Дівчат змушували працювати у секс-бізнесі. Багато заробітчан, не витримавши фізичного навантаження, розлуки з родиною, а також не встоявши перед закордонними спокусами, спивалися, бо вино у цих краях дешевше води. Заробітчани тоді були неорганізовані, розгублені. Тож пані Людмила самотужки, використовуючи свої зв'язки, витягувала наших земляків із різних халеп. І таки добряче насолила мафії. Дійшло до того, що її мало не вбили. Наші заробітчани її люблять і називають українською матір'ю Терезою.
Але сьогодні ситуація в Португалії змінилася докорінно завдяки кільком жорстким законам, які парламент цієї країни ухвалив 2002 року. Мафію було поставлено поза законом, заробітчанство легалізовано, трудовим мігрантам надано майже такі права, соціальні гарантії, як і громадянам Португалії. "Мафіозі" були заарештовані і засуджені до 25 років ув'язнення. Українці полегшено зітхнули. "Хвиля" з України після цього сягнула піку (близько 200 тисяч мігрантів), але згодом пішла на спад, разом із економікою цієї країни. Заробітки зменшилися, точніше, перестали "зростати" на відміну від інших європейських країн. Сьогодні заробітчани знають, що до Португалії їхати не варто, бо, наприклад, в Іспанії за ту ж роботу можна одержати вдвічі-втричі більше. Тож кількість українських остарбайтерів у Португалії сьогодні становить 50-60 тисяч плюс 10—12 тисяч нелегалів. Та, незважаючи на це, наші за чисельністю треті після заробітчан із Бразилії та Кабо-Верде. Самі ж португальці "рвонули" на заробітки до Франції. Нині їх там понад мільйон. Але ніхто з цього трагедії не робить...
Український фактор
Португальська влада, місцеве населення ставилися до українців по-різному. Попервах неприязно, з підозрою, мовляв, ці білошкірі чужинці, які погоджуються на будь-яку роботу, збивають ціну на робочу силу. Але згодом з'ясувалося: українці, за що не бралися б, роблять це найкраще від усіх, навіть самих португальців. До того ж із-поміж інших заробітчан, надто вихідців із колишніх португальських колоній, наших вирізняє безконфліктність, освіченість, високий рівень культури. Португальцям подобається, що українці швидко засвоюють їхню мову, з повагою ставляться до місцевих звичаїв, тобто прагнуть інтегруватися. Одне слово, українців полюбили. Влада неодноразово заявляла про свою зацікавленість у тому, аби український фактор якомога довше залишався в португальській економіці. Колишній президент республіки Сампайя одного разу навіть відвідав українську греко-католицьку церкву на руа (вулиці) Кіріно Де Фонсека і в своєму виступі перед парафіянами високо оцінив внесок українців в економіку країни, назвав їх нацією високої європейської культури. Всі українські заробітчани, з ким мені довелося спілкуватися, свідчили про підкреслено приязне ставлення до них з боку роботодавців і влади. Хоча, звичайно, бувають і винятки, бо люди трапляються різні. "Ми тут не гроші заробляємо, а просто живемо, бо почуваємося людьми завдяки тому, що маємо такі ж права, як і громадяни ЄС", — розповідає Павло Садоха, менеджер відомої парфумерної фірми, а ще головний редактор газети "Українці Португалії", великий патріот України і просто чудовий хлопець. Цю думку доводилося чути від багатьох португальських українців. Отже, не лише за грошима їдуть наші за кордон, а й за почуттям свободи, людської гідності, втікають від корупції, заздрощів, бюрократії, чиновницького самодурства. На чужині їм і важче, і водночас легше. "Ми заробили тут грошей і збудували дім на Тернопільщині, в нас усе готове до повернення на Батьківщину, але чекаємо, поки там відбудуться зміни на краще, і найперше — у ставленні до людей", — говорила мені вчителька української школи "Дивосвіт" Уляна Мельник.Павло Садоха — втілення українського характеру: впертого і цілеспрямованого. В Португалії, можна сказати, постав із попелу. Спалив за собою мости, покинув в Україні престижну роботу в банку, поїхав за кордон заробляти гроші для родини, яка перебувала у фінансовій скруті. Попервах мив посуд у ресторані. Самотужки вивчав португальську мову та економіку. Згодом запропонував свої послуги парфумерній фірмі. Прижився в ній, просунувся по службовій драбині. Нині до його обов'язків належить здійснення аудиту мережі парфумерних магазинів на всій території Португалії. Подав документи до Лісабонського університету. Після двох років навчання в ньому його український диплом про вищу економічну освіту набуде португальської правочинності. Одружився з португальською дівчиною, щороку приїздить із нею в Україну. Тепер Тереза (так звати дружину) — запеклий український патріот...
Чую, троє кремезних хлопців сперечаються про футбол: "Моя "Бенфіка...", "Мій "Спортінг..." Знайомимося: брати Василь та Володимир Цісельські і Богдан Гошовський. У Португалії вони більше семи років. Працюють на будовах. Не пропустили жодного футбольного матчу з участю київського "Динамо" та донецького "Шахтаря". Мало того, очолювали під час цих поєдинків групи українських "фанів". Просили передати нашим урядовцям, що українські будівельники, які працюють сьогодні в Португалії, готові приїхати в Україну, щоб узяти участь у підготовці до Євро-2012. Більшість із них будувала нові стадіони в Португалії напередодні Євро-2004, тож мають величезний досвід. Не використати його просто гріх.
Разом зі своєю паствою на святі був присутній священик Української греко-католицької церкви отець Іоан Лубів. Він користується величезною повагою серед українців Португалії. Коли кинуто виклик долі, коли йде з нею небезпечна гра, підтримка церкви дуже важлива. Тому сотні заробітчан щосуботи і щонеділі йдуть до неї за духовною розрадою і за світською порадою. "Що у них на душі?" — запитую отця Іоана. Туга за Батьківщиною, рідними й близькими, відповідає. Багато з них залишили в Україні своїх половинок, діточок, тож як справжні християни вболівають за збереження родин. Але тішить священика, що все більше й більше сімей возз'єднуються. Немає таких, які не хотіли б повернутися в Україну. Кажуть: ще трохи, і повертаємось, але скільки протягнеться це "трохи", вони не знають.
Тікаємо від самих себе?
Розмова з адвокатом Анатолієм Дубовиком відкрила прірву заробітчанських проблем. Немало українців гине від нещасних випадків на будовах, в аваріях, стають жертвами обману з боку несумлінних роботодавців (такі ще є), потрапляють у поле зору поліції як нелегали, вільно й невільно встрягають у сумнівні історії. Все це потребує юридичного залагодження. Що й казати, життя на чужині не мед...
На сцені — народний артист України Іван Попович. Його появи з нетерпінням чекали. І хоч я бував на його концертах не раз, у Лісабоні відкривав цього співака заново. Він народний у повному розумінні цього слова. Щирий, глибокий. Немає в Україні такого міста, райцентру, де не побував би з концертом. Об'їздив усі українські діаспори за кордоном: в Америці, Канаді, Бразилії, Аргентині, Австралії... Своєю піснею єднав українство всього світу. І тепер його високий дзвінкий голос уперше злітає над Лісабоном: "Та не сніться, давні роки, ані вітер, ані пан, а приснись, Дніпро широкий, Черемошику глибокий і зелений лан. А приснися рідна мати на українській землі, соловейко біля хати — в рідній стороні..." На очах українців — сльози...
— Наші земляки в Португалії йдуть тим же шляхом, який пройшли українці Америки, Австралії та інших країн. Тобто об'єднуються, згуртовуються. Вони щирі, кришталево чисті, але бідні. На жаль, держава дуже мало допомагає у розв'язанні їхніх проблем, налагодженні культурного життя, — говорить співак...
Спорожніла площа де Аламеда. І ось деталь, на яку я не міг не звернути уваги: площа лишилася чистою, ні тобі жодного недопалка, ні пляшки, ні обгортки. І згадалося видовище площі одного українського містечка, після того як на ній відбулося новорічне свято, — вона була всіяна сміттям. Ну, чого ми такі? За кордоном одні — цивілізовані, культурні, а на своїй землі — інші. Може, в цьому причина наших бід? Може, тікаємо за кордон від самих себе?
Січень 2007року.
Сонячний пензель Васькова
Валерій Васьков — український художник, який живе в Португалії. Приїхав до цього сонячного краю, коли повернуло за п'ятдесят. В такому зрілому віці з долею, зазвичай, не змагаються, але він спробував і переміг. Сміливих, відчайдушних, талановитих вона винагороджує. Ця винагорода — не гроші, а визнання, відновлена гідність. Португальський мистецький світ помітив його, прийняв. Його творчість сьогодні на піднесенні. "Яотримую величезне задоволення від своєї праці і відчуваю таке натхнення, ніби в молодості", — говорить Валерій.
З точки зору нинішніх "крутих" — він невдаха, бо не кинувся у бізнес, не виявив підприємливості, а продовжував трудитися на ниві української культури, незважаючи на те, що в кишенях свистів вітер. А з погляду таких же, як і він, працівників культури — фанат своєї справи, бо виявляв дива винахідливості, аби вона, ота справа, попри безгрошів'я жила і навіть процвітала. Впродовж 34 років був хореографом відомого на Буковині і за її межами Вижницького ансамблю "Смеречина". Окрім того, виконував обов'язки адміністратора, художника, костюмера. "Смеречина" — це була його втілена мрія, його перша любов, божество, на яке молився і якому присвятив найкращі роки свого життя. На сцені днював і ночував. А ще багато малював: гори, смерічки, полонини, людей. За свою працю одержав звання "Заслуженого працівника культури УРСР", кілька десятків грамот і купу лауреатських медалей. І досі йому не дає спокою питання, чому тоді (до 1990-го) його праця була потрібна, а опісля, за нової України, про яку мріяв, яку, зрештою, наближав — ні. Може, тому, що тривалий час вона не мала української влади? "Смеречина" бідувала, її працівникам затримували платню, костюми не оновлювалися, тож обшарпалися до дірок. Боровся, як кажуть, до останнього. Але настав момент, коли сили вичерпалися. І хоч серце обкипало кров'ю, вимушений був покинути своє дітище і їхати в пошуках кращої долі на Кіровоградщину, звідки родом. Поборсався і там якийсь рік, повернувся на Буковину, потім знову на Кіровоградщину.