А ти відведи цих двох до будинку для гостей. Нехай поки що відпочивають. Бачиш, які в нас почесні гості! – І Нет Охайний багатозначно підняв вказівного пальця.
– Ми хочемо бути разом! – запротестував Славко.
– Звичайно! – швидко погодився начальник охорони. – Я дам цвяхи цьому гарному, чудовому…
– Його звуть Тишко, – підказала Оксана. Їй дуже хотілося дістатися до ліжка або хоча б до стільця, щоб відпочити.
– Цьому прегарному Тишкові, – підхопив начальник охорони. – Я йому дам прегарні цвяхи!
– Ідіть, я вас наздожену, – кивнув Тишко. Що, врешті-решт, може зробити один нет, навіть начальник охорони, молодому драконові?
І Тишко пішов із Нетом Охайним, а діти – із Нетом Моргуном.
– Ти швидше нас доганяй, – про всяк випадок гукнула Оксана.
А блакитний вітер нікуди не пішов чи радше не полетів. Він не рушив із місця, уподобавши теплий жовтий камінь. Вирішив подивитися, що з цього всього вийде.
А вийшло ось що.
Розважаючи Тишка розмовами про гарну погоду, про цвяхи, які бувають прямі й криві, великі й маленькі, із головками й без головок, Нет Охайний завів дракончика до невеликої обори, обгородженої густим колючим дротом.
– Онде в тому кутку цвяхи, – сказав нет і, зачинивши колючі дверцята, зловтішно додав: – Посидь-но тут, зелене чудовисько, а я подумаю, що з тобою зробити!
Тишко кинувся до огорожі, але дріт був грубий і колючий – не порвеш, огорожа висока – не перескочиш.
Так Тишко опинився в полоні.
Нет Охайний не слухав, як сварився на нього дракончик. Він поспішав подивитися, як там інші непрохані гості.
Нет Моргун повинен був за інструкцією відвести чужинців до повітки й замкнути там. Саме це мав на увазі його начальник, коли наказав провести їх до будинку для гостей.
Але ви пам'ятаєте, що цей нет не любив підкорятись і тому вдав, ніби не зрозумів таємного змісту наказу. Наперекір Нету Охайному він повів гостей простісінько до шахти.
Тут було багато різних шестерень, незрозумілих ручок і важелів. Спеціальні позначки показували, скільки відер фарби витягнули з копальні, скільки фарби накопичилось і коли її відправлять до комори.
Але один блискучий чорний важіль був під скляним ковпаком.
Із цікавістю роздивлялися діти пристрій управління шахтою і слухали пояснення Нета Моргуна. Зараз він здавався собі найголовнішим і тому страшенно пишався.
– А що означає цей чорний важіль під склом? – перепитав Славко, коли вони все оглянули.
– О, це особливий важіль. Його потрібно натиснути, якщо…
Проте Моргун не встиг відкрити секрет особливого важеля.
– Ось як ти виконуєш мій наказ?! – закричав начальник охорони, побачивши, що утнув його підлеглий. – Я повідомлю королю, нехай він відправить тебе до в'язниці-баобаба!
Це була серйозна погроза, і Нет Моргун трохи злякався. Звичайно, не слід було йому приводити сюди цих незнайомців, за таке порушення можуть суворо покарати, але нічого не міг він удіяти зі своїм непокірним характером! Розуміючи, що у своєму непослуху зайшов занадто далеко, Нет Моргун мовчки схопив Славка й потягнув його до виходу. Нет Охайний зробив те саме з Оксаною, і вже за кілька хвилин вони опинилися в замкненій повітці.
Оксана так стомилася, що в неї не було сили навіть висловити своє обурення. Знайшовши оберемок сіна, підтягнувши коліна до підборіддя й підклавши долоньку під щоку, вона відразу ж заснула. Славко опустився поруч із нею, але спати не міг. Треба було подумати, як позбутися нового лиха.
Блакитний вітер втручається в події
Блакитний вітер задрімав. Він пригрівся на сонечку й погойдувався прозорою хмаркою на великому жовтому камені.
Блискучий зелений жук поспішав кудись у своїх справах і, наткнувшись на несподівану перешкоду, сердито задзижчав. Ото він і розбудив вітер. Перевернувши в повітрі неквапливого жука, вітер помчав до шахти, щоб відшукати своїх друзів. Він почувався ніяково, тому що так несподівано заснув.
Оглянувши непривітну будівлю, стіну й повітку, блакитний вітер подумав, що діти напевне можуть бути в повітці – він не вірив у доброту нетів.
Прослизнувши у вузеньку щілинку, вітер побачив Оксану й замисленого Славка.
– Вам тут подобається? – жартома запитав він і скуйовдив хлопчикові чуба.
– А, знайшовся! – зустрів його Славко. – Тобі знай літати б та байдикувати.
Вітер аж заквилив, так образився.
– Це я ледарюю? А хто вас на паркані підняв? Оксану від в'язниці хто врятував? Хто?..
– Гаразд, гаразд, – примирливо сказав Славко. – Ти підняв, ти врятував, із твоєю допомогою ми знову до нетів потрапили…
– Від цих утекти нескладно, – безтурботно заявив ображений блакитний вітер. – Р-раз – і шукай вітру в полі!
– Тобі від усіх утекти нескладно, – Славко зітхнув і обхопив руками коліна, – а нам із Оксаною в шпаринку не пролізти. Та й Тишко невідомо де… До речі, ти не знаєш, де Тишко?
– Я не можу думати про все відразу, – невдоволено заявив вітер і дбайливо поправив Оксанину суконьку. – Я не хочу, щоб Оксана сиділа в цій повітці!
– Ой, це ти, друже! – сонним голосом промовила дівчинка, протерла очі й сіла. – А де Тишко?
– Звичайно, усі потерпають за Тишка, усім потрібен Тишко, – зовсім образився вітер, – а я хоч пропади, я нікому не потрібен!
– Як ти можеш таке казати?! – докірливо мовила Оксана. – Ти нам дуже потрібен, ми тебе дуже любимо, але краще, коли всі разом.
За стіною почувся гамір. Славко приклав пальця до губ.
– Тихо!
Нет Охайний прислухався біля дверей: чи не галасують, чи не бешкетують полонені. Нічого не чутно.
– Ну і правильно! – ніби сам собі сказав начальник охорони. – Нащо галасувати, якщо доведеться невідомо скільки просидіти. Незабаром прийде зміна, а з нею, напевно, й по фарбу хтось, тоді й вирішимо, що робити.
Говорив він голосно, і, хоча стіни повітки були досить товсті, бранці все почули. Та він і говорив спеціально для них, щоб вони знали: сподіватися їм нема на що. Постояв Нет Охайний, почекав, чи не скажуть вони чогось, не дочекався й пішов.
– Ну, пора мені до діла братися, – підхопився вітер. – Час!
І не встигли діти запитати його, що це він надумав, як вітер вибрався назовні, оглянув замок і легесенько його відімкнув.
– Здається, це той випадок, коли можна кричати "Ура!" – посміхаючись, мовив він, з'являючись на порозі.
Надворі вже смеркло. Оксана і Славко тихенько вийшли із повітки. Просвіток у стіні, через який входили й виходили нети, виднівся досить далеко від них.
– Якщо вхід відкритий, значить, нети там, – вирішив Славко і, помовчавши, додав: – Я оце думаю про той чорний важіль під скляним ковпаком. Адже отруйна сіра фарба приносить зло, знищує все живе. От якби прокрастися до головного пульта й натиснути цей важіль!
– А раптом усе тоді злетить у повітря? – несміливо заперечила Оксана.
– Це чудово! – вигукнув, забувши про небезпеку, блакитний вітер. – Що може бути прекрасніше, ніж політ у повітрі?!
– Ти як маленька дитина! – сплеснула руками дівчинка. – Адже не всі можуть літати в повітрі, й не для всіх це чудово!
Вітер хотів щось заперечити, але Славко його перебив:
– Ризикнемо! Охоронці стоять біля входу, значить, усередині нікого немає. Ходімо, тільки обережно!
І вони, скрадаючись попід стінами, почали шукати вхід. Він виявився зовсім поруч і зачинявся легкими дверима, бо місце було пустельне і, крім охоронців-нетів, тут ніколи нікого не було.
На пульті, як і раніше, спалахували лампочки. Тільки чорний важіль похмуро поблискував серед різнокольорових шестерень і ручок.
– Що б він міг означати? – розмірковуючи вголос, помацав скло Славко.
– Як по правді, я боюся, – зізналася Оксана. – А раптом станеться щось жахливе?
Вітер оглянув прозору коробочку й запропонував:
– А ось я спробую!
І відразу ж прозорий ковпак неначе сам запурхав у повітрі. Без ковпака важіль здавався тепер особливо зловісним. Славко простягнув до нього руку.
– Стій! – пролунав грізний наказ.
До приміщення, штовхаючи один одного, забігли нети.
Тишко поспішає на допомогу
У тій оборі таки були цвяхи. Тишко, який ніколи в житті не лагодив парканів, люто позабивав усі цвяхи на місце так швидко і вправно, що й сам здивувався. А коли паркан перебрав усі свої дощечки, немов людина зі сну потягнулася, Тишко тільки вигукнув:
– Отак!
– Ото як я служив парканом у парку… – почав паркан.
І тоді Тишко позіхнув. Так іноді буває: коли дуже нервуєш або щось несподіване трапляється, раптом хтозна-чому позіхаєш. Тишко позіхнув – із пащі в нього вирвалося полум'я! Не маленький вогничок, а справжнє полум'я – яскраве, червоне й гаряче. Паркан спантеличено замовк. Тоді Тишко ще позіхнув. Тепер уже навмисне. Підійшов до дроту й відкрив рота ширше. Він сам точно не знав, навіщо так близько підійшов до огорожі, може, щоб до волі ближче. А дріт почервонів од його полум'я, розтопився і – зник! Не весь, але досить великий його шматок. Утворилося ніби віконце. Тишко просунув туди голову – проходить. Тоді він знову дихнув на дріт, і віконце побільшало.
Правда, у Тишка трохи заболіло горло. Напевно, весь час дихати полум'ям неможливо, адже воно має накопичитися.
Тишко вдихнув повітря носом. Коли він був маленький, мама-дракониха вчила його:
– Щоб не застудитися, потрібно дихати носом. Дивися!
І вона вдихнула повітря носом, та так, що з найближчих дерев облетіло листя, а малюк-горобець відчайдушно замахав крилами, намагаючись полетіти, але залишався на тому ж місці, де завис у повітрі. Ось яка сила була в мами!
У Тишка так не вийшло. По-перше, поблизу немає жодного дерева. По-друге, зараз темно й усі горобці давним-давно полягали спати. Та й не про це він зараз думав. Турбувався про те, щоб не зник його дивовижний дар – видихати вогонь. Тому він подихав-подихав носом, потім обережно відкрив рота, повітря видихнув й очі скосив: як там вогонь, видніє? Полум'я вихлюпнулося в темряву.
Тепер в отвір, що утворився, міг пролізти й тулуб.
– Уперед! – скомандував Тишко. – Туди, до друзів!
Біг Тишко добре, тіло здавалося легким, хода пружною. Довгими стрибками поруч із ним біг паркан.
У роті в Тишка ставало неспокійно, гаряче, і тоді він відкрив пащу й гучно, басом загарчав, освітлюючи шлях яскравим коротким омахом вогню.
Таємні ворота були відчинені. Але нетів біля них не видно. Не збавляючи ходу, Тишко забіг у двір.