Спогади про роки молодості, проведені в Парижі, та розмова з Токтаргази, таким же юним і гарячим, яким він теж був тоді, схвилювали вкрай. Його пальці тремтіли, тютюн розсипався. Зрештою йому вдалося припалити цигарку. І тоді тихо прочинилися двері і ввійшла літня жінка з тацею. Її волосся, фарбоване хною, відливало міддю. Вона поставила на стіл три фільджани, джезву з кавою, плетену вазу із золотавою пахлавою і вийшла з кабінету так само тихо, як і ввійшла.
– Прошу, дорогі гості! – сказав видавець і розлив каву. – Захопившись розмовами, я забув про обов'язки господаря. Даруйте, Усеїне-ефенді. Ми з Ескендером-ефенді недавно перекусили, а ви, може, щось поїсте? Не соромтеся, замовляйте.
Усеїн, звісно, уже встиг зголодніти, і в нього не було бажання пити каву. Але чи зручно їсти за одним столом з Ісмаїлом-ефенді та Олександром Миколайовичем, якщо вони п'ють тільки каву?..
– Вже пройшло багато часу, відколи померла Зоре-ханум, – зі смутком мовив Ісмаїл-ефенді. – Одружився я з її рідною сестрою Зейнаб. Але вона вже тоді була хвора, недовго протягнула, бідолашна, з тих пір живу вдівцем. Така вже моя доля... Старий уже. Але у відчай не впадаю, адже піду з цього світу не порожнім цебром, підвішеним до воза.
Останні слова він вимовив тремтячим голосом, і з його очей витекло і покотилося по зморщених щоках дві великі сльозини. Він не ховав своїх сліз, навіть не витер очей хустинкою. Усеїн-оджа розгубився, встав, обхопив руками плечі і в такій позі завмер, хотів сказати щось заспокійливе, добре, але не знаходив слів.
– Сідайте, сідайте, сину! – сказав йому видавець. – Таке зі мною буває. З віком стаю сентиментальним.
Усеїн Шаміль повільно сів. Задумливо дивився перед собою і маленькими ковтками надпивав каву, потім подякував і підвівся. Підійшов до письмового столу, взяв свого зошита, згорнув і засунув до кишені. Повернувся до Гаспринського, щоб розкланятись. Але той підняв руку над головою і клацнув кістлявими пальцями.
– Зачекайте, – зупинив Ісмаїл-ефенді, – вірш "Живи з росіянами у згоді" залишіть! І ще... – силкувався згадати назву вірша. – Як же це?.. "Хто про нас слово погане промовить?.." Здається, так. Його теж залишіть. А інші... вибачте, надрукувати не можу! Нехай вони трохи у вас полежать!
– Скільки, муаліме?
– До кращих часів, – зітхнув він.
Самойлович посміхнувся і співчутливо похитав головою.
Усеїн-оджа вирвав із зошита аркуші з двома віршами і поклав їх на стіл. Потиснув руку Ісмаїлу-ефенді і схвильовано рушив до дверей, але згадав про Самойловича, повернувся, знову мовчки струснув йому руку і вийшов із кімнати.
Усеїн-оджа, посміхаючись, спускався по широких кам'яних сходах у двір усе ще під враженням розмови з муалімом. Він вийшов за ворота і курним шляхом рушив до Орта медресе, подумки дякуючи сьогоднішньому дню за зустріч із такими чудовими людьми.
Я, Асан Кара, автор цієї розповіді, хочу зробити невеликий відступ, щоб пояснити моїм шановним читачам, ким він, Ісмаїл Гаспринський, був для Сходу в кінці минулого і на початку нинішнього століття.
Я не політик і не державний чиновник, тож не беру на себе сміливості давати оцінку політичної та громадської діяльності Ісмаїла-ефенді. Я пишу про нього як про людину, що робила все можливе і навіть неможливе, аби народ, сином якого він був, став одним із народів високої культури.
Учора унтер-офіцер Сеїт-Нафе Чаланов нагадав мені, що минуло вже два роки, відколи помер Ісмаїл Гаспринський. Раджу переглянути газети, що виходили російською мовою і мовами народів Азії та Європи, щоб довідатися, ким був Гаспринський! Варто прочитати хоча б статтю лікаря Наримана Нариманова "Арена екзамену" чи вірш Садридина Айні, присвячений пам'яті Гаспринського. Пройдуть роки, багато років, і хто знає, може, як це часто буває, знайдуться люди, які почнуть заперечувати те безцінне, що було зроблено за життя цією людиною. Що я можу сказати? Тільки попередити: особистість Гаспринського не можна відривати від того державного ладу, за якого він жив і працював. На це треба обов'язково зважати.
Наведу думки, які Ісмаїл Гаспринський ясно висловив ув одній із своїх публікацій російською мовою. Він писав: "Якщо зважити на те, що обрусіння татар у Росії неможливе, то для досягнення громадянського миру потрібне порозуміння на рівні моралі, соціальної справедливості та освіти, тому дуже важливо визнати за татарською мовою право громадянства.
Існування "Терджимана", що я видаю вже п'ятий рік, доводить, що громадська свідомість для цього вже підготовлена; газета одержала право громадянства. І "Терджиман" за кількістю передплатників прогресує, зараз я маю їх у всіх кінцях Росії..."
– І скільки ж їх у вас? – запитав одного разу, коли зайшла мова про передплатників, Олексій Філіпов, російський учений, що приїхав до нього в гості з Петербургу.
– Уже більше трьохсот, – відповів видавець і почервонів за малий наклад. – Мені важко не тільки матеріально, умови, за яких виходить газета, теж складні. Російське мусульманство багато чим відрізняється від своїх східних і західних одновірців. Російське мусульманство не відчуває інтересів Російської імперії, воно далеке від російських суспільних прагнень, ідей. Незнання російської мови ізолює його від російської думки та літератури. Російське мусульманство живе у сфері своїх старих понять і забобонів, відірване від решти людства і не має іншої турботи, крім клопотів навколо хліба насущного. Коли мусульмани інших країн живуть відносно повнокровним культурним життям, побут нашого народу залишився на рівні часів Чобан-Гірея. Що ж залишається робити? Я працюю як можу. Я прагну зробити газету простішою і цікавішою, ускладнювати її буду поступово й непомітно, щоб привчити до неї читачів і, головне, їх не злякати. Спочатку я давав у газеті найелементарнішу інформацію про ту чи іншу подію. Так тривало три роки, на четвертий я трохи розширив зміст газети, на шпальтах з'явилися елементи критики. Але для цього мені довелося насамперед пояснити своїм передплатникам, що таке критика, щоб вони не змішували критику з глузуванням чи лихослів'ям. Ці роз'яснення тривали довго, продовжуються і тепер. І зараз ще багато моїх читачів найчастіше вважають, що в мене свербить язик і я хочу з когось покпити, тож доводиться їм доводити, що такого бажання в мене не було і немає. Наскільки вони мені вірять, не знаю. Принаймні, роблять вигляд, що вірять.
– Так, – погодився Філіпов, – з такими читачами вам дійсно важко.
– Але це не все, – сказав Гаспринський. – Ви ще не знаєте, якого клопоту мені коштувало переконати своїх одновірців у тому, що в мене не було ніякої задньої думки, коли в газеті я закликав до європейської освіти. Мене звинуватили в зраді мого народу, в зраді ісламу, у запобіганні перед усім російським. Тоді я категорично заявив, що я – громадянин імперії, але в той же час залишаюся мусульманином і татарином, бо інтереси російських мусульман на даному етапі історичного розвитку пов'язані з розвитком імперії.
Погодьтеся, що моя газета корисна вже тим, що може служити для повідомлення і роз'яснення татарським читачам новин та урядових розпоряджень.
– Скажіть, пане Гаспринський, ви справді татарин? – запитав Філіпов.
– Чистокровний. І звуть мене Ісмаїлом, – відповів видавець. – Мій батько був на російській службі, і освіту я здобув у Москві. Закінчив військове училище. Працював у видавництві Каткова. Потім багато подорожував, уважно придивлявся до життя мусульман у різних країнах. І вирішив...
– Стати публіцистом у російських мусульман? – підхопив пан Філіпов.
– Так... якщо хочете! Але ця ноша нелегка.
– Чого ви хочете досягти для свого народу?
– Я піклуюся не тільки за свій народ, а й за всіх мусульман, що живуть в основному погано й бідно. Мусульманські народи вкрай культурно відсталі. І головною причиною їхньої відсталості є їхня неосвіченість. Тому я хочу домогтися освіченості, підвищення культурного рівня цих народів. Ці ідеї повинні доходити зрозумілою для них мовою. Звісно, що мої прагнення турбують декого в Петербурзі. Ільмінський постійно шле доноси Побєдоносцеву і галасує: "Навіщо мусульманам європейська культура?.. Їхній обов'язок – підкорятися могутній силі імперії!"
– А скажіть, чи під силу одній людині вся ця затія? Адже здійснення ваших завдань вимагає великої дипломатії. Чи не вийде так, що кожне мусульманське плем'я в Росії стане самостійно читати й писати своїм рідним діалектом, а ваша доступна, як ви гадаєте, мова забудеться?
– Якщо таке трапиться, то я буду цьому дуже радий. А поки що маємо 1889 рік і "Терджиман", єдину мусульманську газету Росії.
Перед вечірньою молитвою, яка щодня звучить одночасно в тридцяти двох мечетях міста, Усеїн-оджа повернувся в кав'ярню "Велі-Баба". Він відразу помітив на заїжджому дворі прибулі гарби. Одні були завантажені ящиками і корзинами з дикими грушами, кизилом, фундуком та іншими лісовими плодами, привезеними на продаж, а інші – купленими у крамницях залізними вилами, граблями, сапками.
Коні й воли стояли у просоченій запахом гною стайні й жували сіно. Усеїн-оджа вирішив підійти до людей, що метушилися біля гарб, сподіваючись зустріти серед них своїх односельців. На головах у селян були дешеві каракулеві шапки з тонких шкурок, на ногах чарики, селяни були підперезані довгими поясами з матерії в червону і блакитну смужку. Ці світловолосі, зеленоокі, жилаві, рухливі селяни прибули з гірських сіл з-під Ай-Петрі. Одні мали намір завтра зранку продати на базарі свої товари й купити потрібні для родини продукти та речі для господарства, а інші це вже встигли зробити й готувалися до від'їзду.
Усеїн-оджа обмінявся з селянами двома-трьома фразами і, не знайшовши серед них знайомих, зайшов у дім. Під час його відсутності Даніял поводився неспокійно, весь день не спав, нудився. Аджире-ханум з ним замучилася. То виносила дитину на вулицю, то поверталася в кімнату, щоб погодувати, а він усе ніяк не міг заспокоїтися, вередував. Тільки недавно заснув, і вона вже насилу трималася на ногах. А тут іще чоловіка немає. Вже й сутінки впали, а він усе не повертається. Стурбована його відсутністю, Аджире спустилася в кав'ярню, і якраз зайшов чоловік.