Було таке враження, що в загальному гаморі обоє втрачають свої голоси. Тиміш обняв Ліду і так, пригорнувшись одне до одного, вони вийшли на перон.
— Це я тебе вдруге проводжаю у цьому році,— з легким сумом промовила дівчина, коли наречений підіймався у вагон.— Нічого, нічого, я не скаржусь,— додала вона, зауваживши нерішучість на його обличчі.— Скоро ти мене зустрічатимеш.
А потім уже зовсім тихо:
— Любий...
Тимофій кивнув головою, усміхнувся, і той посміх немов застиг на його обличчі. З ним він прощально махнув Ліді рукою, з ним зайшов до купе. Постелився на верхній полиці, дивився замріяно у вікно на вогні Києва. Двоє попутників по купе ще до відходу поїзда сіли за шахи і лише коли-не-коли перекидалися фразами.
Заворожений Тимофій тим часомслухав незвичайну пісню власного серця. Він ще достотно не знав і не розумів, що з ним діється: в голові немов прояснилося, Тимофій відчув друге народження, інтуїтивно усвідомлював, що він уже не такий, яким був три дні тому. Он гойдається місяць у срібному плесі Дніпра, а йому здається, що то відсвічується його власна любов до Ліди Побережник і до всього гарного на світі. Раніше цього не бачив, не помічав, а нині туман спав з очей, і зір зробився гострішим, далекосяжним. Виходить, що і в сяйві місяця, і в міріадах скалок дніпрових хвиль можуть бути і краплини людського кохання?
"І в стукоті вагонних коліс, і в злеті супутників у космос, і в розгонистому бігові залізничних колій, по яких мчить наш поїзд",— вторив серцю мозок.
— Твого кохання теж, твого кохання теж,— відлунювали його власним голосом рейки з колесами.
Відчув себе Тимофій у цю мить непоборно дужим і чистим, як весняний березовий сік. Він був щасливий своєю належністю до розгойданого у життєвому вирі великого, сповненого дій і руху людського океану.
Поїзд зупинився. До вагона заходили нові пасажири. Тимофій бачив через вікно освітлені стріли баштових кранів — ніч не заважала людям творити.
До кранів поспішали самоскиди з пливким бетоном. Мабуть, ніхто не приносить людям стільки радості, як будівельники. Він теж уявив себе за кермом машини, учасником великої споруди.
Поволі в колисанні власних райдужних думок, під монотонний стукіт коліс Тимофій поринав у глибокий сон. Але серце продовжувало співати. І Ліда була серед чарівного хоралу весни. Вони взялися за руки, бігли ясною стежиною. Сонце мінилося самоцвітами в краплинах роси на татарзіллі, золототисячнику, деревії, пушилося в німбах кульбаб. Які дивні килими повистеляла природа на лузі! Ось головасті фіолетово-червоні конюшини схиляються до жовтуватих уст перстачу, розливає дурманно-медові пахощі чебрець, на маленькому пагорбку розкинув парчеву ризу безсмертник.
Раптом шлях перетнула тінь. Ліда затримала крок, боязко переступила з ноги на ногу, озирнулася.
— Чого ти?— запитує він ніжно-преніжно.— То тінь від молодого дубка. А ти злякалася?
Наречена тремтить, боязко притуляється до нього. А як лунко б'ється її серце!
— Чого ти злякалася?—жартує він.— Жодна тінь ще ніколи і нікого не вкусила.
Швидким кроком, не озираючись, наближається до чорної смужки. Що за дідько? Відстань до тіні чомусь не зменшується. Прискорює ходу—теж не допомагає. Це вже зовсім виводить з рівноваги. Хутчій! До тіні залишилося кілька метрів. Вона справді якась незвичайна. Зупинився.
В цю хвилину сталося найжахливіше— тінь раптом сама впала до Тимофія. Ще міить — і повисла на шиї.
— Не вона твоя наречена, а я! Запам'ятай — тільки я!
А голос! Де він його чув?
Думки непевні. Все навкруги теж якесь неприродне. Навіть Ліда. Чому вона раптом стала маленькою, немов її зображення віддаляє невидима кінокамера. А тінь навіжено регоче Регіниним голосом:
— Не впізнав, котику? Ая-я, ая-я. І тобі не соромно, Тимішику?— І тінь зненацька перетворюється на справжню Регіну.— Як тобі не бридко ходити з,такою цибатою вертихвісткою. Кидай її до біса! Все найдорожче ти вже віддав мені. Чуєш?
— Я ж її люблю,— несміливо заперечує він якимсь чужим безбарвним голосом.— Ліда скоро стане моєю дружиною.
Тінь в нестямі зриває з себе покривало. Зникає останній сумнів — перед ним Регіна Бондарчук, ваблива сусідка, колишня співучениця. Руки мимохіть тягнуться до її білого пишного тіла.
— Ну от!— колишуться од сміху Регінині груди.— А ти, бісику, не забув моїх чар. Іди ж до мене, хлопчику-котику. Скоріше. Ну!
Несміливий внутрішній голос нашіптує: треба негайно відштовхнути Регіну чи її подобу геть, тікати разом з Лідою чимдуж від цього чортового місця.
Регіна вибухає ще гучнішим реготом, від якого все тихне, чапіє. Тиміш виразно відчуває навислу над його щастям загрозу. В грудях робиться холодно, скніє серце, безсилими стають руки, ноги. Одна надія — Ліда. Треба кричати. Кричати з усіх сил, кликати наречену на допомогу.
Але чому ніхто не озивається? Тільки регіт. Жахливий Регінин регіт стрясає повітря, мов грім.
Тиміш зібрав рештки сил, відчайдушно завив, як в передомертній агонії. О, здається, хтось почув. Хтось прибіг рятувати, подає руку, ласкаво промовляє:
— Товаришу! Чуєіте, товаришу? Поверніться на бік.
Марчук розплющує очі. Де він? Над ним схиляється вусате обличчя. Звідки цей чоловік? І взагалі, що з ним сталося?
— Вам, мабуть, жахи снилися, хлопче? Ви так кричали...
— Наче вас фарширувати збиралися,— сміється бритоголовий сусід по купе.
Тиміш кліпає повіками, силкується відокремити реальність від сну. Вусатий посміхається.
— Нічого, нічого, уві сні й чорта іншим разом здибаєш... Переверніться на правий бік та й спіть на добре здоров'ячко, до Золотопілля ще далеко... Ваш хід, колего!
Попутники знову схилилися над шахаїми, а Тимофій, відвернувшись до стінки, намагається відігнати примари сну, заспокоїтися. Ні, певно, не так легко збутися видінь, навіяних підсвідомістю. Образ Регіни застиг перед очима, як віддзеркалення його тривог і сумнівів. А що, коли люди довідаються про їхній таємний флірт? Докори матері, розрив з нареченою, людський поговір... Чи не краще написати Ліді про все, як було?
Намагався уявити, як вона реагуватиме на його відвертість. Чи пробачить? А може, скривить презирливо уста й відвернеться.
Тимофій ліг ницьма, підмостив під голову обидві руки, втупив погляд у темне вікно. Хоча б швидше станція, щоб вийти з вагона, трохи провітрити зболілу від сну й колючих думок голову. Невже щастя таке полохливе? Перетне йому дорогу якась тінь — і воно кинеться навтікача. І це після того, коли він щойно зрозумів силу вірного кохання, яке відкрило йому новий чарівний світ.
Спробував тверезо все обмізкувати. Чи повірила Ліда в його слова? Очевидно, не зовсім. В глибині її очей причаїлась підозра. Він виразно бачить її, особливо тоді, коли мова заходить про Регіну...
Думки кружляють, мов гайвороння перед віхолою. Тимофій знову і знову прислухається до внутрішнього голосу, чекає від нього мудрої поради. Ще і ще раз пробує проаналізувати свої вчинки. Гаразд. Чому він піддався на флірт з Регіною, коли любить і має намір одружитися з Лідою? Чи не тому, що Ліда була з ним досить стриманою, а Регіна одразу обпекла пристрастю? Адже після останніх трьох'Днів, проведених з Лідою, він би вже не пішов до Регіни.
"А може, я просто виправдовуюсь,— докоряв самому собі Тимофій.— Виходить так: мій гріх, а винувата Ліда. Чортзна-що!"
Зітхнув. Було дуже шкода втраченого. Починав усвідомлювати, що бурхливі, хай навіть солодкі любощі з Регіною стануть згубою його щастя — незалежно від того, чи буде про все знати Ліда.
Попутники в купе закінчили, нарешті, поєдинок, почали роздягатися.
— Спатимемо?— запитав лисий.
— Третя година,— відповів вусач і потягся до вимикача.— А ваш хід конем був таки необережним.
У купе повисли сутінки. Тиміш з полегкістю зітхнув: темрява ховала його сором перед сторонніми. Він, мабуть, дико кричав. Очевидно, ті двоє здогадалися про його сум'яття. Певна річ! Чесні люди, либонь, і в сні так не кричать.
Стиснув до болю зуби. Хто він? Негідник чи боягуз?
Розділ шостий
Марчуки готувалися до заручин. Федора Тимофіївна не шкодувала на це ні сил, ні грошей — щоб ніхто не гудив опісля за скнарість. Хоч і була обтяжена хатніми турботами, встигала однак підштовхувати справи з Лідиною спадщиною до бажаної розв'язки. Плескатимуть злі язики: хитра Марчучка. Та яка там хитрість! Дівчата-сироти хочуть продати батьківську власність. Не віддавати ж її чорту в зуби! Адже син бере Лідочку в штапельних платтячках. А вона допомагає дівчатам переоформити убоге придане, швиденько його збути по божій ціні.
Складність полягає в тому, що Лідин батько, Максим Петрович Побережник, у документах військкомату значиться пропащим безвісти (хоч у Золотопіллі й ходили чутки, ніби він загинув під час форсування Дніпра під Києвом). Отже, щоб переписати його будинок на дівчат, треба було спочатку дати оголошення в газеті, почекати певний час — чи не надійде звістка, що Максим Побережник живий,— і тільки після цієї формальності суд розгляне заяву про переоформлення власності, винесе рішення. Раніше тітка Оксана не мала змоги клопотати, не наважувалися за це братися і самі дівчата, коли стали дорослими. От і доводиться тепер бігати Федорі Тимофіївні випроваджувати квартирантів, які не дуже охоче покидали будинок на тихій вуличці. Що ж, треба старатися, без старання та біганини добро в руки не прийде.
А до зими будиночок необхідно продати.
Про всі ці наміри-розрахунки Ліда, природно, мала дуже туманне уявлення. її цікавила перш за все "Волга", на якій через місяць-півтора вони з Тимофієм обов'язково поїдуть до вінницьких родичів у гості. Ось тоді й розповість тітці Оксані та дядькові Остапу про дім.
Тим часом Ліда готувалася до останнього екзамену. Ще крок — і вона вільна. Попереду — літні канікули, а там — Золотопілля, Тиміш, заручини... Треба б на літо пристарати гарне вбрання, плаття вже майже готове — сама шиє у вільний час, дещо прикупить на літню стипендію.
Стільки радості чекає на неї!
Одержала вісточку від Світлани Торочко, яка йдосі лежала в лікарні після операції. Подруга писала, що одужує і незабаром її випишуть. Принагідно (може Ліда випадком не читала) надіслала вирізку з газети, в якій було вміщено оголошення про розшуки Лідиного батька.