Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира. Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.
Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп-туп!.. І наче до нас наближається. А що — через високі трави й будяки не видно.
— Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати.
Перезирнулися ми та як дременемо, — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам… Біжимо, хекаємо… Аж раптом ти:
— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.
— Тьху! — кажу. — Так що ж ти голову морочищ! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти…
— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.
Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся.
— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.
— Що за мастодонт? — питаю.
— Предок слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.
— Не хижак?
— Та ти що! Травоїдний.
— О! Люблю травоїдних. Прекрасні тварини. Молоко дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.
— Так вона тобі й дасть. Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.
— То що ж ми їстимемо?
— Кажу ж — корінці викопували, трави їстівні…
— А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!
— Це точно. Це може бути. Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.
— Яким-яким?
— А таким. Один з'їв, помер, інші вже того не їдять.
— Цей метод нам не підходить, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами. Мало. Ти та я.
— Ну, тоді будемо голодувати.
— Що ж, значить, будемо… Хоч би водички випити. А то спрага вже така…
— Точно, — кажеш ти. — В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім. А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що…
І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ. Та ще який! Як з відра. Злива. У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання…
А бігти до лісу — не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім втратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо.
Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й сидимо. Сидимо, мокнемо. А дощ холодний. А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь. Так тільки, щоб сором прикрити. Словом, чи є на нас шкури, чи нема на нас шкур — різниці ніякої.
— Н-ну… ч-чого ж т-ти н-не п-п'єш… — цокочу я зубами. — П-пий! Д-дощу т-тобі б-бракувало.
— Х-хіба я з-знав, що т-тут т-такий д-дощ скажений, — цокочеш ти.
Довго періщив дощ. Та й не просто дощ. А дощ з вітром. Наче хто спеціально тобі у пику з відра — хлюп! хлюп! Ми тільки те й знаємо, що раз у раз ойкаємо, і все. А що тут зробиш?
— Ма-мабуть, антици-циклон, — цокочеш ти.
— Ма-мабуть, — погоджуюсь я. — А дід казав, що колись не було ні циклонів, ні антициклонів. А була п-просто погода. Узимку х-холодно, сніг, мороз. Улітку жарко, сонячно. І дощі здебільшого восени… А воно, бач, і тоді не було погоди. Теж б-були циклони. І… і антициклони.
— Е-егеж…
Нарешті дощ припинився. Так само раптом, як і почавсь.
І думаєш, стало краще? Навпаки!
Хоч який холодний був дощ, а все-таки тепліший за той пронизливий вітер, який почав обдувати нас мокрих з усіх боків.
Вззз… Вззз… Вззз…
Ой мамочко! Ой людоньки! Ой лишенько!..
Ніколи в житті я не хапав таких дрижаків. Ніколи не було мені так холодно. До болю.
От коли по-справжньому ми зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття б, здається, віддав за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки. Та — дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час. Четвертинний період. Неоліт.
— Слухай, — кажеш ти. — Давай рухатися! Бо в мене од холоду вже серце так болить — от-от зупиниться.
— Давай, — кажу я. — Рух — це життя, писали колись у двадцятому столітті.
Підхопилися ми й почали робити різні вправи: присідати, пригинатися, вимахувати руками. Ти перший, я за тобою. Ти ж у нас спортсмен! У вас же спортивна родина. Не те що в нас.
Та щось ті присідання й вимахування мало допомагають. Наче ще холодніше стає. Наче більше вітру.
— Ой, — кажу, — холодно присідати. Придумай щось інше.
— А що придумувати? — кажеш ти. — Хіба що біг на довгу дистанцію. Біг — це здоров'я. Сам академік Амосов це говорить.
— Ну, раз академік говорить, побігли швидше!
І знову ти, як спеціаліст, перший. Я за тобою. Біжимо.
— Жоро! — гукаю на бігу. — Швидше! Щось ти дуже повільно біжиш.
— Я, — гукаєш ти, — біжу так, як мене тато вчив! Треба розподіляти сили рівномірно по всій дистанції.
— Та ну тебе! Ти що — рекорд встановити хочеш? Нам аби зігрітися. Швидше! Бо пережену!
Не міг же ти допустити, щоб я, неспеціаліст, та обігнав тебе, спеціаліста.
Ушкварили ми так, наче за нами вовки гналися. Ти попереду. Я по п'ятах за тобою. І раптом ти зник.
Не встиг я навіть здивуватися, де ж ти подівся, як відчув, що землі підо мною нема, і полетів кудись униз.
Отямивсь я, коли вже лежав на мокрій слизькій глині, по якій ковзнув аж на самісіньке дно глибокого яру. Поряд борсався й ти.
— Швидше! Швидше! — перекривив ти мене.
— А чого ж ти під ноги не дивився? — огризнувсь я. — Чого біг наосліп?
— Додивишся тут, як трава по груди.
Піднялися ми, спробували вибратися з яру, та де там! Ступиш два кроки — і назад з'їжджаєш. Мокра глина — все одно що ковзанка.
— Ну от, — кажеш ти. — Мало нам було радості первісного життя. Тепер голодні й холодні у ямі сидітимемо.
І в голосі твоїм, чую, вже справжні сльози бринять.
Та і в мене, чесно скажу, все усередині тремтить — от-от заплачу.
Справді. Становище наше — гірше не придумаєш. І порятунку чекати годі. Звідки той порятунок візьметься? Хто нам його подасть? Шаблезубий тигр? Печерний ведмідь? Мастодонт? Чи фороракос із дзьобом-сокирою? Чи ті волохаті гоміноїди, немовля яких ми налякали?
Ні! Ніхто нам руку (чи пак. лапу) допомоги не подасть. Ніхто!
І тут… Спершу мені навіть здалося, що то мені просто вчулося. Аж дивлюсь — і ти рота розкриваєш від подиву.
— Хлопці! Чілдрени! Це ви?.. Хлопці! — тихо і якось невпевнено пролунало з-за якогось колючого кущика, що ріс на дні яру.
І звідти вигулькнула розпатлана мокра голова.
— Агашкін! — вигукнули ми з тобою в один голос. — Агашкін!
І ми кинулися до нього так радісно, наче то був не Агашкін, а найрідніша нам у житті людина.
— Ой, хлопці! Ой, як добре, що ви з'явилися! — тремтячим голосом заговорив до нас Агашкін. — Бо я вже й надії не мав. Думав, що все, пропадаю. Злякався, як… От жах!.. Ну, ви скажіть, га?
Але ми нічого не сказали. Ми тільки ствердно хитали головами. Бо що ж тут скажеш?..
РОЗДІЛ VIII,
який знайомить вас з Васею Агашкіним. Дуб д'Артаньяна. "Унікум"… Звичайний шматок штукатурки…
Уявити його собі спокійним і нерухомим просто неможливо.
Якщо навіть тримати Агашкіна за руки й за ноги, то його темні й блискучі, як вишні, очі бігатимуть так, що здаватиметься, ніби весь він рухається.
Він страшенно любить бути в центрі уваги, любить, щоб його слухали, щоб дивувалися тому, що він розказує.
— О, знову Агашкін працює на публіку! — усміхається піонервожатий Стьопа Чичибабін.
І нема для Агашкіна більшої насолоди, як бачити розкриті від подиву роти однокласників.
— Учора ввечері… — наче нехотя, байдуже починає Агашкін, — прийшов до нас знайомий мого тата генерал Михайлюченко. Орденів отак — на всі груди… Навіть не знаю скільки, й підрахувати важко. Нещодавно генерал повернувся з Ялти, з санаторію. До речі, Софія Ротару, виявляється, живе в Ялті. Він її бачив отако, говорив з нею. Вона у них в санаторії давала концерт. Дуже, каже, симпатична, проста, без усяких там штучок, як інші естрадні зірки. Співала їм на "біс" усе, що просили. Фото генералові підписала, він показував. І з народним артистом Степанковим генерал знайомий. З тим, що Ковпака в кіно грав. І з космонавтом Поповичем…
Дуже любить Агашкін знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади.
— Якусь я вчора штуковину їв, навіть не знаю, як вона називається, — знову ж таки знехотя, наче байдуже починає він.
— Що таке? — питають його.
— Та… були ми вчора на іменинах у моєї двоюрідної сестри. Вона вчиться у хореографічному училищі на балерину. І вже в спектаклях виступає в кордебалеті. Так на іменини прийшли заслужені, народні артисти. Приятель її тата, дядька мого, працює директором гастроному. Так ви таких закусок, мабуть, зроду не бачили. Якісь ковбаси, тверді, як залізо… Це таке образне порівняння… Якісь балики, аж чорні, з жовтим жиром. А одна штуковина, я ж кажу, з вигляду наче рисова каша, а солона і смак рибний. Але смачне, страх! Я півтарілки з'їв. А один народний артист так співав (от забув його прізвище!), що в серванті скло тріснуло. Бас! Уявляєте? До речі, він живе в одному дворі з Олегом Блохіним і Іриною Дерюгіною…
І отак на кожному кроці в нього — або генерал, або народний артист, або лауреат, або чемпіон, або якийсь начальник. Але все це говорилося таким тоном, ніби ті генерали, чемпіони лауреати для нього звичайна річ, нічого особливого. Просто це його оточення, його середовище.
Він начебто одверто й не зазнавався, не зневажав інших, але разом з тим дивився на всіх звичайних людей із щирим співчуттям, великодушно прощаючи їм їхню звичайність.
Оскільки в класі не було ні генералів, ні чемпіонів, ні лауреатів, Агашкін ні до кого не виявляв особливого інтересу, ні з ким близько не дружив. Але якщо йому було щось треба, він міг, не соромлячись, звернутися до будь-кого, наче до друга. Такої вже він був вдачі.
Та, однак, найчастіше він звертався до Лесика й до Жори.
Хтозна, може, тому що в Лесика батько й дід були художники. А в Жори тато — доктор, а мама — кандидат наук. Хоч і не лауреати, але все-таки…
Лесик і Жора прекрасно розуміли ставлення Агашкіна до себе і не переоцінювали. Воно було, як то кажуть, на поверхні.
Але не будеш же відштовхувати людину, яка звертається до тебе з добрими словами, хай навіть ті слова й не дуже щирі. Лесик і Жора цього не вміли.
— Надто ми з тобою інтелігентні, — зітхнув якось Жора. Лесик мовчки кивнув.
Та не думайте, що Агашкін — яскраво виражений негативний тип.