Завмер, дух затаїв такий галасливий за хвилину до того натовп...
Тільки що це воно заворушились усі, зашепотіли один до одного, коли ще й в'язня не видно? Повернулись всі голови на один бік, придивляються, здивовані, до чогось, дивляться туди й мурзи, і хан сам, а товстий Фазіль-Ахмет зблід весь, затрясся, а потім посинів... Що таке трапилось?..
І бачать усі, — летить, поспішає якийсь невідомий "батир" на вороному коні, і везе він за сідлом в'язня. От наближається "батир", і вже вголос зашуміла орда, радіє, хоч і очам своїм не зовсім довіряє: орлом сизим летить улюбленець всієї орди, Кара-Мустафа, везе він зв'язаного Ахметку, сина старого визіра, і прямісінько до хана.
"От, — каже, — не повірив ти мені, хане великий, гнів свій поклав на мене, як сказав я, що зраджує тебе Фазіль-Ахмет; дивись же тепер сам! Поїхав я тоді і поклявся, що не покажусь я на очі твої, доки в руках не буду мати явного доказу провини визіра твого, — і не показувався. Тепер — ось де вона, провина його!"
І при всій орді подав Кара-Мустафа ханові до рук гетьманську грамоту, котру він одняв у Ахметки; і покаявся тут же Ахметка, що віз він ту грамоту по батьківському приказу до Самойловича; а Кара-Мустафа до того додав, що тільки чаклуванням злим міг старий візир замість грамоти положить, гетьманському послові очіпок жіночий, і що тяжко тим образив він хана.
"Не по правді, хане великий, посадив ти посла свого друга у темницю, — каже, — батир, не по правді хочеш ти скарати його лютою смертію. Хай боронить тебе Аллах і молитва Пророка від такої неправди!"
Обнімає хан вірного Кара-Мустафу, дякує йому, радіє, і візирем своїм робить одразу. Велить він шукати старого чаклуна, — вся орда вимагає йому кари, — та ніде його немає.
"Скарай його! — ґвалтує розлютована, палка орда, — скарай його тією самою смертію, що готував він, старий чаклун, неповинному послові!"
Кипить, хвилюється орда, хан гнівається, мурзи заклопотані метушаться, а немає ніде й сліду старого чаклуна: хто каже, що бачив, як чорний пес крізь натовп шмигнув, та и зник; хто знову божиться, що бачив, як чорна якась птиця, наче б то ворон, знялась та й полетіла... Звичайне діло, чаклун: як схотів, так і зник з очей...
Тільки, нарешті, тихше одразу стало: "ведуть гетьманського посла", — хвилею пройшло через весь широкий майдан, і ущух галасливий натовп. Повільно ступає в панцери закута сторожа, а посередині йде прадід, і сміливо, бадьоро дивляться його соколині очі. "Ну, — думає сердега, — виходить на те, що мені тільки приснилось, ніби Юрко визволить мене обіцявся!" І гірко йому, та не хочеться вмерти бравим козаком, як діди його і прадіди умирали!
"Тільки що ж це таке? — дивується він трохи згодом. — Невже ж таки не снилось мені, а й справді?"
Бачить він здивованими очима: іде йому назустріч сам хан з мурзами і беями, бере його, веселий, за руки, самі мурзи знімають з його кайдани, і вся орда його прославляє!
"Невже ж правда тому?" — дивується прадід, сам очам своїм не вірить, і одразу полізла сама рука в кишеню за люлькою, бо давно вже не курив козак.
"Пробач мені, славний козаче, — каже хан, — у всьому винен візир чаклун... Проси у мене, чого бажаєш, все для тебе зроблю!"
Вклонився прадід і одмовляє ханові:
"Пошли негайно допомогу гетьманові моєму вельможному, — говорить, — коли дозволяєш просити тебе".
"Сьогодні ж, — каже хан, — накажу орді сідлати коней та йти гетьманові на підмогу... Сам ти поведеш передовий табір з моїм сином Азаматом, а слідом за вами я й сам рушаю. А чого б ти ще хотів?" — каже хан.
"А ще, — кланяється прадід і одночасно прислухається, як радісно загомоніла орда, зачувши ханське слово, — а ще про-сю, увільни ти всіх невільників наших, які до вас в неволю дістались..."
"Скинуть кайдани з невільників, нехай з ними ідуть, — приказує хан візиру новому, — і дать кожному коня і всю зброю та ще по золотому на додачу! Ну, а собі, козаче, невже ж так-таки нічого собі й не попросиш?"
"Собі? — замислився прадід. — А от же, їй-богу, і не знаю, чого б собі й попрохати, хане милостивий! От, хіба горілки добру чарку, то випив би, охоче випив! Бо хоч і давно вже не пив я, а все наче б то душі похмелитись хочеться... Тільки у вас тут і шинку нема ні одного, ніде і горілки здобути!"
"Ну, горілка для тебе знайдеться, — сміється хан, — вип'єш, скільки душа прийме! Але однієї горілки мало, проси ще що-небудь... Проси дівчину-красуню, хочеш? Найкращу невільницю подарую тобі, сам вибирай!"
"Ні, хане ясний, досить мені, зарікся вже я. От де в мене сидять ті красуні! — показує прадід на потилицю. — Годі женихатись!"
"Ну, золота!" — сміється хан.
"А навіщо воно мені, коли його пропити не можна? — одмовляє прадід. — Не положено козакам в поході горілку пить".
Так нічого і не попросив собі прадід гордовитий козак був!
"Ну, — каже тоді хан, — коли ти вже такий удався, що й попросити собі нічого не хочеш, то я сам тобі подарунок виберу! От тобі, — каже, — моя ханська шабля, що й цівку рушниці як билинку перетинає, а от тобі й кінь, котрим і сам султан турецький не погребував би!"
І підвели тут до прадіда такого коня, такого чудового коня, що йому од радості й дух захопило...
XIII
Гей, облягли гетьмана Дорошенка стрільці московські, облягли його усіма сторонами, як каблучкою залізною кругом охопили!.. Ой, і б'ється гетьман день, б'ється другий, а на третій бачить батько козачий, не пробитись йому: доведеться лягти всім головами, як траві під косою... Та й жалко ж стало гетьманському серцю братів своїх милих, товаришів вірних, і заплакав він дрібними сльозами козацькими, як огонь пекучими... І каже гетьман орлятам своїм:
"Гей ви, орли мої сизокрилі, товариші мої вірнії! Немає нам ні від кого допомоги; залишіть ви краще мене, не покладайте даремне голів своїх!.."
Одмовляють гетьманові козаки:
"Не треба нам ніякої допомоги, коли немає її! Не кинемо ми тебе, гетьмана свого, покладемо свої голови, як самі того бажаєм!.."
І каже на теє гетьман вельможний:
"Коли так, орли мої ясні, одягайте ж ви білі чисті сорочки і сподівайтесь ви один одному, хто на душі який гріх має. І щиріше молітесь ви Богові милосердному, бо на смертельний бій поведу я вас, на останній бій!.."
І одягали козаки чисті білі сорочки, сповідались один одному і щиріше Господу молились: готувались вони на останній, смертельний бій.
І тільки зійшло сонце, взяв вельможний гетьман, батько козачий, в праву руку кармазиновий прапор, і заблищав сріблом лик Архистратига перед козацькими рядами. Застогнала земля під кінськими ногами, затремтіло повітря від поклику молодецького: то полетіли, списи нахиливши, умирать козаки!
Тільки — що ж то бачить гетьман там, далеко, що бачить він здивованими і радісними очима своїми на горі за лісом? Що то за військо поспішається, що за козак в червоному жупані виграває перед тим військом на коні вороному?! Ой, невже ж то Петро з допомогою приспів, той самий Петро, що про його Й чутки всякі зникли?! Вогнем горять гетьманськії очі, вільно набирають широкі груди повітря, став він перед запасними сердюками і підняв він свою могутню руку.
"За мною, орлята! Пробиваються наші! Послав нам Бог допомогу!" — І ударив він нагайкою коня вороного.
Тільки у вухах зашуміло, тільки земля загула під кінськими копитами, як налетів на ворогів гетьман з сердюками своїми!..
Обнімає гетьман прадіда, в уста його цілує, рідним братом називає, і одразу ж наставляє його за полковника.
"Спасибі ж тобі, Петре, — каже, — в самий час приспів ти! Всім би нам довелося голови свої положити, коли б не з'явився ти з допомогою. Спасибі ж тобі, брате мій рідний! Немає в мене полковника молодшого за тебе, але ж немає кращого!"
Радіє, утішається гетьман перемогою своєю, радіють і полки козацькі, голосно прославляють вони гетьмана, радіє і прадід: знайшов-таки він в обозі стрілецькому побратима свого, і так палко розцілував його, як ні з одною молодицею не цілувався ніколи! Та ніяк не міг прадід дізнатись від його, яким побитом взяли його. Нічого не міг пригадати Квач: ні того, як женихався він з відьмами, ні того, як наскочили на його вороги лихі. Пам'ятав він тільки, що рубався, а з ким, — сказати не міг: зовсім забило йому памороки від одного духу тієї проклятої варенухи, що нанюхався він в корчмі...
А все від того, що остогидла йому горілка!
* * *
"Так от як воно на світі буває! — завжди додавав наприкінці дід мій небіжчик. — Мабуть така вже козацька доля: чи вип'єш, чи не вип'єш, а все одно наче б то п'яний будеш... Так давайте вже, люди добрі, краще вип'ємо!"
[1] Предводителька — пані маршалкова.
[2] Гяур — невірний, не мусульманин.
Переклад з російської Павла Сиротенка