Але тільки він і його кінь прихиляються до води, як заразом і відскакують... Вода була уся червона від крові. Тетеря подав Юрасеві невеличкий скляний боклажок.
— Випий вина трохи, пане гетьмане, — ласкаво сказав він, — підкріпись!
Юрась раптом припав до боклажка пересмаглими губами.
— Спасибі, пане Тетере, — сказав він, подаючи назад боклажок. — Я вже не гетьман... Я вже утеряв і військо, і гетьманство... Бери мої клейноди — ти достойніш мене... Я передаю тобі булаву і бунчук... А я... — Він заплакав. — Бог не судив мені батьківської долі... Я удаляюсь в монастир; там заховаю мій сором і моє безталання..:
Вже трохи смерклось. Через Дніпро пливла козацька дев'ятивесельна чайка, прямуючи до Черкас. То перебиравсь на той бік козацької ріки Юрась з Тетерею і деякими з своїх полковників і сотників. У другій чайці пливли за ними слуги з кіньми.
Юрась сидів, закриваючи лице руками.
Мертві тіла козацькі попадались на воді так часто, що приходилось відпихатися від них багром і веслами.
IX
У славному городі у Києві велике свято — Спас. З усієї України, і правобічної, і лівобічної, як ото кажуть, "злетілися дітки не єдиної матки" у сей святий город: зійшлися люди на прощу не тільки з України лівого і правого боку, але й з далекої холодної Московщини; бо Київ, як і стоїть світ, був і буде "матір'ю городів руських" від Львова і Почаєва аж до великої Стіни Китайської і Тихого океану. А скільки горя й сліз нанесли з собою до Спаса милостивого ті "діти не єдиної матки", стільки сліз, що якби зібрати їх до купи, то вийшло 6 з них велике-велике озеро... Бо щороку, щодня, щогодини, щохвилини лились ті сльози людські від Львова і Почаєва аж до Великої Стіни Китайської і до Тихого океану.
А як же було й не литись їм!.. Займуть татари, мов череду, цілий затон дівчат, дітей і других полоняників, заженуть їх у Крим; і от, скільки того плачу у Криму у тих бранок і бранців по батьках та матерях та по своєму рідному краєві і скільки того плачу на Україні у батьків і матерів по тих дітях, що плакали у далекій неволі!.. Від самих Жовтих Вод б'ється Україна то з ляхами і татарами, то сама з собою — лівобічна з правобічною, і покладають у полі свої козацькі голови сини-соколи України, і знов по всій Україні плачу-плачу того стільки, що й не сказати!.. А Московщина? Хіба мало сліз і вона пролила за часи Никона-патріарха, Аввакума, Степана Разіна? І вона щороку билась то з ляхами, то з татарами, то — горенько наше! — з нами, Українцями... І у Московщині лились ріки сліз і крові, і московські очі, як і очі українські, плакали та на свою гірку долю нарікали...
Куди ж було людям нести ті сльози? У Київ, до Спаса милостивого, до печерських угодників.
От і зійшлися "діти не єдиної матки" до Спаса, у Печерське. Отже ж вони й нанесли у святу обитель стільки горя й сліз, що їх же годі чоловікові й виповісти.
А з горем і слізьми нанесли вони й того, що закон велів. На Спаса закон велить святити новий мед і яблука. І от нанесли люди у Печерське цілий ярмарок мисочок та ночовок з медом і яблуками, а самі — як бджоли гудуть. Там же ж, поміж людьми, де-не-де сидять на землі старці та сліпі кобзарі з поводатарями та жалібно-жалібно виграваючи на кобзах та бандурах співають — хто про "Лазаря", хто про "Олексія Божого чоловіка", а хто про "Правду і щиру неправду".
Он саме на сонці сидить сліпенький дідусь з хлопчиком-поводатарем і, скриплячи на своїй "лірі" і мов плачучи голосом, стиха словами промовляє;
Уже тепер правда-правда помирає,
А щира неправда весь світ пожирає.
Уже тепер правда-правда вже померла,
А щира неправда увесь світ зажерла!
Він співає, а сліпі очі його дивляться прямо на сонце і не моргнуть. Дивляться! Де вже сліпому дивитися!.. Він і тому радий, що святе сонечко само дивиться у його невидючі очі... І він не бачить, як, слухаючи його, якісь жіночки и дівчатка плачуть-плачуть... А він все скрипить своїми струнами й голосом про те, як люди плачуть по своїй "матері-правді":
Плачуть вони ж, плачуть, не можуть пробути —
Рідної матері своєї забути.
Орлице-мати! Де ж нам тебе взяти?
Тебе ні купити, ані заслужити,
Весь світ ісходити — правди не зіскати...
Може ті жіночки й дівчатка плачуть о своїх братах або о батьках, що то потонули у .Дніпрі через Юрасеву прокляту долю, або помандрували у Запорожжя до Сірка, і давно нема про них ніякої чутки; а старець все рве їм душу своєю "правдою", котру "щира неправда зажерла" і вона заховалась у Бога на небі:
Хотя б то ми мали янгольськії крила,
То б ми полетіли до тебе, увиділи:
Бо вже конець віку приблизився,
Хоч рідного брата тепер стережися...
Там, коло самих воріт Печерських, рипів укупі з лірою другий старечий голос. Тільки він не плакав, як той, що співав про "щиру неправду", але побожно прославляв правду божественну — чудо Почаївської Богородиці: як турки проклятущі святу Почаївську Лавру наглістю добували, з гармат у святу обитель стріляли і як отець Залізо святість свою доказав — Богородицю ублагав: як проклятущі турки з мушкетів у Лавру стріляли, а Богородиця на мурах Лаври стояла, турецькі кулі на себе приймала і назад їх проклятущим туркам вертала.
А старі й молоді прочани, слухаючи про таке чудо Богородиці, побожно хрестились і серцем раділи, що ще не вся свята правда покинула землю і що "щира неправда" ще не весь світ "зажерла".
А більш усього старі баби й молоді молодиці з дівчатками купились коло кобзарів, які співали про кримську неволю та турецьку каторгу. Один співав, як у темній темниці, у землі бусурменській бідні невільники тридцять і три роки пробували, сонця праведного у вічі не видали, і як дівка-бранка Маруся попівна Богуславка, що задля розкоші турецької, задля лакомства проклятого потурчилась-побусурменилась, — як та Маруся Богуславка бідним невільникам у їх темній темниці про святий Великдень нагадала... Другий співав про трьох братів, що із города із Азова, із тяжкої неволі утікали:
Ой то не пили пилили, не тумани уставали,
Ой то три брати із неволі утікали:
Два кінних, третій — піший-пішанина...
Як менший брат, той "піший-пішанина" за ними поспішає, ніжки свої босі об біле каміння, об сухе коріння побиває, плаче-ридає... Як старші брати його покидають, прикмети йому по дорозі зоставляють — свою одежу на шматочки розривають і услід по собі розкидають, щоб менший брат через ті прикмети дорогу пізнавав і до городів християнських, на рідну Вкраїну прямував...
— Ох, чула ж я про се, сестрице, чула! Бодай ніколи не чути! — плакала одна молодичка, рукавом сльози втираючи. — І не побила їх лиха година, тих братів старших! Іродові!
— Як се так, голубонько, за що? — питала її друга молодичка.
— Та як же ж, сестрице, вони, старші, були на конях... Чом би їм, проклятущим, не посадити до себе, хоч за собою, або між собою, меншого? — не переставала перша втирати сльози.
— А може, серце, важко було — коні дуже були потомлені.
— А йому не важко було, як він, бідний, зовсім пристав, а тут набігли вовки-сіроманці, бідного невільника на шматки розірвали і біле тіло козацьке по тернах та по байраках жваковали...
— Ох, матінко! Я ж і не знала сього! О Господи, Господи! Якого скрізь горя!
А тимчасом найбільша купа дівчат і хлопців купилась коло якогось маленького сліпого дідуся, котрий наладжував свою кобзу та інколи тренькав і ніби про себе промовляв:
Ой взяв козак за жіночку
Високую могилочку, зеленую долиночку...
— Оцей, дівоньки, старець Хома з Мерехви усе співає про запорожців, та так гарно, що Господи! — говорила одна дівчина.
— Та я ж чула, як він співав і про старого Хмеля, і про козака Голоту; таке чудне! — говорила друга.
А той старець Хома, покинувши і "могилочку", і "долиночку", почав лагодити щось інше:
Ой пішли, пішли славні запорожці та не пішки — дубами,
А як оглянуться до славної Січі, то вмиються сльозами...
— Овва! Се погана, старче! — озвався якийсь хлоп'яга. — Запорожцям сором плакати — вони не жіночого роду-кодла.
— Ет, який лобур! Щоб він луснув! Не жіночого кодла, тьфу! — розсердились деякі дівчата.
Але хлопець і не скривився на те.
— От би краще про Сірка заспівав, — сказав він. — Заспівай лишень, старче Хомо, а ми послухаємо.
Як пом'янув він Сірка, то одна гарна й засмучена чогось молодичка аж з лиця змінилась. Вона була не одна, а мабуть з батьком і з матір'ю, бо вони говорили до неї то "доню", то "дочко". Одягнена вона була не так, як усі молодиці й дівчата на прощі, а як городянка, тільки у все чорне, мов черничка. І тихенько щось перехрестилась, глянувши на кобзаря. То й ті, що були з нею, — старий, видко заможний, чоловік і старенька жіночка, почувши про Сірка, ніби чогось злякалися.
Тимчасом кобзар налагодив свою кобзу, вдарив жваво по струнах, кашлянув і голосно заспівав:
Ой як крикне старий орел, що під хмари в'ється,
Гей загуло Запорожжя та до Сірка пнеться.
Ой не вітер в полі грає, не орел літає,
Ото ж Сірко з товариством на Січі гуляє...
— О-ох! — щось ніби застогнало.
— Се якась хвора, причинна, кажуть, — тихо промовила та дівчина, що розсердилась на хлопця. — Чи черничка, чи що...
— Її, — люди казали, — привезли до печерських угодників відчитувати від уроків.
— Бідна! А мабуть заможного роду.
А кобзар, перебираючи струни, трохи згодом знов почав:
Іван Сірко перед стягом раду оглядає,
Козаченьків привітає, стиха промовляє:
"Гей, молодці-запорожці, татарва лякає!
Не дрімайте, товариші, бо в руки злапає.
Збирайтеся до купоньки та сідлайте коні,
Тії коні воронії, що ждуть на припоні!..."
Та, що здавалась черничкою, так і їла очима кобзаря. Бліді губи її якось-то жалібно складались: от-от заголосить...
— Заспокойся, доненько, заспокойся, — тихо промовляла до неї мабуть мати. — Бачиш, який він, той Іван: Україну оберігає, святих церков стереже, задля Бога і для своєї душі невсипуче працює... До його і царі, й королі, і хани, й султани...