— Обережно, пане! — почувся тонкий скрипучий голосок.
— Хто тут? — запитав Скрипцьо.
Я — Скрегітка Шкрибляків, з Вірменської. Мусила втікати звідти, бо там геть усі замки позаливані оливою. Я мало не захлеснулася і не втратила голос, — поскаржилася Скрегітка.
— Я Скрипцьо з Ринку. Може, чули? — відповів Скрипцьо і додав, зітхаючи: — Тяжкі часи настали для нас.
— Звичайно, я чула про Вас, пане Скрипцю, про Ваш надзвичайний немузичний голос, — зраділа Скрегітка. — Батько завжди казав, що такого знавця скрипу, як ви, в місті не було і немає.
— Скажіть, пане Скрипцю, — по хвилі запитує Скрегітка, — чи ви не чули, де зараз мій хрещений батько, пан Рипуньо з Руської?
— Якщо він ще не захлеснувся клятою оливою, то сподіваюся, що скоро буде тут, — відповів Скрипцьо.
Вони трохи помовчали, подрімали, заколисані рипінням брами. Приємно було усвідомлювати, що завісяни живі і здорові. Розбудив їх шурхіт — у щілину хтось впихався.
— Тут хтось є? — охрипло запитав прибулий.
— Влізайте, влізайте, пане Рипуню. Впізнаю вас по голосу, — сказав Скрипцьо. — Ми вас уже чекаємо. Тут ваша похресниця Скрегітка.
— Як ся маєте, любі! Ох і тяжкі часи для нас настали, — зітхнув Рипуньо.
— Пане Рипуню, ви часом не зустрічали в місті Скімлюха зі Сербської, — запитав Скрипцьо. — Давненько його не бачив.
Вони ще трохи балакали, трохи дрімали, заколисані голосами завісян: як добре, що ті живі, здорові і на їх голос збігаються з міста такі нещасні, як оце вони, що знайшли притулок в останній незмащеній брамі. Знову їх розбудив шурхіт — хтось впихався в отвір.
— Ого, тут вже хтось є? — захрипів невідомий. — Я Скімлюх. Як ся маєте?
— Заходьте, пане Скімлюху. Ми вже вас вирахували і чекаємо. Тут є панна Скрегітка з Вірменської, пан Рипуньо з Руської і я, Скрипцьо з Ринку, — сказав Скрипцьо і запитав: — Що чути в місті?
— Ой, біда, панове. Мер розперезався. І хто б то міг подумати, що з такого тихого чоловічка буде такий лютий мер? Геть ціле місто заливає оливою. І де вона на нашу голову тільки взялася? — журно розповідав Скімлюх. — Жодного скрипу не залишилося. А скільки пропало нашого брата — захлеснулося у тій масній оливі.
Вони пожурилися та й стали дрімати під милі звуки заржавілих завіс.
Приємно було знати, що тут завісяни живі і здорові. Це була їх остання ніч у щілині для ключа.
Недалеко звідси, на Підзамчі, новий мер міста, пан Оливняк, колишній міський наглядач брам, перевірив, чи наповнені олив'ярки, накрутив будильник на шосту годину ранку. Він прочинив двері своєї спальні, вони безгучно, без скрипу закрилися. "Отак не скрипітиме завтра вже цілісіньке місто. Залишилось змазати ще одну чи дві брами на Замарстинові", — сказав Оливняк сам до себе.
* * *
ОЛЯ-ЛЯ-ЛЯ ТА ІНШІ
О-ля-ля любить чіплятися до дівчаток. Але не до всіх, а тільки до тих, що мають у своєму імені "ля" (це називається склад слова). Оля — це таке ім'я.
До дівчинки Олі О-ля-ля причепилася, як реп'яшок. І як тільки зачує О-ля-ля, що хтось звертається до дівчинки "Оля", вона починає лоскотати її або над верхньою губкою, або в куточках уст. Оля не стримується і сміється, бо дуже лоскітно. Апє( якщо звертатися "Олю", то дівчинці не лоскітно: О-ля-ля її не зачіпає. Дивина, та й годі! Особливо О-ля-ля вподобала собі віршик, яким дражнив Олю Олько:
Оля — ляля, робить збитки —
рве панчішки і скарпитки.
Оля зауважувала Олькові, що не "скарпитки", а "шкарпетки" — і тому той віршик неправильний. Олько, недовго думаючи, склав іншого віршика:
Оля — ляля, тільки трішки
рве шкарпетки і панчішки.
Це вже було краще. Оля не сердилася на Олька, лише сміялася. Бо О-ля-ля, зачувши аж три "ля", дуже старанно лоскотала. Ці хвилини вважала для себе О-ля-ля найщасливішими.
Але справа стала псуватися. Бо спочатку, як діти і дорослі казали "Оля", то все було гаразд. О-ля-ля мала причину лоскотати дівчинку. Та щораз частіше замість "ля" казали "лю" "Олю". І О-ля— ля не знала, як їй поводитися, їй ставало нудно і нецікаво жити.
А чому так сталося? Олина мама, вчителька мови, усім дітям і дорослим робила зауваження, що треба звертатися до Олі — Олю. Бо в українській мові є клична форма. От і попробуй забавлятися, коли існує клична форма і всі кличуть "Олю", а не "Оля". Зовсім нема нагоди розважитись.
О-ля-ля вирішила податися до іншої дівчинки. Далеко не треба було ходити, поруч мешкала Улянка. І тут жодна клична форма не псувала розваги. Бо як не клич: "Улянка" чи "Улянко" — є завжди у слові "ля".
Відтоді Улянка вічно сміється, коли називають її ім'я.
— О, яка привітна, завжди усміхнена дівчинка! — казали одні. Але були й інші, як-от Олько, що став прозиватися:
— Сміх без причини — знак дурачини.
Улянка ображалася і плакала. Олько не вгавав і ще більше дратував дівчинку:
— Заплач, Андрійку, дам копійку.
Тут Андрійко, звичайно, був ні до чого. Але Улянка плакала ще більше: сльози аж бриніли на очах. Тоді О-ля-ля втрачала настрій бавитися з нею.
"Така плакса з тої Улянки, що мені відпадає всяке бажання її лоскотати", — думала О-ля-ля.
Врешті Олько придумав і свого віршика, аби не згадувати невідомо якого Андрійка:
Заплач, Улянко,
зварю тобі манку
звечора і зранку!
І хоч Улянка любила манну кашу, особливо з конфітурою, все одно плакала.
"Тут більше сліз, аніж сміху", — подумала О-ля-ля та й покинула Улянку.
І знайшла Уську. В імені "Уська", що було скороченням від повного імені Ганнуська", нема жодного складу "ля", навіть нема л чи я .
Чому ж тоді О-ля-ля причепилася до дівчинки?.. А ось чому. Уська вчилася грати і співати з нот. Ці ноти такі: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Ноти не були ні сумними, ні веселими, а тим більше смішними. А от на уроці, коли Уська дійшла до ноти "ля", раптом почала сміятися.
— Що таке? — здивувалася вчителька музики. — Чому ти смієшся?
— Я не знаю, — відповіла Уська. — Мені смішно, коли співаю "ля".
— Нічого не розумію, — сказала вчителька. — Нотка "ля" зовсім не смішна. Вона така сама, як і всі решта.
— Ні, вона смішна, — не згодилася Уська. І сміялася далі, коли повторювала цю нотку. Вчителька мусила перервати урок співів (цей урок називається сольфеджіо), бо у мелодії, яку вони вчили, аж кілька разів повторювалася злощасна нота "ля".
— Вивчиш цю пісеньку вдома, раз тобі так смішно в класі. Зрештою, від завтра — канікули. До побачення. Гарного відпочинку, — сказала вчителька.
Ось так О-ля-ля причепилася до Уськи. Вона почула, як дівчинка співає. Вікно у класі було відчинене, тож О-ля-ля не мала жодних перешкод, аби знайти Уську.
По дорозі додому Уська посміхалася, бо ще мугикала мелодію, де було аж декілька "ля". О-ля-ля не дармувала і лоскотала дівчинку. До того ж Уська тішилася, що вже починаються канікули — не треба буде вчитися грати на піаніно і виспівувати ноти. Усьці хотілося тільки малювати. От до художньої школи вона б радо ходила.
Удома Уська на прощання відчинила піаніно, аби покласти туди нотний зошит. Та не втрималася і на прощання одним пальцем вистукала оту мелодію з багатьма "ля". О-ля-ля зраділа і трохи полоскотала Уську, а тоді присіла на клавіші "ля". Цей клавіш чомусь був дуже їй до вподоби, хоч він нічим не відрізнявся від інших. І саме тоді Уська зачинила кришку піаніно, перекрутила ключиком, а ключик заховала у потаємний, тільки їй відомий, сховок. Це на той випадок, коли б мама змушувала Уську грати вправи на канікулах.
Бідна О-ля-ля! Вона тепер змушена ціле літо сидіти замкнена у піаніно.
Отакі невдалі в неї будуть канікули!
* * *
ПАРАСОЛЬЦЬО ТА ІНШІ
У містечку, де живе Парасольцьо, дуже часто випадає дощ. Проте бувають погожі дні, коли парасольок не розкривають — їх носять у сумках або у руках, розмахуючи ними, мов ціпками. Але не дай боже забути їх удома — тоді обов'язково почнеться дощ.
У місті були такі мешканці, які вважали, що ніколи не слід складати парасольок. Бо від того вони псуються, час від часу щось там у механізмі, який відкриває і закриває, ламається або відлітає. У майстерні, де ремонтують парасолі, не встигали їх направляти. Ті мешканці казали, що відкриті парасольки завжди треба тримати над головою, бо вони захищають від сонячних променів, які вважаються шкідливими. Адже колись давно всі дами ховалися від сонця під парасольками і не осмалювали своїх гарних носиків. До того ж у старому містечку завжди щось може звалитися на голову: то кусень дахівки або мох із покрівлі, то викрешуються балкони. Навіть горщик із квітами може випадково впасти з підвіконня. А як підливають квіти, то на хідник обов'язково дрібно капотить або густо дзюрчить.
Буває, що збитошники щось спеціально викидають через вікно на пішоходів. До того всього неприємного можна додати, що у містечку розвелося дуже багато птахів, які щось переносять у дзьобах, і часто те, що тримають у дзьобах, опускають на голови перехожих. Отож, парасолька над головою — найкращий захист від усяких недобрих трафунків.
Справді, небезпеки багато. Але супротивники розкритих парасольок доказують, що дуже незручно весь час тримати парасольку над головою, бо постійно рука зайнята і швидко втомлюється. Розкриті парасольки займають дуже багато місця в автомобілях, трамваях і вдома — в передпокої чи в коридорі. Навіть важко розминутися на вулиці. Міські газети поміщали статті то прихильників розкритих парасольок, то їх супротивників. Суперечка тяглася довго і кінця їй не було видно.
Прочитаєш одну статтю — і здається, що мають рацію ті, що за розкриті парасольки. А на другий день в іншій газеті прочитаєш статтю тих, що проти розкритих парасольок, — і вони теж мають рацію. Навіть самі газети вже заплуталися, хто має більше рації, і часто друкували одночасно на одній сторінці статті і тих, й інших: і розкривати, і не закривати.
Але Парасольцьо мав тверде переконання: парасольок не треба розкривати.
Крім того, вони менше псуватимуться.