О, ви думаєте, такі, як Олександр Мостовий, Рожко Марія тощо, цього не розуміють? Розуміють. Вони знають, що їм урвалась можливість нічого не робити за спинами інших... Та це нічого, ми їх зможемо взяти в руки. У нас прекрасний піонерський актив. Звичайно, на такому крутому повороті, може, дехто й випаде. Не без цього... Але скажу вам, нелегко буде й деяким педагогам, може, навіть і завідувачеві з його теорією, що всього навчить життя. Це легка теорія і шкідлива... А дехто з педагогів уже звик працювати абияк, правильно побудованого, методично стрункого уроку у нас не було. Що ж тут говорити?.. Напевно, дехто й з педагогів випаде. Явище закономірне.
Раптом посміхнувшись, Ольга Карлівна продовжувала:
— Значить, ви прийняли на себе перший удар... на першому ж уроці... Треба було мені побути з вами на початку уроку. Я забула про деяких учнів цього класу. Забула тому, що у мене з ними зовсім інші взаємини. У мене є ключ і до Мостового, і до Бубиря. Тому я їх і не обвинувачую... Ясно, ви зараз вже, очевидно, думаете, що ви не педагог, що це не ваше покликання...
— Звідки ви це знаєте? — ніби злякано спитала Валентина Сидорівна, широкими очима дивлячись на Ольгу Карлівну. Саме це вона й хотіла зараз висловити старій вчительці.
— Звідки я знаю? — знов лагідно, замислено, наче пригадуючи щось давноминуле, посміхнулась Ольга Карлівна.— Адже сама я теж колись починала із свого першого уроку. А прийшла я тоді в школу не менш досвідченою, ніж ви... Дорога, мила Валентино Сидорівно, не допускайте в своє серце зневіри! Вам це не личить. Зневіра — дуже гірка отрута. А ви комсомолка. Ми з вами ще добре й плідно попрацюємо! Попрацюємо!
11
Після події на уроці біології школярі трохи принишкли.
Ольги Карлівни Кіра не знайшла. А треба було порадитись. Піонервожатий Слава Гутман поспішав. Його покликав до себе завідувач. Він обіцяв через кілька хвилин поговорити з Кірою і швидко пішов.
Нарешті Кіра таки застала піонервожатого в якомусь роздумі. Він зосереджено вислухав Кіру і промовив :
— Не гаразд, друзі мої... Треба весь час пам'ятати про дисципліну. Ви ж піонери, а не якісь бурсаки. Ще, може, битись почнете з викладачами? Не гаразд... Іди в клас, зараз дзвоник, потім поговоримо докладно. Звичайно, скликай збір загону, і нехай залишається весь клас, я неодмінно прийду. А зараз часу немає, на зборах поговоримо.
Слава заклопотано пішов до вчительської. У нього й справді стільки роботи, що й хвилини вільної немає, і впіймати його в школі не так легко. Проте Слава не наважується сам вирішувати такі складні справи, як оце постали перед ним, і, мабуть, пішов з кимось порадитись.
Розмова з Славою не задовольнила Кіру. Тому вона поспішила в клас дізнатись, чи розмовляв Аркадій з головою учкому, учнем сьомого класу "Б", чорним, як негр, кучерявим і веселим Зямою Марголіним.
Через хвилину має зайти учитель географії Василь Петрович Чернуха.
Не всі учні сидять на місцях... Кіра побачила, що невеликий гурток зібрався біля Тамари Незабудь. Школярі стримують сміх. На Кіру замахали руками, щоб мовчала. Тамара поклала голову на руки і спить, схилившись на парту. Марко обережненько водить їй по шиї вузеньким папірцем. Тамара здригається, хитає головою,— мабуть, їй здається, що по шиї лазить муха. Вова Порада і Маруся Рожко тихенько прив'язують ногу і руку Тамари до парти. Аркадій і Віктор прилаштовують до Тамариного волосся розмальованого паперового чортика.
— Що ви робите? Зараз зайде учитель! Вовка, розв'яжи мотузку, а ти, Рожко, теж не лізь! — обурилася Кіра.
— А твоє яке діло? — прошепотіла Маруся.
— Не смій ображати Тамару! Томко, вставай! — майже над вухом крикнула Кіра.
Від несподіванки Тамара зірвалася з місця. Відчула мотузку, зрозуміла, що їй лоскотало шию. Подивилася навколо сонними очима, і їй здалось, що біля неї зібрався весь клас, що школярі перекривляють, дражнять, хотіли зв'язати. Тамара заплакала. Сльози кривулями потекли по щоках.
Зразу всі розбіглися, залишилась сама Кіра. Навіть Віктор, що сидить з Тамарою на одній парті, теж відійшов до Аркадія.
— Покинь ревти! — строго сказала Кіра.— Зараз зайде Василь Петрович, глузуватиме з тебе. Ти ж, мабуть, не знаєш географії?
— Чого вони в'язнуть? — схлипуючи, відповіла Тамара.
— Знову не спала ніч?
— Кірюшко, я більше так не можу. Сьогодні вночі я б умерла. Страшно було. Степанида вигнала з хати і наказала не підходити до двору. Я довго ходила по вулиці... Так страшно й холодно. Вранці знову працювала, як скажена. Варила обід, носила воду, бігала в крамницю, прибирала, а вона мені по голові кулаком дала, каже — я вкрала двадцять копійок здачі. Якби ти знала, яка вона скупа, жаднюга, гієна.
— А він?
— Такий самий. Боїться її. Степанида йому по пиці дає. Я більше так не можу, я втечу або не знаю що... їсти не дають. Добре, хоч сніданки в школі безплатні.
Сльози ллються в Тамари по щоках. Обличчя бліде, схудле. Останнім зусиллям стримує себе, тільки здригається, ніби їй холодно.
— Аби школу закінчити, сім класів, на роботу піду... А куди тепер діватись?
— Томко, не плач. Ми щось придумаємо. Я поставлю на зборах класу або навіть сьогодні на піонерських зборах. Поговоримо з Ольгою Карлівною... Обов'язково. Ти не плач, Томко, ми гуртом зробимо... Здається, хтось іде!
Сашко Мостовий, що стояв біля дверей і виглядав у коридор, крикнув на весь клас:
— На місця!
В клас зайшла Ольга Карлівна. Заляскали парти. Школярі встали здивовані.
Вони чекали учителя географії.
12
Ольга Карлівна повільно пройшла до стола. Поглянула на карту, що висіла на дошці. Примостила до короткозорих очей пенсне. Довго дивилася на учнів. Так вона робить тоді, коли хвилюється і має говорити строго якісь незвичайні новини. *
В класі така тиша, що навіть чути притамований подих багатьох грудей. З вулиці влетів низький звук сирени і вистрілив газом мотор. Але на вікно ніхто не глянув. Сидять, мов загіпнотизовані, і дивляться на Ольгу Карлівну. Тільки Сашко, позирнувши на Марка Бубиря, намагається посміхнутись... Марко одвернувся.
— Мостовий Олександр! Тобі весело, здається? Це дуже приємно, але не поспішай веселитись.
Сашко враз сховався за спину свого сусіда, пригнувшись до парти. Слова Ольги Карлівни для нього — цілковита несподіванка. Дивилася ж в інший бік, а побачила його. Як вона все бачить? Цього секрету ніхто не може розгадати, а спитати незручно..,
Ольга Карлівна завжди все бачить. На уроках історії тиша і порядок. Учні люблять слухати оповідання, цікаві події з історії, що їх так уміло розповідає Ольга Карлівна. Всі сидять, розкривши роти, захоплені, щоб не пропустити жодного слова. З найнецікавішого, здавалося б, матеріалу Ольга Карлівна вміє зробити цікавий урок. Коли ж хто спробує зашуміти, тоді учні повертаються сердито і сичать:
— Тихше...
Та й сама Ольга Карлівна все бачить. Завжди чистенька, в свіжій кофтинці або в чистому, свіжорозгладженому платті. Старанно причесане русяве волосся, прикрашене на висках сталевими плямами сивини. Туго заплетені коси вінком охоплюють голову. Тільки вуха закривають кокетливі кучеряві пасма. Ніхто ніколи не бачив Ольгу Карлівну одягненою або зачесаною недбало. Ніхто ніколи не бачив, щоб вона особливо поспішала кудись. Ніхто ніколи не чув, щоб підвищувала голос. Але вона завжди все встигає зробити. До її спокійного голосу прислухаються.
Ніхто не знає, як важко привчити себе до такої витриманості. Ось під час важкої, нервової розмови Ольга Карлівна раптом замовкла. Дивиться на всіх уважно. Мовчить хвилину, ніби думає про щось інше; потім спокійно продовжує розмову. Це вона зробила паузу, щоб не говорити різко, щоб взяти себе в руки, обміркувати спокійну відповідь.
Говорить Ольга Карлівна чітко, підкреслюючи кожне слово, щоб воно краще дійшло до слухачів. Вона дуже рідко сміється, але коли посміхається, всім теж робиться весело і приємно, не можна стримати посмішки. Іноді посміхається на чужий дотеп і ніколи не усміхнеться на власний жарт, тільки обличчя ніби осяюється зсередини світлом. Крізь тонку шкіру на щоках пробивається ніжний червоний колір. Трапляється, що Ольга Карлівна ніяково почервоніє, хоч і не любить цього.
В класі Ольга Карлівна все помічає. Розповідаючи урок, захопившись подіями, про які так добре вміє розказати, Ольга Карлівна скидає своє пенсне, чистою хустиною витирає очі і стомлене перенісся. Обережно кладе пенсне на журнал. Тоді обличчя її робиться безпомічним, примружені очі часто блимають, повіки тремтять, морщиться високий лоб.
Спочатку учні думали, що вона без пенсне нічого не бачить. Ось Марко з невинним виглядом безшумно ляскає пальцем свого сусіда по кінчику вуха. Той, не озираючись, показує у відповідь кулака, поклавши руку збоку на парті, щоб видніше було Маркові. Ніхто в класі і не помітив цього маленького інциденту. Але Ольга Карлівна вже вставляє спокійно в свою розповідь:
— Бубир Марко, коли тобі нецікаво слухати, я можу звільнити тебе від цього і ти вийдеш з класу.
— Та я ж нічого, Ольго Карлівно...— виправдується Марко.
— Звичайно, нічого, тільки заважаєш працювати.
Присоромлений Марко сидить насупившись. Заважати на уроках Ользі Карлівні — значить заважати всьому класові.
Ніхто ніколи не помічав, щоб Ольга Карлівна запобігала перед школярами або шукала з ними дружби. Вона завжди однакова, однаково строго з ними поводиться, але всі її люблять. Слово її авторитетне і об'єктивне. У неї нема любимих і нелюбимих учнів — до всіх вона ставиться однаково. Але Ольгу Карлівну люблять, і всі їй розповідають і про своє горе, і про свої радощі та мрії. Навіть такі замкнені хлопці, як Сашко Мостовий, намагаються сказати їй щось приємне, розповісти про свої справи. А Сашко хлопець потайний, любить погуляти, бо нема часу батькам добре стежити за ним. Вони обоє працюють.
Ольга Карлівна довго мовчала, стоячи біля стола, і переводила очі з одного учня на другого. Ніхто в класі не розумів, чому вчителька так довго мовчить. Стало якось незручно. Немов застигла на місці Ольга Карлівна, тільки очима водить!
Розхвилювала Ольгу Карлівну розмова з новою вчителькою. Валентина Сидорівна розповіла, що сталося на біології. Але вона категорично заперечувала проти суворої кари Мостовому.