Братчики прикипіли до жовтого піску.
– .Не робіть собі на пеню – кидайте зброю, а тоді й на берег вилазьте… Та розкажете, за які вишкварки завелися ви з москалями? Багатий за багатство, а убогий бог зна й за віщо вже!… Щоб вас! Хіба не краще солом'яна згода, як золота звада?
Галаган говорив спокійно, усовіщуючи, ніскільки не образившись на прокльони Богуша. А се ще гірше розпалило отамана.
– Дітки! – мовив Богуш, – чи ви чуєте що ота скажена гадюка каже?… Та краще загинемо, але не потопчемо під ноги козачої слави і гонору нашого військового не закаляємо!
– Вгамуйся, старий! Загинете усі даремно безславною смертю! На кожного із вас три кулі приходиться – ось тільки руште… Чи, може, ви хочете зробити так, як посполит казав: "на злість моїй жінці бийте мене!". А ти, отамане, надаремне зневажив мене ледачими словами. Коли ти батько, то краще подбай щоб дітки цілі зостались! – Допікав Галаган ущипливими словами.
Богуш безсило похилив на груди голову.
– Чиніть дітки, що самі знаєте, – сказав він надломленим голосом.
Запорожці завагались:
– Коли 6 тільки Гнат не задумав херхелювати над нами, коли кинемо зброю!
– Запевняє.
– Що варт голе запевнення?
– Він тобі й забожиться!
– Куди ж пак! Йому забожитися, як собаці муху з'їсти! Хіба не знаєш Галагана? У вічі як лис, а за очі як біс.
– Еге-ж, дивиться лисицею, а думає чортом!
Галаган чув всю розмову січовиків, та вони й не таїлись з нею… Став Гнат і справді божитись та запевняти:
– Ось вам небо, а ось земля – безпечні будете! І волосина з наших голів не впаде.
– Заприсягни! – звелів Богуш.
– Щоб я власної тіні боявся!
– Дужче!
– Нехай на мою голову впадуть попередні твої прокльони! Щоб я тричі москалем став! Ну?
– З'їж грудку землі! – звеліло товариство.
Мусів Гнат виконати. Навіть здалека було чути, як тріщав пісок у нього на зубах.
– Нехай же тебе свята земля, котру ти з'їв, розіпре, коли обдуриш нас! – прорік Богуш.
По сій мові отаман підніс до уст свою шаблю, поцілував і закинув її далеко у воду.
– Прощай, сестро, – чуло промовив він. А запорожці й собі:
– Прощай, сестро!…
– Прощай, нене!…
– Прощай, дружино!…
Аж тепер товариство вибігло на берег.
– Що, багато напечерували раків? От так не бродячи, качку впіймав! Ха-ха-ха!… – глузував Галаган.
Запорожці, насупившись, мовчали; чекали що з ними буде. Раптом Гнат стрельнув із пістоля в небо.
– Чи не гасло? – стурбувалось товариство.
А вже ж!… Московські човни і байдаки вже причалювали до берега.
Раніше ніж: запорожці встигли отямитись, на них, обеззброєних" наперли: іззаду москалі, а спереду компанійці. Компанійці хватали військову старшину і в'язали, а москалі всіх рубали в пень!
Стогін пішов по Січі
– Зрада! Рятуймося!!
Голіруч кидалися запорожці на ворогів, хапали за леза щабель, різали руки до кісток… Хапали ворогів за горло, душили в обіймах, загризали зубами… Але боротьба була надто нерівна, скоро весь берег услався запорозьким трупом Москалі подалися жакувати Січ.
Але те нечисленне товариство, що зосталося живим, робило москалям опір на кожнім ступені. Всюди чулася стрілянина, скрізь літали кулі. Ось спалахнули один за другим всі запорозькі курені, шпіхлірі, крамниці, комори… А на останку зайнялася й Січова церква, ограблена москалями.
В диму й огні літав Галан, наче упиряка. Він хотів залити братньою кров'ю свій одчай і голос сумління, що власно одзивалися в його душі.
Гнат і сам не зчувся, як опинився біля січового шпиталю. Колись, ще молодиком, у цім самім шпиталі його вчили грамоти. Се було колись.
А тепер… Біля ґанку лежали два безногих запорожці і безнастанно стріляли з мушкетів. На порозі ж, спершись плечима об одвірок, стояв високий і кремезний, наче віковий дуб, вже літній січовик. Сива чуприна і довгі вуса маяли за вітром. Розхристані груди, порубані і постріляні у давніх боях, червоніли свіжою кров'ю… Під лобом, замість очей, чорніли глибокі дірочки. Запорожець був сліпий. Оперезавшись голою шаблею, сліпець гукав:
– За Січ-матір, дітки! За Січ!
Здригнувся Галаган, зачувши знайомий лицарський голос, аж за голову схопився.
– О Боже!.. – простогнав він.
Гнат впізнав доброго козака Дороша, котрому бусурмени вийняли очі, як він попав до них у неволю. Страшний докір вичитав Гнат у Дорошевих сліпах, – той докір шпигнув зрадника в самісіньке серце.
А тимчасом тиск москалів обступив з усіх боків запорожця-сліпця; ліс шабель завис над сивою неголеною чуприною. Але Дорош вухом чує посвист ворожої шаблі, ловить її на лету, вибиває у ворога з рук, а самого ворога кладе трупом до своїх ніг.
Мимоволі задивився Гнат на те видовисько, а раптова невимовна лють шарпнула його за серце.
– Всі боронять своє, один я занапащаю! Так вищезніть же ви всі!
Взяв Гнат у руку пістоль, поволі вимірив у Дороша, спустив курок і… В сей мент крокви на шпиталі затріщали, дах провалився і море огню полилося через стіну додолу й сховало під собою Дороша й безногих запорожців.
Всеньку ніч москалі руйнували Січ та мордували запорожців. Всеньку ніч донці будували шибениці на колодах. Уранці Яковлєв звелів повісити на тих шибеницях двісті душ січового товариства, котре попало в неволю, і пустити за водою. Двадцять шість курінних отаманів посадили на палі. Наказного отамана Богуша, облупивши голову, розтяли на чверті. Січових панотців втопили у Дніпрі. Гроби розкопали, а домовини з останками лицарів розбили й кинули на глум.
Та казав єси, пане Галагане, що у Січі мудро;
Ой як вийшли із Січеньки, на серденьку нудно.
Та казав єси, пане Галагане, що у Січі грече;
Ой як вийшли із Січеньки, оббив ворог плечі.
Ой у Січі на базарі побито колочки;
Ідуть наші запорожці та і без сорочки.
Та у Січі на базарі загачена гребля;
Ой як вийшли із Січоньки, оббив москаль ребра.
Діюча армія кавфронту,
в липні 1917 р.
Тифліс.
Олелько Островський