Вона стягувалася міцніше, щоб від людей затаїти своє лихо. А отже і не затаїла. Він побачив, він примітив… Вона ще молода така, їй би тільки жити та гуляти. Вона так любила і любить його, що на все піде… а він каже:
"Чого череватій сучці не заманеться?.." Що ж тепер заспівають Яків, Настя, коли до їх дійде про се чутка? Що люди скажуть?
– Чого ж ти мовчиш? чому нічого не кажеш? – спитала її Зінька. – Чи йти по добрих людей, скликати, щоб поїли те, що напорали. Чи собакам віддати?
– Собакам віддам! Собакам! – скрикнула Параска, скікнувши з полу. – Килино! – гукнула вона на наймичку.
– Уже все перебалакали, – бурмотала та, увіходячи в хату. – Чого?
– Виймай усе з печі!.. Усе, усе витягай. Та мерщій, – приставала Параска.
– Дайте ж хоч світло засвітити, – одказала Килина.
Засвітили світло. Зінька ще ніколи не бачила Параски такої блідої, такої рішучої на все. Вона вся тремтіла, а очі, як жар, горіли.
– Витягай! – крикнула Параска і, не дожидаючи, поки Килина витягла горщик з печі, сама з-серед череня ухопила один і швиргонула у помийницю.
– Параско! Чи ти в своїй сорочці? Що се ти робиш? – зупиняла Зінька.
– Не займай мене!.. Не руш!.. Витягай! – кричить знову Параска на Килину, що стояла з кочергою і дивилася на хазяйку, чи не збожеволіла, бува, та.
– Витягай, кажу! – гукає Параска.
Килина витягла кашник… Пшоняна каша на молоці так і пороснула по долівці.
– Параско, оханись! – ухопила її за руку, вговорює Зінька.
– Не руш мене, – просить Параска, – не руш… Витягай!
– Нащо бити? – поперечила і Килина.
Параска вихопила кочергу з рук Килини і почала нею гамселити горшки у печі. Зінька й Килина кинулись до неї, вирвали кочергу і, взявши за руки, одвели геть від печі і посадили на лаві.
– Оце, господи, твоя воля! Оце!.. Що це з тобою? – торохтіла Зінька і, набравши води у рот, приснула на лице Парасці. Та, як огонь, спалахнула.
– Що я, скажена? божевільна? Вон з моєї хати! – крикнула Параска на Зіньку.
– Та, Параско, оханись.
– Вон з хати! – одно гукає Параска.
– Не піду! – рішуче одказала Зінька. – Ти чуєш, що я сказала: не піду – і не піду! А тільки будеш таке робити – ще зв'яжу. Чуєш? – уже свариться Зінька.
– Господи! що ж мені робити на світі? – скрикнула Параска, упавши опукою на піл, і заголосила…
Вона не пам'ятала, що робила, не розбирала, що з нею творилося. То вона схоплювалася і вила на всю хату, то, прилігши, затихала, щоб через годину ще дужче завити, їй було так трудно, так тяжко! У неї під серцем кидалось нове життя, а їй здавалося, то її лихо підкидається, не дає покою, метає її на шмаття. Зінька стоїть коло неї та все уговорює та угамовує. Килина болісно з-за Зіньки позирає на хазяйку. "Що з нею сталося? Була милісінька-здоровісінька, а тут, як пошепталися удвох з Зінькою – зразу таке її і схопило. Чи ця Зінька не знахурка, бува? Чи не піддала вона чого хазяйці?.." Такі думки клопотали наймиччину голову, і вона вже мала було бігти по людей, та Зінька зупинила.
– Не виходь нікуди, – сказала та. – Переплаче – перейде.
До півночі воловодилася Параска, а там – і мука свій кінець має, і на неї сон є – Параска затихла-заснула. Спершу все кидалась, жахалася, а далі – наче мертвим сном узялася… Лежить бліда, жовта; тільки її зітхання важке роздається раз поз раз по хаті.
На другий день вона не вставала; на третій, хоч і підвелася, походила, та знову лягла. Все жалілася на ноги – вони у неї перестали служити. Зінька від неї не одходить, то услуговує, то розговорює. Та, видко, не любо Парасці слухати, що плеще Зінька, вона часто одверталася від неї, закутувала голову платком і притворялася, буцім спить.
Раз вона сказала Килині, як Зінька вийшла на часину з хати:
– Навіщо ти пускаєш її до мене? Коли немає її тут – мені мов і легше; а як гляну – вона сидить, – так мені і підступе під серце; наче докора та дивиться мені у вічі. Не пускай її!
– Як же мені не пускати їх? – спитала Килина. Параска замовкла і щось з тиждень мовчала. Зінька помітила, що, коли вона одійде куди – зараз і розмова підніметься в хаті, коли ж тільки вона на очі покажеться – неначе в домовині ущухне. Другі прийдуть провідати Параски – вона і підведеться, і розбалакається, а з нею – ні слова. Зінька з серцем, з виговором покинула Параску.
– Що, я не така, як другі? Я їй не служила, я їй не годила? Так, як треба було, то й Зінько, і сестро, а як прохворостили – то й пику свою одвертає.
На другий же день трохи не все місто заговорило про Парасчину болість – чого вона і від чого. Щира товаришка услужила своїй подрузі, і всі, далекі і близькі, сусіди розказували та реготалися, як Параска горшки товкла від невдачі.
Параска того нічого не чула; вона нігде не показувалась, навіть не виходила і з хати. Вона справді недугувала; до того прийшов і лист від чоловіка з полку, де він не гладить її за її бенкет з паничем. Яків таки написав до брата. Кругом вороги, кругом тяжкі її обсіли! Горенько їй, та ні з ким того її горя і поділити; досада давить за серце – а страшно її людям показати-відкрити. Видно, така вже її доля лихая! Видно, вона зародилась така безталанна! Як то хотілося погуляти, пожити – та ба! Вона боялася дивитися сама на себе, щоб не розтроюджувати свого серця: вона чула, як під ним її лихо колотилося.
Перед другою пречистою вона зовсім злягла; прийшлося бігти за бабою. На другий день пречистої у неї родилась дочка.
Коли її баба поздоровила з народженою – у неї серце наче хто у жмені здавив. Хоч би вже, коли малося родитись, то був би син, з ним менше клопоту, а то…
– Повіїще! – зціпивши зуби, відказала вона бабі.