Докіля ту буде, о нїякім лїченю нема й мови. Коби де виїхала! та каже годї. Може-б з нами! — блисла відрадна гадка. Чи схоче лиш мама аж дві нас брати? в чужім містї се коштує. І она передумувала сотнї способів помочи товаришцї, а гадки сї так мучили єї душу, що аж дома се запримітили.
— Що тобі? — спитала тета при вечери, — чи жалуєш, від'їзджаючи, за містом? Скорше радувати ся тобі, що стільки сьвіта побачиш і відотхнеш правдивим гірским воздухом, коли иньші будуть печи ся в міских порохах. Не повіриш, Надю, що за гарна там місцевість! Вже пять лїт тому, як я була на купелях, а доси не можу позабути тих веселих хвиль, які проживала в горах серед зелених лїсів.
— Ах! але Міля!.. — розплакала ся в голос Надя, не в силї скривати довше своєї журби.— Она певно умре сих вакаций!
Тета не понимала про кого тут бесїда.
Надя розповіла крізь слези о хорій товаришцї.
— Справдї, побут в містї не причинить ся до єї подужаня — сказала, вислухавши всего, тїточка, — а то ще й в склепі мусить цїлими днями сидїти. Треба їй доконче десь виїхати на село…
Надя поглянула на маму, просити голосно не сьміла. Та мамуся з очий вичитала нїме бажанє донечки.
— Забирати вас дві годї — промовила — раз, що коштує, а і задля того, що я не є на стільки здорова двома вами там занимати ся. Впрочім я замовила лиш на дві особи мешканє й удержанє.
Надя зітхнувши, спустила очи.
— Остань тут зі мною, а мама поїде з Мілею — зажартував татко, будеш сполом з тїточкою господарити.
— За велика жертва на єї сили — всьміхнула ся тета.
— І за довго мріла о утїхах вакацийних серед Угорщини — докинула мама.
Розмова стихла. З сальонику понесли ся нїжні звуки пянїна, на котрім тїточка виграває тужливі якісь мельодиї. Всї мовчки прислухують ся. Чутлива на музику душа Надї на тлї сумних акордів вимальовує невеселі картини. Перед собою бачить запалі очи Мілї в темній комнатцї поза склепиком.
— Ах! які-ж то короткі, глухі, уривисті тони добуває тїточка з клявішів! Надї здає ся, нїби чує сухий кашель товаришки, такий глубокий, зловіщий! Послїдний острий тон, як скрип желїза по склї, пронїс ся з сальонику.
— Наче зойк конаючого! — подумала Надя, уся задрожавши.
Та ось вже мельодия инакша: — комната наповнює ся скочними, до танця взиваючими, безжурними тонами. Надї ввиджує ся румяне личко, сьміючі ся очи Мілї на тлї пишної зелени велитів гір. А звуки ллють ся, переливають мов срібний сьміх здорового дївчатка. Надя несьвідомо починає вибивати такт ніжкою по підлозї.
Ще один високий, веселий тон, і тїточка замикає пянїно. Всї мовчать, немов ловлять ухом розпливаючі ся у воздусї звуки…
Знечевя серед вечірної глуші почув ся з кутика софи несьмілий голос Надї: А наколиб я, татусю — і послухала вашої ради і остала тут з вами, ви би призволили?
— Розуміє ся — мовить татко — та так якось, що Надя не знає, жартом се, чи поважно сказано.
Она повтаряє сим разом вже голоснїйше, звертаючи ся до мами: Не жартую, я остану цїлі вакациї з татком і тїточкою, а мамуся най забере Мілю місто мене в гори… Она жде добру хвилину на відповідь.
— Чи не будеш завтра вже жалувати нинїшньої постанови — заговорила перша мама — чи ти подумала, чого вирікаєш ся задля товаришки?
— Не пожалую нїколи! — горячо скликнула Надя, — всеж менї сто раз буде лїпше тут на вакациях, нїж Міли в єї темнім, тїснім помешканю…
— А що ж скаже Мілина мама на твій проєкт? — відозвав ся тепер татко — чи пристане?
— Гадаю, що пристане, — сама-ж розказувала, що післала би Мілю на село, як би лиш мала де свояків або знакомих — каже Надя і неспокійно слїдить черти лиця родичів. Ануж відмовлять!
Та ось тїточка приходить їй з підмогою: Наколи сама Надя хоче пожертвувати себе для товаришки і мабуть чинить се радо, не треба спиняти єї в добрім дїлї. Мамуси байдуже з ким їде, навіть чи не придасть ся там лїпше на случай слабости старша, практична Міля, чим наша Надя. А сїй чейже так зле зі мною тут не буде — всьміхнула ся, пригортаючи братанку.
— Нї, тїточко — закликала радісно дївчина, — прегарно собі заживемо, коби лиш мамуся і татко призволили!…
І они наконець призволили — і мама Мілина втїшно повитала нагоду, що могла привернути здоровлє своїй дитинї. І ось в кілька днїв опісля Надя з тїточкою випроваджували подорожних на дворець. Блїді щоки Мілї зарожевіли самою надїєю на гарні вакациї, а єї очи так вдячно споглядали на товаришку, що та за кождим разом спускала свої, збентежена.
Ще один погляд сердечний, послїдний поцїлуй пращальний, і потяг рушив з місця, уносячи маму і Мілю у далеку путь. Голосний свист перерізав воздух, чорний клуб диму протягнув ся довгим хвостом за від'їзджаючими.
Надя вертає домів — на лици в неї усьмішка, а в душі грає чудова, весела мельодия радости. Звенять там самі лиш чисті, ясні, високі тони — та мельодиї сеї нї она, нї тїточка, нї найбільший артист сьвітовий не в силї-б мабуть відограти на нїякім інструментї…
XII.
Задля науки.
Зимовий вечер. Блїдо-зелена лямпа нїжне сьвітло розсїває по невеликій комнатцї. Гарні, богаті опони мягкими фалдами опали понад вікна і двері. З золочених рам визирають по стїнах веселі картини, серед пушистого килимка над дїточим ліжечком красує ся образ Ангела Хранителя. В малій шафцї лежать в поличках пишно оправлені книжочки з молодечої лїтератури. Цїла обстанова показує на заможність єї властителїв.
На дворі мороз-метелиця, — та в комнатї так любо і тепло! Спущені занавіси віконні немов відокремили єї від холоду внїшнього сьвіта. При столї, закиданім паперами і книжками, сидить хлопчина лїт чотирнайцяти. Очи впялив в отворену перед ним граматику, та думки малого школяря линуть десь далеко поза стїни дому, а фантазия обрабляє гарнїйші мабуть річи, чим латиньскі деклїнациї і грецкі вправи, бо на личку являє ся від часу до часу весела усьмішка. Ще разів кілька заглянув в книжку, перелисткував дві, три картки і, зївнувши широко, відложив єї знеохочений на бік.
— Що за нудь отся наука! — шепнув сам до себе, красше-б прочитати менї Верного: "Таємничий остров", або побавити ся з Сильвою в доміно. Най лиш відійде єї учителька. Тимчасом спечу собі каштанів, говорив, виймаючи їх з шуфлядки столика. Маленьким ножиком став обрізувати навершки, відтак, присївши перед печию і насунувши жару, накидав каштанів. Голосні вистріли залунали в тихій комнатцї, червона грань пирсла на хлопця. Мерщій примкнув дверцї. Коби хто не прийшов! — шепнув, а то гнївати ся муть за се, грань може спалити підлогу або килимок. Та мабуть почули такой, бо занавіса відхилила ся, а в порозї станула мама.
— Вже вмієш лєкцию, Сергію? — спитала; при пану професорі не конче йшло гладко здаванє.
— Ще лиш задачу написати і стишок вивчити — відповів хлопець, піднимаючи ся борзо з землї.
— Чомуж бавиш ся тепер місто писати? Памятай, щоби до вечері все було готове, — знаєш, татко не люблять, як дрімаєш відтак над книжкою — докинула мама, виходячи з комнати.
Сергій виймив з жару спечені вже каштани, а перекидаючи з одної долонї в другу, висипав в хустинку на ліжочко. — Най стигнуть! а тепер ще та задача — казав, шукаючи за пером між книжками. — Десь пропало! нема чим писати, пожду, аж Сильва скінчить лєкцию, пожичу у неї. Ах! коби вже скорше малі вакациї, хоч три днї не треба би ходити до школи і вчити ся — зітхав, обираючи каштани.
До комнати вбігла сестричка.
— Пішла твоя учителька? — питає Сергій.
— Пішла, тепер вже я зовсїм свобідна, все на завтра вмію — говорила Сильва, забираючись і собі до горячих каштанів.
— Стрівай, покажу тобі прегарну книжку з образками — сказала по хвилцї — принесла менї єї панна Оля.
Незабавом сидїли обоє при столї і, заїдаючи каштани, листкували велику, ілюстровану всемірну історию.
— Хочеш, заграємо в доміно — намавляв Сергій, коли переглянули всї картини.
— Красше в варцаби, в доміно так нудно — просила Сильва.
— Най буде! — пристав братчик, виймаючи з шафки варцабницю.
Дїти потонули в грі, лиш знадвору инколи загудїв вітер о угли дому, або з далеких комнат долетїла розмова домашних. Сильва мовчки пересувала варцаби, Сергій посвистував собі стиха під носом.
— Виграв! — закликав, убиваючи сестрі послїдню матку.
— Ой, справдї — засумовала ся Сильва — я зле зробила, що передше не забрала твоїх двох, а могла…
— Пропало — сказав Сергій і встав від гри. — Не знати, чи борзо буде вечеря, я вже голодний, і спати хоче ся.
Сильва глянула на годинник.
— А се зовсїм і не пізно, осьма доходить. Татка може ще й нема з міста.
Они перейшли до їдалнї. Татко вже були, та писали якийсь лист в своїй канцеляриї. Сильва помогла мамі накрити стіл. За часинку сидїла цїла семя при вечері.
— Зимно менї — промовив тато — сильний бере мороз на завтра, такого сеї зими ми й не мали. А ви, дїти, лєкцию вивчили?
— Я вже, татусю — весело скрикнула Сильва — панна Оля лиш відпитала мене і задачу поправила.
— А ти свою написав? — ввернула ся мама до Сергія, що неспокійно крутив ся по кріслї. Хлопець спаленїв. Він аж тепер нагадав собі, що задача не готова, а стишок не вивчений.
— Я не мав пера, десь запропастило ся — шепнув, спускаючи очи на таріль.
— Чомусь не сказав перед вечерею, — відозвала ся Сильва, — я була би тобі своє пожичила.
— А що-ж ви доси робили в Сергієвій комнатї? — спитала мама.
— Оглядали історию і грали в варцаби, но я не знала, що Сергій лєкциї ще не вивчив — я застала єго, як обирав каштани — оправдувала ся Сильва.
— Гарно, хлопче, пильнуєш науки! — став гнївати ся тато — а то вже за два тижнї і конець курсу, не знати, яке принесеш сьвідоцтво. Як дальше так будеш занедбувати ся, то на конику, якого я обіцяв тобі, мабуть хтось иньший поїде. А тепер йди, небоже, писати — ти, Сильво, пожич єму пера.
Сергій, і не кінчаючи вечері, забрав ся з їдалнї. За ним увійшла Сильва з пером.
— О! ти вже своє, як бачу, найшов? — промовила.
— Де? — оглядав ся кругом Сергій.
— А ось яке велике лежить на книжцї, добре ти й шукав! — засьміяла ся, показуючи згубу.
Сергій завстиджений вхопив перо і зошит. Сильва вернула до родичів.
Сидїли в сальонику. Мама переглядала лїтературну часопись, татко, закуривши, ходив по комнатї. Сильва, винявши якусь робітку, і собі присїла коло стола.
— Чого се наш Доґ так нинї гавкає? — заговорив згодом тато, наслухуючи.
— Мабуть не випустили єго з буди — відповіла мама.