивування й захоплення.
Перед світлофором Кожухар уже не дихав, але їхав. Світлофор подивився на Михея спочатку жовтим оком, а потім витріщився червоним. Міліціонер пронизливо свиснув, і Михей ледве встиг загальмувати перед самісінькими колесами грізного МАЗа.
– Куди преш?! – визвірився водій.
– Ми на пошту, – чемно повідомив Кожухар.
– Забирайся з перехрестя!
"Запорожець" підстрибнув і вліз у самісіньке автопекло. Сигналили шофери вантажних машин, автобусів, молоковозів. Почувся залізний скрегіт, посипалися уламки фар. "Запорожець" поводився вельми нахабно. Зараз він справді скидався на бичка, якого випустили з обори на волю, тицявся мордою в боки поважних волів і корів, утративши межі всякої поваги до старших. З будки вибіг міліціонер, розмахував жезлом, щось кричав, але Михей не чув нічого, він натискав на всі педалі, які тільки потрапляли йому під ноги. "Запорожця" розлютила оця шарпанина, і він спочатку засичав, а потім вибухнув паром. Як грізний суддя, наближався до Кожухаря міліціонер зі смугастим жезлом у руці. Та, на його біду, він не знав норову Михеєвого "Запорожця". Міліціонер чітким кроком ішов до порушника порядку, але в той мент, коли він збирався піднести руку до козирка, "Запорожець", видно зібравши останні зусилля, рвонув з місця – просто на охоронця правил вуличного руху. Витримка зрадила молодого міліціонера, і він дав дьору. "Запорожець" невідступно мчав за ним.
"Кінець", – вирішив міліціонер і кулею влетів у двері гастроному. "Запорожець" за ним, і лише на порозі, мабуть, вирішивши, що він не протиснеться між вузькими одвірками, рішуче повернув на вітрину, бо вона була широка.
Перед очима Кожухаря і його переляканого супутника виросла гірка пляшок, якісь плакати, а потім усе щезло.
Акт був довгий і похмурий, як осіння ніч. Слухав його Михей і свідки, яких набилося, мовби гостей на добре весілля. Ті, що не втиснулися в кімнату чергового міліції, стояли на вулиці, обмацуючи поглядами і руками знівеченого, але мужнього "Запорожця".
Кожухар перший підписав акт, ніби власний вирок. Далі йшли підписи міліціонера і свідків. Їх було дуже багато, і акт скидався на вельми поважну петицію.
Оскільки Кожухар не мав прав водія і забирати в нього було нічого, то йому просто пообіцяли, що він їх ніколи й не матиме.
– Шоферам, чиї машини ви понівечили, доведеться заплатити, – сказав капітан, – рахунок з гастроному вам надішлють додому, "Запорожця" ми поставимо на штрафний майданчик.
Дивлячись на розгубленого Кожухаря, водії один за одним почали відмовлятись од своїх претензій:
– Що той "Запорожець" міг зробити моєму газону?.
– Їрунда.
– Газуй, старий, далі...
Кожухар побачив у натовпі свою Ганю, Максима і Данила Вигона з батогом. Вони стояли під величезним плакатом, на якому була зображена перекинута машина, а напис волав чорними літерами: "Дорожній пригоді – годі!"
Коли свідки, виконавши свій священний громадянський обов'язок, розійшлися, капітан підійшов до Михея і сказав:
– Шановний Михею Федоровичу, наша міліція поважає вас як передову радянську людину і уславленого сосонського бригадира. З огляду на це районний відділ міліції гаряче рекомендує вам ніколи не сідати за кермо автотранспорту.
– Мені жінка теж казала, – зізнався Михей.
– Ваша дружина дуже розумна, – зауважив капітан. – Передайте їй привіт від косопільської міліції.
Додому Кожухар повертався на возі Данила Вигона. Ганна з Михеєм сиділи на вимощеному сіном і засланому килимком задку, ніби їх везли від шлюбу.
– Святе діло, Михею, віз, – помахував батогом Данило Вигін, – котиться умєренно, впадеш – не вб'єшся, аби лиш колесо не переїхало... А всяка техніка – то для молодих.
– Ой ні, – почав був Михей, але, зустрівшись поглядом з Ганною, замовк.
– Щоб я того "Запорожця" і на подвір'ї не бачила, – категорично заявила Ганна, – Вибирай: або я, або "Запорожець".
– Та, Ганю, хіба я тебе проміняю? Але цього "Запорожця" я все одно...
– Літа вже наші не такі, Михею, щоб на мотори сідати, – чадить самосадом Данило Вигін. – Хоч ти, правда, ще й за парубка зійдеш.
– Таке скажете, – позирає на чоловіка Ганна.
– А чого? – Данило повертається до Ганни. – Він, коли співає, то немов года з нього злітають. А я вже доживаю. Проминули літа, як тиха вода... Ще коли при роботі був, то тримався, а на пенсії... Вйо! Сторожував років з десять, беріг добро людське – все якась должность, а тепер – виконавець... Гаття, сірий... Хоч що б там Гайворон казав, а без сторожів колгосп не може...
– Чого там не може? – заперечила Ганна.
– І ти за ним руку тягнеш, – скрушно похитав головою Вигін. – А Милентій два кубометри дощок потягнув? А якби я, к приміру, був на посту з берданкою, то він десятою дорогою тік об'їхав би...
– У сім'ї не без виродка.
– Ні, рано почав Гайворон комунізм у Сосонці відкривати... Попало йому тоді і в райвиконкомі, і в газеті пропечатали, – згадав Данило. – Десять років я на постах стояв і біля хліба, і біля пального, і на буряках – і раптом зібрав нас усіх Гайворон і... Вйо, ледачий же ти, сірий, – цьвохнув батогом Вигін.
...Уже перед закінченням партійних зборів, коли було прийнято резолюцію, комуністів затримав секретар Макар Підігрітий:
– Голова колгоспу Платон Гайворон звернувся з доповідною запискою до парторганізації і правління колгоспу. Зараз я вам її прочитаю: "До партійної організації і правління колгоспу "Рідне поле". Шановні товариші, доводжу до вашого відома деякі цифри. Кожного року наш колгосп витрачає майже дев'ять тисяч карбованців, крім натуральної оплати, на утримання цілого підрозділу сторожів. Їх у нас по всіх бригадах, на фермах, конюшнях і біля складів – чотирнадцять. Вважаю, що це абсолютно зайві витрати, і пропоную посади сторожів ліквідувати, а людей направити у бригади".
– Як же без сторожів? – здивувався Максим Мазур.
– Скільки колгосп у нас, Платоне, стільки і сторожі були, – погодився Сніп.
– Кинути отак усе добро напризволяще? Не знаю, – сказав Коляда, – при мені сторож був у почоті.
– І що, крали? – запитав Платон.
– Було.
– Без сторожів не можна.
– Можна, – сказав Гайворон.
– А хто ж буде стерегти?
– Усі.
– Правильно, – підтримав Підігрітий. – Такі ж гроші витрачаємо.
– Справа навіть не в грошах, товариші, – вів далі Платон. – Я думаю, що ці сторожі, яких ми розвели за всі роки, ображають людську гідність наших колгоспників. Від кого ж ми оберігаємо своє добро? Від тих, хто його надбав? Це принизливо. Повивішували ми з вами плакати з моральним кодексом будівників комунізму, а самі біля кожної купи буряків ставимо сторожа з берданкою...
– Воно-то, конешно...
– Можна й спробувати, – сказав Мирон Мазур.
– Правильно, хай кожен відчує, що все колгоспне – його добро, – промовив Юхим.
– Думаю, що комуністи підтримають пропозицію товариша Гайворона і рекомендуватимуть правлінню запровадити її, так би мовити, практично, – підсумував Підігрітий.
– Я проти, – сказав Коляда. – Розтягнуть колгосп.
– Запишемо до протоколу, – пообіцяв Гайворон.
На правління запрошені всі колгоспні сторожі. Серед них тільки два – Данило Вигін та Пимен Костюк – були старенькі добрі дідусі, а решта – немов щойно поскидали з себе гусарські мундири. Високі, кремезні, з могутніми плечима, вони сиділи біля стіни на стільцях, не розуміючи, навіщо їх скликали. Кожний був повідомлений окремо під розписку, виходить, справа серйозна. І поприходили вони зі своєю зброєю: хто з берданкою, хто з добрячим ціпком.
Старший сторож Тиміш Гулька – червонопикий, з синім носом і великим черевом, яке ледь утримувала мідна бляха, щоб не розірвалося, перед засіданням правління зібрав усіх сторожів у великій кам'яниці Милентія Лина.
– Усі зібрались? – обвів присутніх носом, бо очей після вчорашніх хрестин не було видно.
Милентій, як і годиться напіввійськовому чоловікові, виструнчився:
– Окрім Вигона і Костюка, всі є.
– Що ж, можна й починати, – притиснув до столу свого живота Гулька.
– То я збігаю, – вихопився Милентій, – вчора вигнав – огонь, гієна вогненна.
– Сьогодні ти забігаєш! – пообіцяв Тиміш. – Насувається на нас, браття, катастрофа, або по-вченому – погибель.
Усі й роти пороззявляли.
– Вирішив Гайворон і сосонська, значить, партія, – сопів Гулька, – розігнати нашого брата.
– Як?! – вирячився Омелько Дерикоза. – Куди?
– До бісової матері, – щоб не дуже довго пояснювати, прорік Тиміш. – Ліквідовують нас як клас. Ми вже їм не потрібні, бо злодіїв нема і в Сосонці живуть самі лиш ангели.
– Ти диви-и, – протягнув Милентій Лин. – А куди ж ми?
– У бригади, на поле. На про-і-зво-дство, – постукав Гулька коротеньким і товстим, як дійка, пальцем. – Будете в поті лиця свого, лобуряки, хліб заробляти, а не нагулювати животи на чистому повітрі.
– Пропали, – відверто визначив їхню дальшу долю Дмитро Бийлихо.
– І вони без нас пропадуть. Соціалістична власність є недоторканна, – пригадав плакат в сільраді Омелько. – Що ж будемо робити?
– Приходьте всі в контору при зброї, підтягнуті, щоб усі бачили, що ви не вилежані, як бугаї, а, значить, при відповідальному ділі, – наказував Гулька. – А коли щось питатимуть, то розказуйте про свої чергування так, щоб дрижаки по спинах перекочувалися.