– Яринка розклала зошити, даючи зрозуміти, що нема про що зараз розмовляти.
– Я буду чекати, Яринко, – Данило прикрив кашкетом пляшку, що так недоречно виглядала з піджака.
– Яринко-о! – стукала в шибку гостроносенька дівчинка. – Там Іван твій на пристані!
– Іван?! – Яринка схопила хустку і вибігла на подвір'я. За нею вийшов і Данило.
– Люди наші бачили, – швидко говорила дівчина. – На пристані якусь землю розвантажують.
Яринка, навіть не зачинивши хати, вибігла на вулицю.
* * *
Велика баржа похитувалася біля старого дніпровського причалу. Зо два десятки чоловіків та жінок з носилками снували по хиткому дощаному трапу, навантажуючи торфом підводи, що стояли біля пристані. Інколи під'їжджала якась машина, і її навантажували без черги. Іван з Парамоном, теж без спочинку, курсували з баржі на берег. Траплялося, що на трапі вони зустрічалися з Мартою, яка носила торф з Максимом, але говорити було ніколи.
Лаялися тихо дядьки біля возів, коли, на їх думку, забагато насипали їм торфу, але при появі Запорожного змовкали.
– Роботи йому нема, то він землю возить...
– Швидше у мене нижче спини кропива виросте, ніж на тому Овечому ліс.
– А моє діло теляче: що покладуть, те й везтиму...
– Хоч би по молодиці на віз підсадили, щоб веселіше в степу було!
– Ха-ха-ха!
– Ги-ги-ги! А що б же ти з нею робив?
– Ох, сто чортів у печінку з цим перетворенням природи...
Розсміялися голосно, на весь берег.
– Чого ви ревете, як бугаї? – підійшов до них Запорожний, витираючи з чола піт. – Жінкам допомогли б.
– Нам платять за те, що возимо, а то не наше діло.
– Ех ви, солдати. – Іван круто повернувся і потягнув носилки до баржі.
– Кожне тобою командує...
– Ти солдат не чіпай! – крикнув маленький чоловічок у вушанці. – Я Сталінград пройшов!
– Брешеш, – не повертаючись промовив Іван, – якби пройшов, то не стояв би колом біля воза, а допоміг би.
Їздові замовкли.
– Не вірить... так і перетак, – вилаявся чоловічок у вушанці і пішов до баржі.
За ним потягнулися інші, мовчки брали носилки...
Остання підвода була навантажена торфом. Іван подякував людям, і одразу ж опустіла пристань, тільки довга валка витягнулася від річки в сірий степ. Іван з Парамоном, Мартою і Максимом залишилися, сподіваючись, що трапиться якась машина і відвезе їх на хутір, бо на возах вони добралися б лише на другий день.
За Дніпром біліла хатами Кам'янка. Якщо не буде машини, вирішив Іван, то він забере своїх друзів і провідає матір. Іншого такого випадку не буде, бо ж у лісництві роботи непочатий край. Іван вирішив попросити човна у бакенщика.
– Зараз прийду, – сказав Іван і цієї ж миті побачив Яринку.
Вона бігла до нього, розмахуючи хусткою:
– Іван-е-е! – лунало над берегом.
Марта бачила, як підлетіла до Запорожного якась дівчина і, не соромлячись, при людях цілувала його.
* * *
Данило постояв кілька хвилин на Яринчиному подвір'ї, потім хряснув пляшкою об ворота і пішов. Побігла до нього, і ніхто не зупинить, знову перепливатиме Дніпро на отій душогубці, а що, коли... вітер же який!
І Данило побіг до річки. Він не чув, як гукала його мати, думав лише про Яринку і про те, що їй загрожує небезпека, – Данило був переконаний, що човен обов'язково перевернеться на хвилях. Він не догнав Яринку. З крутого берега йому було видно, як вона, ритмічно похитуючись, гребла двома веслами. Човен був великий, і Данило трохи заспокоївся. Що ж, хай їде, а він почекає. Данило вміє чекати.
Ще здалеку біля своєї хати він побачив синю бідарку Милентія Магура і почув материн плач. Біля воріт стояли сусіди, а найближчі сиділи на призьбі. На подвір'ї, зігнувшись у три погибелі над низеньким столиком, сидів Милентій Магур і щось писав.
– Украли! – била себе худими руками по спідниці Явдоха.
– Що вкрали?
– Пальто твоє вкрали, – спокійно сказав Милентій. – Ось протокола написав...
– Хто? – ледве чутно запитав Данила.
– Злодій.
– А я ж усе виглядала у віконце, чи висить, а потім подивилася – нема, – схлипувала Явдоха.
– Порозплоджувалося злодіїв, – зітхали жінки.
– Таке ж пальто було...
– Тисяч п'ять вгатив Данило...
– Сивий комір був...
– А щоб я ж була не дождала, – кляла себе Явдоха.
– Та годі вам. Чорт з ним, – сказав більше людям, ніж матері, Данило.
– Пиши заяву, – звернувся Милентій до Данила, – а я буду проводити слідство й допитаю свідків.
– Не буду, – відказав Данило, хоч йому було дуже шкода того вимріяного пальта.
Свідків, крім Явдохи, не було, тому Милентію довелося записати лише розповідь потерпілої:
– Повісила на отій вірьовці, щоб воно свіжого духу набралося, а сама біля печі пораюся. Туди-сюди рогачами, та й вигляну – висить. Уже й картоплю відцідила – висить... Думаю: зітру ще маку, бо Данько ж мій любить. Пішла в комору – висить... Натерла маку, виглянула у вікно – нема. Вибігла – та й світ мені обертом пішов, – закінчила свою сумну розповідь Явдоха. – Запиши ж, Милентію, що сукно було чорне, а комір сірий.
– У писаному не походиш...
– Якби собаку вченого привезли...
– Милентій знайде...
– Як рак у полі свисне.
– Хто ж це такий спритний?
– Я догадуюсь, але... ні, не скажу...
Милентій, згадавши все почуте колись на курсах, відгородив дошками місце, де висіло пальто і почав ретельно вивчати сліди. Потім він намалював план подвір'я, вірьовку і ще якісь таємничі знаки, склав усе це в планшет і пішов до бідарки.
– А пальто коли шукатимеш? – із згасаючою надією запитала Явдоха.
– Після експертизи, – відповів Милентій. – Я сліди позамальовував і доповім у районі.
– Та які ж там сліди, Милентію? – витирала очі краєчком, хустки Явдоха. – Що ж ти там, сину, побачив? Покажи, може, мені легше стане.
Милентій повернувся і розгорнув на столику свій акт обстеження.
– Оце що?
– Біс його знає.
– Це, тітко Явдохо, причілок вашої хати, – пояснював Милентій, – а це що? Це хлів, а це вірьовка намальована. Внизу ідуть сліди, бачите?
– Та воно ж, Милентію, ні на що не схоже, – Явдоха взяла міліціонера за руку і повела до хліва. – Оце я в опорках шкарбала, а оце курячий слід, а це бичок походив...
– Бичок? – перепитав Милентій.
– Еге.
– А де бичок? – поцікавився Милентій.
– Та десь в городі брикає.
Рудуваті брови Милентія зійшлися на переніссі.
– Ясно, – сказав Милентій і рішуче пішов на город.
За ним повільно рушили всі. Бичок, вздрівши велетенську синю постать, що наближалася до нього, затремтів, але не втік.
– Забирайте ваше пальто! – урочисто проголосив Милентій, показуючи рукою в гарбузиння. – І не затуркуйте міліції голову, тітко Явдохо.
У гарбузинні лежало чорне пальто, а бичок смачно жував сивий смушевий комір.
* * *
– Чому ж ти не писав? – допитувалася Яринка.
– У нас нема пошти.
– Я й забула, Іване... До матері не зайдеш?
– Колись приїду, – сказав непевно.
– Ти хоч згадуєш мене?
– Згадую...
Марті здалося, що ота простоволоса дівка вже три години стоїть з Іваном. Ач, як прибралася, в туфельках. Стрічку в коси заплела. Видно, та пташка. Марта рішуче підійшла до Івана, бо оцю вертихвістку вона й бачити не хоче.
– Коли поїдемо? – запитала, не зводячи очей з вродливого обличчя Яринки. Розглядала довго, безцеремонно, не приховуючи зневаги.
– Познайомся, Марто, це – Яринка, – порушив мовчанку Іван.
– Ну й що? – Марта заклала руки за спину і похитувалася на своїх довгих ногах.
На мить схрестилися два погляди, і обом стало усе зрозуміло:
Яринці: Так ось чого він не пише. Пошти нема... Яка горда... Красива. Схожа на туркеню... Вища за мене... і талія, здається, тонша... Ні, я краща... Ні, туркеня краща... Коси важкі, аж голову відтягують назад... Брови – врозліт, наче крильця ластовині... А в мене лице біліше й губи повніші... Бач, як, безсовісна, стегнами вихитує...
Марті: Виніжена.... не переробилася... Коси якісь попелясті... а перетягнулася як! Все одно в мене талія тонша... і вища я... їй-богу, кривонога... Ні, то вона так стала... Туфельки показує... Якби ж мені такі туфлі... Очі опустила – вії показує, що довгі... Ні, носик рівненький... Ліфчик аж під пахви врізався, попідтягувала до носа, щоб усі бачили... Треба й собі ліфчика пошити... Так ось кого він любить, за ким сохне... Так ось чому не помічає мене, а я, дурна, ночей не сплю... Скільки ж такі туфлі можуть коштувати?.. А я краща, а я краща...
– Машина! – крикнув Максим, і Марта побігла.
– Іду! – сказав Іван.
– Хто вона? – не підводячи очей, спитала Яринка.
– Марта. На хуторі живе... на квартирі у них...
– Знайшов квартиру... разом з...
– Яринко!
– Я все бачу.
– Неправда! Як ти можеш так? Ми разом працюємо... Ми... дружимо...
– Знаю я цю дружбу, – промовила Яринка, і її очі наповнилися слізьми. – Вона любить тебе, я бачу...
– Нічого ти не бачиш, Яринко... Я все ще чекаю тебе...
– Довго будеш чекати?
– Не знаю.
– Спасибі за відвертість.
– Я мушу йти, Яринко, – сказав Іван, – треба допомогти навантажити машину.
– Йди... йди до своєї туркені! – крізь плач вирвалося в Яринки, і вона пішла, не оглядаючись.
На березі Яринку чекав Данило Прах.
* * *
Марта відмовилася сідати в кабіну, і тому це почесне місце зайняв Парамон. Шофер кинув Іванові в кузов шмат старого брезенту, на ньому і вмостилися Максим, Марта й Іван. Дівчина демонстративно відсунулася від Запорожного, притулившись до Максима, щоб не було так холодно, і хлопець боявся вже й поворухнутися. Наздогнали довгу валку підвід з торфом.
Жаль було Івану, що так і не домовився ні про що з Яринкою. Якби ж не підійшла Марта, то все було б інакше... Туркенею назвала... Справді, Марта схожа на туркеню... Іван пригадував злі Яринчині слова, породжені ревністю, і вперше подумав, що Яринка мала право на цю ревність. Хіба ж не правда, що він не раз ловив себе на бажанні підхопити Марту на руки, понести її по безмовному степу, цілувати... Але поміж ними завжди ставала Яринка. Думав про неї, любив її і чекав, усе сподіваючись, що колись вона появиться на Овечому хуторі...
Марта заплющила очі і вдавала, що спить. Хоч як вона горнулася до Максима, але відчувала поруч Івана. Найкраще було б зіскочити зараз з машини і піти кудись у степ... Хай потім шукають... Ніхто не знайде Марти. І він буде винен у її смерті...