До того ж треба доглянути, щоб не тягли на підошвах багнюку і сміття. Здається ж, надворі майже сухо, але ось розхристаний урвиголова з другого класу Володя Сидоренко лізе в двері забрьоханий мало не по коліна. Де він знайшов болото, щоб туди влізти? Мартин Іванович підіймає вказівний перст.
— Ноги!
Одне слово — і цього досить, щоб неслухняний, невгамовний заводіяка, що регулярно і систематично скорочує життя вчительці, покірно послухав Мартина Івановича. Бо традиція побожної іґошани до сторожа швидко передається кожному поколінню школярів-новаків, що з'являються в сто дванадцятій школі. З охотою розкажуть старші школярі молодшим, що Мартин Іванович не просто собі сторож, а герой трьох воєн. Скуштував японської війни, імперіалістичної і під час громадянської з буржуями бився. А ран у нього на тілі більше, ніж років кожному з присутніх малих слухачів.
— Кажуть, що й досі не всі кулі лікарі йому витягли з тіла... Так і ходить з кулями...— шепоче хтось новакам.
— Невже? — роблять здивовані очі новенькі школярі.— Мабуть, він дуже важкий, коли залізо в собі носить...— глибокодумно розмірковують слухачі, і до поваги додається ще й страх...
Надзвичайно впливає і горде повідомлення про те, що Мартин Іванович тридцять дев'ять років сторожує в школі.
— Тридцять дев'ять років! — заплющивши очі з подиву, повторює новий першокласник... Для нього це так багато, так багато. І початку не видно. В п'ять разів більше, ніж самому слухачеві років.
Ось чому слово Мартина Івановича для школярівмалюків — закон.
Поки Володя Сидоренко з другого класу витирав ноги, другий, розстебнутий і почервонілий, хотів проскочити в двір, скориставшися з того, що Мартин Іванович одвернувся. Але його було своєчасно впіймано за руку... Буркотливий і непосидющий Мартин Іванович присоромив хлопця і повернув у коридор. Школяр зник у натовпі — немов риба у глибокій воді.
Школярі раптом виникали з туману перед самими дверима. Крізь подвійне скло Мартин Іванович бачив тільки самі голови — коли це першокласники, або мало не всю постать — коли з'являвся вісімнадцятилітній юнак чи дівчина з десятого класу.
Туман густо ворушився у гіллях дерев, біля парканів. Через якусь годину його розтопить сонце і розжене вітрець, але поки що туман навалювався на будівлю, і за ним нічого не було видко у дворі.
Мартин Іванович наперед знав, як хто з учнів чи вчителів вітатиметься з ним, і готувався заздалегідь. По-різному і він зустрічав школярів.
В ці двері, що вели з великого шкільного двору у високий будинок школи, потоками вливався народ, усе молодий, життєрадісний, веселий, часом навіть дуже жартівливий і нерозважливий.
Величезна кількість малечі влітала табунами з шумним цвірінчанням, ледве утримуючись від бійки. Шестиі семикласники перебувають у тому багатонадійному віці, коли ніхто не може відгадати, чим кожен з них здивує зараз, тому Мартин Іванович завжди напоготові. Мирні мешканці восьмих і дев'ятих класів входили солідно, часто парами, і розв'язували на ходу якісь важливі проблеми з таким шумом, немов на мітингу.
Найсолідніше, звичайно, з'являлися десятикласники. Вони проходили, викликаючи заздрість учнів усіх молодших класів.
Вони звикли із зверхністю говорити про класи, нижчі за свій, мабуть, заздрість молодших і привчила десятикласників до такої зверхності...
Учнів молодших класів Мартин Іванович проводить поглядом до самої роздягальні. Особливо дратує його, коли починають ковзатись по блискучо натертій чистій підлозі вестибюля. Хлопці не можуть пройти спокійно по паркету, в якому відбивається кожна річ і світло з вікна лежить смугами, прозорими, як лід. Справді, велика спокуса — розігнатись і проїхати до самих дверей роздягальні... Спокуса пересилює часом і небезпеку сутички з грізним Мартином Івановичем, що вигукне грізно ззаду і примусить тікати з усієї сили...
2
Задивився Мартин Іванович у вікно, на туман, усміхаючись до власних думок, коли у вестибюль хазяйновито увійшов Віктор Мартинов, присадкуватий, але міцний, як із заліза. Мартин Іванович звернув увагу, що Віктор прийшов сам, хоча приходив завжди вкупі з Тамарою Незабудь. Навіть коли Віктору часом і не хочеться йти з нею — мусить, бо Тамара наполеглива дівчина. У Тамари і Віктора нерозлучна, до смерті, дружба, що триває вже другий рік, і тому їх звуть у школі — неподільні, або ще — Ромео і Джульетта. Окремо Віктора прозивають — командир.
Від самих дверей, витираючи ноги і застібаючи шкірянку, Віктор побачив Мартина Івановича і церемоніальним кроком пішов назустріч сторожеві. Не доходячи чотирьох кроків до нього, Віктор за всіма правилами військового мистецтва повернувся праворуч, клацнув каблуками, став "во фронт" і застиг з рукою біля козирка.
Груди йому немов заковані в панцир усіх значків, які може заробити юнак його віку: "Готовий до праці й оборони", снайперський і "Ворошиловського стрільця", саноборони, повітряно-хімічної оборони та інші значки.
Як відомо, Віктор Мартинов кохається тільки в справах оборони, у військових справах. Вже скоро здійсниться його мрія — Віктор після закінчення десятирічки іде до військової школи, а там перед ним лежить широкий, переможний шлях... Польовий статут червоноармійця — настільна книжка Віктора Мартинова, з якої він уміє черпати і настрій, і філософію, і естетичне задоволення, і моральне. Він прочитав класиків теорії військової справи, знає бої Суворова, Кутузова, Наполеона, Олександра Македонського і бій Ганнібала біля Каннів, знайомився з стратегією імперіалістичної і громадянської війни. Найцікавіший журнал для нього — "Военный вестник", а газета — "Красная звезда"... Художню літературу Віктор не любив, за винятком "Чапаева" Фурманова і тієї літератури, що написана про війну, на фактичному матеріалі.
Скільки пам'ятають Віктора товариші і педагоги, він завжди незмінно готувався бути командиром.
Тим часом більшість учнів міняють свої уподобання по кілька разів, доки, приміром, із сьомого чи шостого класу дійдуть до десятого. Але Віктор не міняв своїх уподобань.
Віктор і одягнений був завжди однаково — у військове вбрання. Зараз він теж стояв, виструнчившись перед Мартином Івановичем, у добротній гімнастерці, в штанах військового зразка і в чоботях так начищених, що вони блищали, ніби полаковані... З-під комірця гімнастерки завжди можна помітити кантик блискучо-білого комірця. У побуті Віктор теж справний, точний, дисциплінований.
Все, що можна прочитати в пресі про військові новини, Віктор знав і розповідав товаришам. Війна Італії з Абіссінією, що так схвилювала всю радянську громадськість, так хвилювала Віктора, немов там, у далекій країні, проти фашистської Італії бився його рідний батько чи брат...
Нетерпляче ждав Віктор останніх вістей по радіо, ранішніх газет, що приносили повідомлення з фронту. Стежив за картою, переживав кожну поразку абіссінців. У неозброєного абіссінського народу надія була тільки на природні умови. Про цю війну Віктор щодня інформував свій десятий клас. Це майже увійшло в обов'язок і стало необхідністю.
Всіма можливими заходами Віктор розвивав у собі витривалість, міцний характер, моральну і фізичну загартованість. За всяку ціну примушував себе не відкладаючи зробити те, що необхідно саме зараз виконати. Жив він за точно виробленими правилами і рідко відступався від них — силою волі перемагав усі спокуси. У розмові обережно добирав слова. Вмів стримувати себе, коли треба було.
Разом з тим цей майбутній командир завжди був веселий, насмішкуватий і жвавий у мирній обстановці десятого класу...
Геройський вояка, завдяки суворій дисципліні, надто підкорявся Тамарі Незабудь, що сиділа з Віктором на одній парті. Хоробрий боєць виконував чітко всі її заборони, а заборонено йому було чимало.
Віктор був переконаний, що, наприклад, ревнощі — це буржуазні пережитки, не гідні комсомольця, але що ж зробиш, коли Тамара дивиться на нього такими сумними, глибокими оксамитовими очима — не можна витримати!.. І Віктор капітулював... Тамара примушувала його до капітуляції на будь-якій території. До того ж у польовому статуті нічого про любов не написано!.. Признатись одверто, все це нітрохи не заважало, бо Тамара дуже подобалась йому. А коли глузували товариші — Віктор з охотою і сам потішався над собою і над Тамарою, якщо вона, звичайно, не чула...
— Здоров, молодець! — посміхнувся Мартин Іванович майбутньому командирові, що стояв перед ним з рукою біля козирка.
— Здра-стуй-те! — відповів Віктор, насилу стримуючи сміх, від чого тремтіли йавіть щоки, з яких ще не зійшов міцний літній загар, що підкреслював здоров'я хлопця.
Нарешті недбало підніс руку до кашкета і Мартин Іванович, Тоді Віктор блискавично опустив руку, притиснув пальці до шва на штанах, зробив поворот ліворуч і пішов, чітко відбиваючи крок.
Промаршувавши півдесятка метрів, Віктор круто повернувся на ліво кругом і промовив:
— Дозвольте спитати?..
— Питай...
— Тамара ще не приходила?..
— Скучив?.. Не приходила,— після короткої паузи відповів Мартин Іванович, а сам подумав: "Знову посварилися..."
Віктор повернувся і пішов у роздягальню.
Але свідками всіх цих військових вправ були школярі найменших класів, яких майже не видко від землі. Вони з неприхованою заздрістю дивилися на Віктора. їм здавалося, що Віктор — такий великий, неприступний і вправний юнак — хоч завтра може бути найбільшим командиром. Значить, він міг би мати власний револьвер, гвинтівку, шаблю, кулемет, танк, гармату, броньовик... Ой, аж серце лоскоче від думки про казкові скарби, що чекають на Віктора Мартинова, прозваного командиром!
Не лише наймолодші школярі милувалися з вправності Віктора. Навіть найстарший і бувалий вояка Мартин Іванович Крекоть широким молодецьким рухом розгладив свої блакитні, з жовтими підпалинами вуса і сказав услід Вікторові:
— Ах ти! Тоді, як я молодим був, такий герой вище унтера не вислужився б, а тепер генералом буде... їйбогу, буде! От діла!..
З
Мартин Іванович кульгаючи побіг у коридор втихомирити хлоп'ячу половину двох паралельних класів, котрі оголосили один одному війну. В обох класах на чолі бойового загону стояв свій Чапаев. Кожен із них і вирішив рицарським поєдинком вибороти собі право бути справжнім Чапаєвим.