Ясно, що і той є.
Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Несподівано Настя стала:
– Ти ходитимеш в мою бібліотеку?
Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там, прикриваючись, прошепотів:
– А можна?
– Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму... Тому скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.
– А чому не художник?
– Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.
– А про фотографа не подумають?
Вона всміхнулася:
– Ну, фотограф же – інвалід.
Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закульгав на обидві ноги, кривлячи губи:
– Людо‑оньки, я інвалі‑ідний фотомайстер, я прийшов зализати Насті, – він похлинувся, – зализати глибоку душевну травму!
Як вона пирснула! Вони аж упали з косогору, котилися навперейми з капелюхом, реготали, аж доки відчули, що одпустило.
Вольфрам
Це неначе ти лампочка. Чиста, акуратненька, виходиш при цьому на вулицю й нічого не підозрюєш при цьому, бо ти ж ні про кого поганого не хочеш, навіть не думая про це.
Ідеш, світишся собі й людям, навіть не штовхаясь, хоча, правду сказати, декого не завадило б, особливо, хто ходить, читаючи газети й не бачачи нікого перед себе. І раптом твоя вольфрамова ниточка – блись – і перегоряє, бо тебе хтось у вухо – раз, тобто трісь. І от ти летиш довго, доки не починаєш лежати, доки знову потроху починаєш блимать. Й люди на тебе так довго й гидко дивляться, наче ти алкашка якась, чи підзаборна проститутка.
Ти поволі встаєш, обтрушуєшся, обдивляєш себе і все в порядку, і світ навколо тебе знову такий же класний. Тільки в ньому немає твоєї сумочки, вона просто зникла. Ти озираєш його, а її там наче й не було ніколи.
Тільки тоді починаєш кумекати, за що тебе отак сильно врізали в праве вухо, що ти злетіла з тротуару і опинилася в траві, стриженій такій, невисокій, щоб сумочка там могла заховатися. Разом із документами, гаманцем, деякою біжутерією й різними ще предметами, про які я прагнула не думати, боячись мігрені. Квитанції! Ще й досі неоплачені, ну чому? Чому я не оплатила їх, тягнула до зарплати?
І ти приходиш під хату й починаєш ловить пацана, щоб переліз по карнизу в вікно й і одкрив тобі твої власні двері, щоб ти зайшла всередину і сіла, як дура, посередині. Бо лампочка бо‑бо, наче з невеличкого похмілля, й ти починаєш думати ним, як замінити новий замок, бо хтось тепер вийме з сумочки ключі й прийде вночі і вдарить у вухо, лише чимось залізним.
І тут голова починає працювать і вже кумекаєш, що грошей до нової зарплати геть нема, бо вони залишилися в тій же сумочці. Од чого починає боліти й ліве вухо, хоча воно було ні при чому.
Доки ти обома не починаєш розуміти, що дзвонить телефон уже не перший раз.
– Альо...
– Ви мене ізвініть, може, я безпокою вас, одривая од важних дєл.
– Які діла.
– Дак от, я безпокою вас по поводу деяких речей, принадліжащих, по‑відіму, вам, якщо ви Орищенко Світлана Федорівна.
– Так, це я, – продовжую не розуміти.
– Отак і записано в паспорті, обнаруженому мною.
– Де? На траві?
– Ні, в сумочки.
– Сумочку, кажу, ви на газоні знайшли?
– Там ніякого газону не було, бо це случилося в урні, по причині находящій на автобусній остановки.
– В урні? – образилася я.
– А де ж іше, як не в їй. Я просто случайно заінтересувався, хто це такий багатий, шо вибрасує в сміття таку ще дуже не стару вещ. Одкриваю її, не брезгуя, й обнаружаю різні речі, включая паспорт.
– А ключі? – з жахом питаю я.
– Імєють мєсто бить, – була відповідь.
– Як мені віддячити вам? – починаю розуміти.
– Ось об етом і розговор, – полегшено зітхнув телефон, – бо я вже думав боятись якої провокації й спокійно викинуть краще це все.
– Провокації? Якої провокації?
– У виді міліції, – видихнув телефон. – Бо як я потом доведу, що знайшов сумочку в автобусній урні?
– Коротше конкретно, де я вас можу побачить?
– Ето во‑первих, і ето во‑вторих, – була відповідь.
– Де?
– Тольки в случаї вознаграждєнія.
– Якого?
– Достойного чоловіка, який робить помощ іншим чоловікам. Двісті п'ядесять.
– Сто п'ятдесят! – кричу я, бо одкладала в заничку купити помаду "Буржуа", давно мріяла, таку всю з природніх компонентів.
– Що? Да как ви можете? Ну ладно, я готов і потірять...
– Де й коли?
– Німєдлєно й тут, ви підходите до вікна і, бача мене внизу, вибрасуєте туди нужні дєньги, після чого, удостовєрясь ними, я кладу вашу сумочку на землю й ви можете її спускаясь забрать.
Коли гроші летіли вниз я встигла подумать: а якщо не покладе? Дивилася, як кружляють складені докупи купюри і як хтось, прикриваючись тією ж газеткою, кружляє, ловлячи їх.
Жінка з ножицями
Усе отойой точильщик з Ладимирського ринку, це він Тоньці так нагострив древні, ще доцарськєї іржі ножниці, ще й наполірував кінці, но він, гад, перестарався – оті кляті ножиці тепер ріжуть шо хоч, і от вона їх одо принесла додому, не знаючи, чим це може скінчитися для ніїй, і починає різать усе, що ріжецьця: і тюль, і газ, і шифон, і, гадство, мішковину вони так само ріжуть.
Маать, вона так сильно захопилася різанням, що не почула, як туди зайшов її Петько, законний чоловік од третього шлюбу. Маать, вона сиділа до нього сильно спиною, захоплена тими клятими ножицями, чи там кроїла, чи там штопала ними щось, бо коли він її охопив радісно і сильно ззаду, не дихкаючи при цьому перегаром, то, маать, вона подумала: "Бандити!"
Бо хто й же це буде нападать ззаду і сильно? І не пахнуть знайомим перегаром? Ясно ж, літо, вікна й балкон відкриті, до який же дурень, якщо він не злодій, не скористається, що жінка захоплена різанням тканин: і шифону, і газу, і мішковини, – щоби не напасти на неї зненацька зізаду?
Вона тільки до й зойкнула: "Ой!" – отак, і більше нічого не встигла сказать, бо рвучко повернулась і одмахнулась ножицями. Бо Петько ж ніколи раніш, аніж треба, не приходив додому, а тіко пізніше. І завжди перегар приносив. А що сьогодні йому таке стукнуло, що він порушив усі правила? Мабуть, хороший літній день, який п'янив його сонцем, шо не треба було й "сонця в бокалі" чи до ще якогось й іншого шмурдила. А, може, він уже всеньке пропив, окрім ножниць, і вже не було геть за що кірнуть?
Що вона од несподіванки одмахнулась ножицями і куди? Просто йому в живіт, бо він же не знав, що вона наточила їх і тому не встиг вчасно одскочить – і це його вина, що вони взяли і вгородилися йому, минуя черевну порожнину в печінку по саму ручку.
Просто ву живіт, шо ні він, ні вона не повірили, доки він сам назад їх не витягнув, полірованих, і не закричав од цього, побачивши ножиці раптом їх усі у себе у внутрішньому органі печінки.
Потім закричала його кров, линувши звідти, а потім уже сама Тонька почала кричать дужче за двох, кричала, доки не додумалась докричатися викликати "швидку допомогу" і кричала, доки та не приїхала.
Але "швидка допомога" не дурна і сама почала викликать по рації міліцію, щоби та була не подумала, що це "швидка" тут такого наробила. Бо буває: хтось когось заріжуть, а потім на лікарів кажуть.
За цей час той‑дой Петько бере шифон чи мішковину і починає писати кров'ю пальця, що: "Антоніна ні ву чім не винна, бо то все я сам винен, шо прийшов додому". І цю записку передає жінці, а та знову починає кричати, побачивши кров у виді букв.
А слідчий мент не став кричать, а мовчки й акуратно забрав собі цю тканину з речовим доказом і почав вести слідство.
Для чого був викликаний точильщик зо Ладимирського ринку, який почав зразу все одмітати:
– Які ножиці? Я, скіко живу, ніяких ножиць зроду уві очі не бачив і в руки такових не брав!
Бо він був точильщик і чудово розумів, що тут дуже легко шиється співучасть в убивстві, бо гостріння предметів дуже сприяє прорізанню животів й інших частин тіла.
– І цю жінку я перший раз в житті бачу, будь вона проклята і всі інші, які на мій базарь ходять! І докажіть спершу, що вони ходять, а тоді вже й мудохайте.
Мент одразу збагнув, що цей колотись не буде і всю свою силу уваги зосередив на Тоньці, підозріваючи, що саме на ній можна збудувати більш вірогідну версію. Но та почала робить крики:
– Ти спочатку допрошуй оту ткань, що мій чоловік був перед смертю кривавими пальцями написав!
Бача, що саме цей вещдок може похитнути вусю версію, яка тілько почала будовуватися, мент хитро заявив, що тканина не може бути присовокуплєна до справи, бо писалася родичем підозріюваної і тому ніякої юридичної сили не несе. Баче, що це не подіяло і Тонька продовжує крик, почав так:
– І що я взагалі ніякого такого кривавого клаптика не бачив!
І тоді Тонька вирвалася і побігла в лікарню по нового папірця, щоби Петько написав, але туди її не пустили, бо був йому критичний стан по причині операції над чоловіком.
І нещасна жінка одо заметалася між цими двома закладами, де в одному їй грозив чоловік своєю смертю, а в іншому – статева близькість з нечистоплотним на руку слідчим, який під виглядом показать важливу тряпочку намагався затягнуть її в ліжко, тобто на безмовний стіл слідчого кабінету.
Такі ситуації дуже легко виникають там, де є необережне користування гостроріжучими предметами без належних правил техніки безпеки. Особливо в хатніх умовах, не пристосованих до них. Що внаслідок чого нещасна жінка не знаходить собі місця ніде, окрім як серед слідственних справ, які змушена скидати зі столу під час сексу, якого чинив над нею слідчий мент, користуючись відсутністю кривавого папірця. І нещастям Тоньки, яка розуміла, що без цьої записки їй загрожує.
– Холоднокровне убивство з наперед продуманим тверезим задумом і використанням особливо цинічних засобів, – казав їй мент і знову німо кладовив на стола, розчепірював, насолоджуючись ще й тим, що записка захована глибоко в сейфі, – і садистичних засобів насолоди у вигляді розчепірених для цього ножниць кравецьких Сормовського заводу нержавіючої сталі, випуску 1965 року, артикул 235 тире 21 дріб 18.
Що було сказати у відповідь? Окрім того, що вигадувати щораз безсоромніші способи злягань ву службовому приміщенні з надією оприлюднити ганчірки у вигляді документа, той‑дой єдиного, що міг порятувати її на судовому процесі.
Бо вже все містечко почина вирувать, хвилювацьця, бо де це таке чувано, щоби ножицями різати не шифони, чи тюлю – а чоловіків, зовсім для цього не пристосованих?
То вона, прибігши до Петька, знову отримала од нього негативну відповідь, бо він був без пам'яті саме на межі життя зі смертю по причині операції, яку творили хірурги над ним, користуючися з того, що він був геть непритомний.