Син України

А щоб іще краще його зохистити, засадив Микола другий ряд дерев, переплівши його гнучким гіллям, а віддаль межи обома рядами засипав землею й камінням. "От тобі й вал. І кулі бусурманської не побоявся б за ним!" — говорив до себе наш козарлюга.

І відтоді вранці та ввечері носив він із близького джерела в кокосових лушпинах воду й поливав дерева. І що за радість була, як одної днини побачив, що молода деревина пускає нові бруньки, а на валу починає зеленіти трава!

До печери провадив тільки один вхід. Щоб і туди не добрався до нього який непроханий гість, вирішив Микола і вхід засадити деревами. Та як заходити йому до печери? От і придумав: ссукав грубе мотуззя й зв'язав із нього міцну драбину.. Над печерою підносилася стрімка скеля, така завитки, як кручі над Дніпром під Києвом, а на її вершку, над самою печерою, росло гіллясте дерево. За нього зачепив мотузяну драбину.

"Ось куди заходитиму до своєї печери. Ти, леве, тигре чи інша хижа звірюко, мабуть, не втнеш цієї штуки!"— думав Микола.

А тепер почав він міркувати, як би вигідніше розташуватись у вузькій, тісній печері, а насамперед її поширити.

Щоб знайти якесь менш-більш придатне знаряддя для розширення печери, пішов Микола до струмка, що протікав праворуч його домівки. На березі лежало багато всякого каміння. Після довгих пошуків знайшов невеликий камінь, подібний до сокири: він був навіть гострий на кінці й немов умисне з дірою на топорище.

"Ось тобі й щастя", — зрадів Микола. У дірку забив міцного дрючка — й сокира готова. "А ну, кам'яна сокиро, чи придатна ти до чого, чи, може, жбурну тебе туди, звідки взяв?" — сказав Микола й цюкнув для спроби по малій деревині, що стояла перед ним. "Ну й розумняка з мене!" — скрикнув втішений, як побачив, що підтяте деревце схилилося вниз. Тоді він знайшов іще два камені: один схожий був на клепало, яким каменярі б'ють каміння, а другий — на короткий грубий ціпок.

Маючи тепер стільки струменту, повний сили й бадьорості, взявся Микола до праці. Шматок за шматком лупав він нетверду скелід. Печера ставала все більшою й вищою. За кілька днів, як уже продовбав настільки печеру, що міг вигідно поміститися, вистелив її заздалегідь насушеним сіном і вперше заснув на острові по-людськи.

Другого дня вранці прокинувся Микола на м'якім сіні й аж засміявся сам до себе. Сонце піднялося вже досить високо й теплим промінням вдиралося до печери. Лежачи, Микола почав роздумувати, як то він сюди попав та як поволі став розживатися. "От тобі й на! — скрикнув. — Мало не забув, що сьогодні неділя. Живеш та й не зглянешся, як день по дню минає". І згадалася йому неділя на Вкраїні: дівчата в білих як сніг сорочках, козаки на Січі в синіх золототканих жупанах...

"Ех, далеко-далеченько відбився ти, козаче-соколе, від свого гнізда — України, од її пишних садів, гаїв цвітастих, од братів — запорожців! — сказав Микола. — Треба змовити хоч Отченаш за наше славне Січове Товариство та спочити сьогодні християнським звичаєм".

Скінчивши молитву, виліз по драбині на скелю й спустився вниз до струмка.

"А от щоб не побусурманитися, треба якось позначити дні", — думав ідучи. Недалеко росла купка дерев із гладкою, як папір, корою, хоч бери й пиши на ній. "Ось буде мій календар. Іще й літописцем чого доброго зроблюсь, як старий Нестор, — покепкував Микола, — тільки нема в мене ні залізяки, ні чого другого, чим би можна карбувати дні". Пішов, одначе, на берег, знайшов мушлю, оббив каменюкою краї, так що зовсім добре можна було нею карбувати на дереві, і на середущому найбільшому накарбував:

Запорозький козак Микола

— на Україні.

А на сусідньому дереві накарбував отаке:

По розбиттю португальського

жовтня в 19 день.

Обидві ці написи зробив двома мовами: українською та латинською з тою думкою, щоб, коли хто тут зблукає, хай зна, що острів цей відкрив українець, та й до родичів отих бідолах, що на судні загинули, може, коли звістка дійде про загибель корабля.

На третьому дереві карбував дні, починаючи з неділі. Кожний сьомий карб показував Миколі, коли мав святкувати неділю. На четвертому значив тижні, на п'ятому — місяці, а на крайньому — роки.

"Але хоч і неділя сьогодні, та не можна лежати цілісінький день. На дереві горіхів кокосових вже мало, устриць не завсіди на піску знайдеш. Піду в лісову гущавину подивитися: може, пощастить знайти що інше, а то знову доведеться голодувати",— міркував Микола.

Але сонце піднялася високо й пекло так сильно, що йти було майже неможливо. Довелося відкинути думку про мандрівку й, хоча була неділя, заходитися коло одної роботи.

Микола назбирав гнучких прутів, сплів їх у кільце, так, як плетуть дно кошиків, посередині встромив дрючка та й прив'язав іще мотузком, щоб добре трималося. Потім прикрив верх широким листям, схожим на лопухи; а щоб воно не злітало — позшивав його остяками з риби, яких назбирав на березі моря. "Ось і готова парасоля! — радів Микола. — Тепер, сонечко, печи собі, скільки хочеш. Мені вже байдуже".

А що наближався вечір і пізно було вибиратися в дорогу, Микола вирішив зостатися вдома. Та одної хвилини шкода було йому змарнувати. Тому почав міркувати, що б його ще зробити. Думав, думав, та й скрикнув: "Еге, вже знаю, що робити! За тиждень назбиралося в мене кілька клубків ниток. Чому не сплести з них сітки? Здадуться на що-небудь". І зараз таки заходився працювати.

А що запорожці кохалися в рибальстві здавна, то й умів Микола плести не абияк. Отже, зробив він сяку-таку глицю (бо до справжньої відповідного струменту не було) й незабаром сплів невелику сітку. Потім зв'язав краї сітки ниткою, зоставивши верх вільним, немов хватку, до обох кінців прив'язав міцного мотузка, щоб можна було її перевісити через плечі, — й діло готове! Дня не прогаяв і торбину придбав.

Глава друга. Живий вогонь

Мандрівка по острову. Незнані

бульби й цитринове дерево. Спроба

роздобути вогню тертям. "Печеня" з

лами

Саме почало на світ благословлятись, як Микола встав із постелі. Сьогодні чекала його далека мандрівка. Це ж уперше д зведеться йому побачити більше, як сусідній струмок тс морське побережжя. Перша розвідка! Перевісив через плече торбу, підперезався мотузком, застромивши за нього кам'яну сокиру, в руки взяв парасолю й пустився в дорогу, Минаючи кокосову пальму, збив кілька горіхів, сховав у торбинку та й пішов на берег по устриці. "Це придасться в дорозі", — думав Микола, кладучи кілька устриць до торбини. Напився води з джерела й жваво попростував до злісся, а незабаром зник у пралісі.

У лісовій гущавині була тиша. Таємним, непролазним здавався праліс. Височезні, мов дзвіниці, дерева стояли непорушно. Під ними панували вогкість, темрява, мовчазність.

Наче простягнені руки,, спускалися з дерев ліани, переплітаючись дивовижними звоями, творячи непролазні нетрі. Йшов під верховіттям дерев, немов під склепінням старої готичної церкви, Іноді вдалечині просвічувало: незабаром продирався на галяву або взлісся. Спочивав тут кілька хвилин, милуючись сонцем та південною красою. Перед ним колихалися запашні, незнані, пишно-чарівні квіти. Вилискуючи мінливими барвами, пурхали серед них величезні метелики й малесенькі, мов бджоли, пташки-колібрі. Пишна тропічна природа розкинулася перед Миколою в усім своїм багатстві форм, в усій різноманітності барв та кольорів,

І хоч не боязкий був наш козарлюга, проте з острахом поглядав раз у раз у непролазні гущавини, він багато читав і чув од Джеймса про велетенських вужів-давупів, про отруйливих гадюк, про носорогів. "А хто його зна, що тут здибаєш, а зброї не то вогнистої, але й холодної Біг дасть",— думав він, та й вибирав дорогу, де рідше розкинулися дерева й звідки можна було охопити зором більший простір. Та, на лихо, таких місць у пралісі майже не було.

Вже пройшов Микола чимало дороги, а проте нічого не здибав, крім дерев, кущів та буйної трави. Аж ось на невеличкій галяві побачив він малі кущики з червопяно-синім та білим цвітом, а на деяких із них виднілися зеленяві яблучка завбільшки як черешні.

Зірвав наш козак кілька ягід, та не до смаку вони йому були. "От якась лободяка й більше нічого", — промовив він та й зі злости вирвав бадилля. Коли дивиться, а тут на корінню наче бульба. Вкусив одну, та й сплюнув. "Не буде, мабуть, мені користи з вас, та все ж таки не зашкодить кілька взяти з собою: може, коли здадуться". Бульби кинув у торбинку й пішов далі. Ліс ставав усе густішим і темнішим. І хоч завзятець був наш Микола, все ж таки моторошно йому ставало, як шелестіло щось над ним або як недалеко нього тріщало час від часу гілля.

Саме йшов узліссям. Сонце діймалося все вище й стояло якраз над головою. Треба було спочити трохи та підживитися. Недалечко дзюркотів струмок. Туди й попрямував. Розсівся під гіллястим деревом, вийняв горіхи й устриці та й почав обідати. Коли чує: все голосніше та частіше тріскоче галуззя, паче гурт волів надходить. От, так тут, здається, не жарти!

Оглянувся навкруги — нічого; підождав — знову тріскоче. Коли дивиться, а на галявині коло струмка череда диких звірят. Якби не довша шия, як у верблюда, та не голова, як у лошака, то подумав би, може, що це стадо серн.

"Еге, це лами, про яких учився колись у школі. Добре, що взяв сокиру з собою", — ховаючись уже за дерево, бурмотів Микола.

І йому таки цим разом пощастило. Череда звірят почала підходити все ближче й ближче. А як остання молода лама проходила повз нього, вискочив і вдарив її сокирою в голову. Убита лама впала біля його ніг. На превелике здивування Миколи, череда звірят була більше здивована оцим, ніж перелякана: певне, вони вперше бачили людину.

Вполювавши ламу, закинув її наш ловець на плече й пустився додому. По дорозі знайшов кілька цитринових дерев, добре знаних йому ще з Танджеру, кинув кілька десятків достиглих цитрин у торбину, зазначив те місце гіллякою, щоб удруге міг туди потрапити, й веселий, що так пощастило йому в мандрівці, вернувся додому.

Найперше мусів Микола оббілувати ламу.