утовпищі оскаженілім
коли убивці на висотах
свої молитви причитають.
Але вони таки скликають,
натягують буремні хмари
Й вони діждуть моего гласу.
Хоч з'єднаєш частини
не отримати суми
Хоч здімай всіх на марш
та нема барабанів
Кожне серце, ти чуєш
поверне до любови
але вже як вигнанець.
Меріен
Ходи но до вікна моя кохана,
я спробую з долоні повісти.
Я звик вважатися якимось циганчатком
до того як я давсь тобі мене прийняти в дім
Давно так, Маріан. Від часу зачинань
радіти й плакати і плакати й радіти з цього нам.
Ти знаєш я люблю з тобою жити,
Та ти причиною такого забуття,
що я забув до ангелів молитись
і ангели не моляться за нас
Зустрілись ми ще майже молоді
глибоко у бузковому зелі.
Ти так прилинула, неначе я — розп'яття
коли схилившись ми крізь темряву брели.
Твої листи , вони усі нашіптують що ти моя тепер
Але ж чому я чуюся один
Я вже над прірвою і ти — легенька, павутиною
скріпляєш мої ступні до скали
Тепер мені життям — прихована любов
Я холод, наче справді бритви криця
Та ти пішла коли я був лише допитливий
але ж я не казав що я метал
Але ж, насправді — ти така красунейко
Так бачу, ти ідеш ім'я змінити знов
Якраз коли я передерся через гори всі
і вимив яблука очей дощем.
Сюзан
в свій притулок біля річки
Й чути як човни спливають
Й можна лишитись на нічку
Знаю, що Сюзан безумна
Але саме це й тревожтиь
А вона частує чаєм
й помаранчами з Китаю
І якраз коли зібрався
сповістить, що без любови
завітав в її оселю
Сюзі хвилю пеленґує
й повісти лишає річці:
ти завжди був їй коханцем
І ти прагнеш з нею в мандри
йти за нею світ-за-очі
Й знаєш що вона довірить
красне тіло в ніжний порух
твоїх дум...
Іісус був теж рибалка,
Коли він ступав по хвилях.
Й досить довго був в дозорі —
одинак з своєї щогли.
Та коли вже знав напевне —
Тільки ті з людей, хто тонуть,
можуть лик його узріти,
він сказав: Ви всі рибалки,
аж поки вас море звільнить
Але сам тоді загинув
в забутті, майже по-людськи,
Ще задовго, як розверзлось
синє небо над главою
Він поринув наче камінь
в неосяжність розуміння
І ти прагнеш з ним у мандри
прагнеш йти з ним світ-за-очі
І мабуть повіриш в нього
вже відчувши красним тілом
ніжний порух
його дум...
А Сюзанн бере за руку
І веде тебе до річки.
У лахмітті та у пір'ях,
що від "Армії спасіння".
Сонце ллється наче мед
На волосся Леді-Гавань.
Вона знає вірний погляд
поміж квітами і сміттям.
Там, де лицарі між зіллям,
там, де діти заблукали,
І блукатимуть назавжди...
А Сюзанн трима люстерко,
І ти прагнеш з нею в мандри,
йти за нею світ-за-очі.
Й знаєш, що довірить смієш
красне тіло в ніжний порух
її дум...
Легка мов подих вітру
Перед тобою вся, без шатів
споглядати, ачи брати
вона йде до тебе легко наче бриз.
Тепер хоч пий, а хоч випещуй
це — байдуже як ти гнешся
аж допоки
ти додолу приклонивсь
тож я зігнутий у дельту,
і у альфу, і в омеґу
на колисці всіх річок і морів,
як мана спадає з неба
тим, що наче вже й не треба
я ж зцілився і серцем
зрадів.
О люба, чекав я
вуста твої довго
аби нагодилось
таке щось зі мною
Ти слаба й без сили трунку
і ти спиш у обладунках
ну а вітер дерева зломив,
не цілком воно в'язниця
та ніколи не проститься
навіть що ти зроби
із ключів
Нині темно й хуртовина
любонько, тебе покину,
І річка вбирається в лід.
Я стомився прикидатись
я зломився нагинатись
я задовго колінами жив.
Та вона в хупавім танці
твоє серце — камінь й шанці
й вона гола
та це лиш каприз
І ти відвернешся у злобі
від огиди й від любові
вона йде до тебе легко
наче бриз
Так, це кров на всіх браслетах
бачиш це і ймеш на запах
це — прошу тя,
благаю, молю
каже, вдоста пий, прочанин
але жінку не проґави
під розхристаним
шовком моїм
тож я зігнутий у дельту,
і у альфу, і в омеґу
Я схилився, як той хто узрів.
Як мана спадає з неба
тим, що наче вже й не треба
я ж зцілився і серцем
зрадів.
Той знаменитий синій плащ
Четверта у ранці, закінчуєм' грудень
Пишу щоб дізнатись, чи ти вже змирився
Нью-Йорк захолов, але я тут в затишку
І музика з Клінтон-стріт не цілий вечір.
Я чув, ти будуєш маленький будинок
далеко в пустелі,
Живучи з нічого.
Я вірю, що ти зберегатимеш пам'ять
В ту ніч, коли ти планував з'ясуватись
То чи ти з'ясувався?
Коли нас зустрів ти, ти так постарішав
І синій твій плащ настовбурчивсь на плечі
Ходив на вокзал, виглядав кожен рейс
І плентавсь додому без Лілі Марлен
І ти повівся з жоною моєю, яко з сніжинкою в теплій руці
Коли повернулась вона, повернулась мов янгол нічий
Гей, я бачу тебе із трояндою в твоїх вустах
Ще один зголоднілий циганський злодій
Так, я бачу, що Джейн теж не спить
вона переказує дружній привіт
що тобі розказати, мій брате, мій кате,
ну що тут іще повісти?
Напевне, скучаю. Напевне, прощаю
я радий — ти стрівсь на путі
І якщо завітаєш сюди, чи до Джейн, чи мені —
Щож, твій ворог дрімає, а жона вільна йти.
О, я вдячний тобі за той біль, що ти зняв їй з повік
Я гадав, що він там як годиться, тож не смів зачепить
Так, Джейн підійшла із пасмом волосся в руці
І каже, що ти дав це їй.
І що ти з'ясуватися мав на меті...
Л. Коєн. Щиро твій ...
Листи
І дня ще не було
щоб ждала ти листи
тепер закралась суть
що в них належить буть,
ти знов читєш з тих,
що не вдалось спалить
втискаючи вуста
втривожности рядки.
Казав, що це напасть,
казав, що перейшло,
я мріяв —ти прийдеш,
адресу пишу теж.
Так довго ти ідеш,
від зачіпки атак,
роками в пребіг
в свій захист загорож.
І сутності каліцтв
прийшли: утрати в повну грудь,
й блаженна доброта,
в самотності потуг.
Ти увійшла до стін,
спинилась при столі,
почни ж, почни листи,
до тих кому грядеш.
Пабло Неруда
Ода морю
Тут морем оточений острів,
та що за море?
Воно щоразу нахлинає
каже — так,
а потім — ні,
і знову — ні та ні.
і каже —так
в своїй блакиті
у морському бризі
Злютується — відмовить
знову — ні.
Не може буть сумирним
Воно повторює
Я море — звати морем
І — ляпаса по скелях
І коли вони непевності набрались,
то пестить їх
в них горнеться,
притлумить поцілунком.
В сімох зелених мовах
сімох зелених псів
чи тиграми в седмицю
а чи всіма морями сімомами
себе б"є в груди,
і бубонить своє ім"я
О Море,
це твоє ім"я
О друже океане
не витрачай часу
ачи води
так засумувавши
нам ліпше поможи.
І ти злиденний риболов,
людино побережна,
що в голоді і змоклий
нам ти наче ворог.
Не бий так люто,
Не гримай так сердито,
Розчини зелені комори
надай нам в руки срібляні дари
Дай нам сьогодні наших щоденних риб.
ІВАН ЖДАНОВ
портрет роботи Юрія Косіна 2011
Когда неясен грех
Незнаного гріха — коштовні суть причини
І зорі вгору зрять, й не видкі з полонини
Вони зиззять на нас, коли ми є у страсі
А ж ні, вони видивлюются у страх, не оглядаючи облич
Бо їм однаково, чи сніг йде босоніж , а чи у шатах
Чи хмиз хрустить в багатті, чи політ летить без птиць.
їм все однаково, начхать, як вигляда цей світ.
І споглядають скоса, наїжачивши проміння
Що впроміж пустку рук, розімкнутих в невір'ї
Проковзує і поверта назад, та зір вже вистиг слід.
Вони повернуті спиною, їх не виглядиш з землі
І хто один цей, розкажіть, що над здійнятися зумів
Аби узріти як тече не відсвіток у ринві
Не тінь від рук на стінці, а понад меж лиця — докір.
Як приручити зорі ці, відомо лише Богу.
Як вгамувать нестямний біль, відомо лише їм.
Як в серці чорному зродити знов любов або тривогу?
Мовчать. Мов віч-на-віч з собою, з Дивом ми стоїм.
І сніг минає босоніж, незримий і нечутний,
Триває далі літ давно померлих журавлів
І замість світла звізд, докір мандрує дахом
І я тебе не відчуваю, страх мешканець не свій.
І ніч таку не обирають
І ніч таку не обирають —
Бог-сирота сюди вступає
І ріки льнуть до берегів.
Не залишилось світу світла
І небо менше навіть сита
Дощу, що липне то ступні.
І це покуття геть запріле
І листя шелест струхлявілий
Не в темряві, а в нас живуть
Нам — лише згадки, а не знання
І святочне нам не у заклАння
Нас лише тіні скрушно ждуть.
У нас минувшина зосталась,
Й ти не зі мною цілувалась,
тобі страшніше — й ти легка.
Твої слова тебе жаліють.
Не в темряві, в мені біліють
Лице твоє й твоя рука.
Ми вимираємо нівроку
Ми вийшли не ту дорогу
І виглядать не тих вістей
Крізь ніч оцю лихого плачу
І вже поринувши в беззначчя
Зійдемось в огнищі костей.
Портрет Батька
Ізорють люстро. І малеє дітвацтво
Поверне до батька, не ймучи його,
Покосами луків в пряме спадкоємство
По зжовклому поленьку шляху свого
І запах згоряючих крил. І марнота
Над вжухлою пустинню жару свічей.
Аж буде даровано кожному право
Себе вибирати, й не стане ночей
Але лиш вступись на порожню рівнину,
В різьблену облогу зів'ється вона
і поле побачить батьківськую спину
І небо з прямими кутами вікна
А там, за вікном, де злиденна хатина
І маковим громом в розкаті світлиць
Гуляє малюк, і безодня лихая
Засохлим бадиллям в закутті неспить.
І гуркалом вдариться мак у облогу
І викреше іскру, й займеться вона
І глянець світлини сирими пластами
Мов поле пожухле, зруйнує до дна
Люстро проясниться, повівши, що десь там
Сплива глибина у осінній воді,
Й стіка вагота, й омиває предмети,
І світло — не плуг від жаркої зорі.
Райнер Марія Рільке
пантера в зоологічному саду
І погляд втомлений від мерехтіння ґрат
Так збайдужів, що і не вигляда нічого,
мов тих залізних прутть суть незчисленність
Й за нею — світу білому не буть
легка хода граційно пружних кроків
Що вкручуються в тисняву найвужчих кіл
Мов танець бойовий навколо бога
В якому зтлумлено жага печаллю спить
Лишень врядигоди здіймаються німотно
зіниць завіси —. І образ запада , струмЕнить
крізь усю поставу жилля зпруженої тиші
і безгомонно в серці кров зника.
Пауль Целян
заколосилися ночі хліби
Із сердець і голів
заколосилися ночі хліби
і слово це, косами продзвенівши,
прихиля їх до долі.
Безмовно як і вони,
Коли ми до світу назустріч:
Спантеличені,
Шукаючи спокій розради,
Пробираємось наосліп вперед,
Розчепіривши в мряці долоні.
Непорушно
Німує твій погляд в моїм,
Я мандруючи
Серце твоє підіймаю до вуст,
Чи здіймеш ти моє так високо:
Що п'ємо ми тепер,
Потамовує спрагу годин,
Те що є ми тепер,
Наповнить годинами час.
Пригубляємось?
Ані-звук, ані-відблиск —
Промайне впроміж нас, не промовить
Колосся, колосся,
покосами ночі.
Складова Болю
Рука до тебе тягнеться сама:
лиш ти, при кому, все те що я є , повертається в себе, безсмертно.
Простують від слів позбавлені одзівіння голосів,
свобідні форми — все вміщуючи
Сукупно, виділено і знов усе разом.
І числа були вплетені у незчисленне.
Один і тисяча, і те що передує й геть по-за тим більше від самого себе,
менше,
виважено й обернуто в собі на менше і на більше — у набрунене Ніколи.
Підзабуто спохватилися за тим що слід забути
Наділи землі, наділи серця — пропливали й тонули, і пропливали.
Колумб, у погляді безчасся,
Квітка-материнства, проклина і щогли й вітрила.
І все це випливало волевільно, першовідкривально
Відцвітала ружа вітрів, злітають пелюстки.
Світовий океан здіймався громадою в небо,
В світлі темряви безтямно прокладених компасом курсів.
У гробах, в урнах, в котомках прокидалися діточки
Яшма, Агат, Аметист, Народи, Племена й Роди
Якийсь незрячий А МОЖЕ
Зав'язував собі у зміїстому вільноширянні — ВУЗЛИК
(і Подвійний— й Противажний-, й Накидний — і Близнюків, і Тисячовузлий)
На якому карнавальнооке потомство
Вбивчої* зірки в провалля
слово-склад-літеру укладало, вкладало.
Ой, вільхо
Ой Вільхо, мерехтить лист в імлі білизною.
Материськії коси повік не збіліють
Ти, кульбабо, зелена мов вся Україна.
Моя матір, та й не повернулась додому
Сіра хмаро, чи ти проливаєшся ще у джерела
Супокірная мама моя, чи ти всім іще плачеш
Зоре круглая, ти накидаєш золото петель.
Мо'ї матері серце зайнялося болем свинцевим.
Дуб дверей, хто ж тебе зміг підважить з одвірка
Моя ніжная мати не зможе, не ввійде.
ХІМІЧНЕ
Мовчання, мов вилите золото, у
Звуглених долонях.
Величне, сіре,
наче все згублене опліч
сестринської долі.
І всі імена, всі ці разом-
спалені ймення.
Достоту про попіл благословення.
Стільки ж про здобутий ґрунт,
Понад легеньким, легесеньким
Душе-тремтінням.
Величне.