— Що? що? — не менше злякано схопилася і Мотря, що досі спала на полу.— Тіточко, що там?
— Москалі, — упавшим голосом промовила Оришка.
— Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь, тітко? Він не приходив?
— Як не приходив? Був.
— Де ж він, де?
— Казав, піду у горниці, до панича пішов.
— У горниці? До панича? Чого? його покликано туди?
— Еге-ж, покликано, — нескоро, роздумуючи, як його сказати, одказала Оришка.
— Покликано? Пропав же він! — скрикнула Мотря.
— Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.
— Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.— І Мотря почала швидко одягатись, прибиратись.
— Куди? — питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.— Куди ти підеш? Хто тебе пусте?
— Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, — і кинулась було з хати.
— Постій, — стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.— Оханись! Не я тебе не пускатиму, другі не пустять.
— Хто другі?
— Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.
Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і залилася сльозами.
Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і — роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!
Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:— Куди? — наморгували і насукували, — вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.
— Паничу! Що це за напасть на вас.
— Как? какая напасть?
— Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, — той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.
— Да что ты говорить? Какие москали, откуда?
— Відкіль вони — про те не нам знати, а тому хто кликав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.
— Солдата пришли? — обернувся він до дворецького, що стояв у порога.
— Прийшли, ваша милість.
— Кто же их звал? Зачем?
— Не могу знать.
Панич тілько здвигнув плечима.
— "Исправник, следователь й стряпчий приехал", — доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.
— Хорошо. Принять их, а мне скорее одеваться! — І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.
Василь стояв і думав: — що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так — це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людоненависник!
І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він почув крики.
— Де Йосипенко? Не бачили його?
— Не знаю. Нащо?
— Панич кличе.
— Там десь надворі.
Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка кликано.
Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве поспішав за вертливим, як в'юн, лакеєм.
— А не знаєте, чого?
— Почем мне знать.
Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись, готовитись до стрічі.
— Ти чого тут? — призро глянувши на Василя. спитав він.
— А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!
Запливші жиром Йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.
Василь собі покрався в коридор. Через який час до Василя виразно донісся крик паничів, тупанина ногами, упавший голос Йосипенків.
Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь.
— Отак! От і доживсь! От і дослуживсь до сього! Нащо москалів покликав? А якби бунт стався? Добро не моє — про мене, хай хоч і все по цеглині рознесуть.
— Поки добро по цеглині рознесуть, то гроші у когось поміж пальцями пройдуть, — упік, мов батогом, Василь.
Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.
— Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, — крикнув на його Йосипенко.— Тебе першого б у Сибірю заслати.
— Коли б свині роги! — одказав Василь, усміхнувшись.
Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь коло рундука став дожидатись, що далі буде.
Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо перекидались словами.
— Робіть, що знаєте, — одказав панич.— Вас только буду просить: минута не настолько серьезна, — повернувсь він до офіцера.
Офіцер махнув на москаля.
— Цепь снять! — крикнув він.
— А внушеніє? Внушеніє — главноє, — умішався справник.-Другим повадки не буде. Панич здвигнув плечима.
— А поки осмотр проізведем, — сказав слідователь. І всі, знявшись, пішли до контора. Вони спершу обійшли кругом, обдивилися около. Зостановились коло вікна, щупали його побиті шибки, хитали розламану раму, толкувалися — куди б його злодієві тікати, оглядали слід, котрий недалеко кінчався в садку. Потім пішли у середину. Дурноверхий Хома щось їм кричав, розказував. Сльози чулися у його голосі. Не довідавшись нічого від Хомки, кликнули Йосипенка. Той звертав усе на бунтівливе кріпацтво, раяв зразу усіх перетрусити.
Потім зібрали двірню.
— Хто і кого першого бачив коло контори?
— Йосипенка! — крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою толкувався, що — коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись, пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив репету.
Кликнули слугу Йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.
— Ти не чула нічого? — спитав її стряпчий.
— Коли?
— Уночі. Не чула стуку-грюку якого?
— Ні, не чула.
— Спала?
— Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене: чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?— А я і кажу:— Людям свято, а нам робота.— Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з хати.
— Де ж ти була?
— Я пішла до тітки ковалихи.
— Угу…— прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у вічі Йосипенкові.
— Я її прогнала… Я її прогнала, бо вона ледащо, вона сяка, вона така, — запорошила Йосипенчиха.
Слідователь махнув на неї рукою і вона замовчала.
— Остається зробити обиск, — тихо сказав стряпчий.
— Робіть, — одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах. Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували — нігде нічого. У кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.
— Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.
— Чого плачеш?
— Та вона з горниць, — одказала Оришка.-Плаче, — що тепер їй у світі робити… Пан умер, воля вийшла.
— Нічого, найде молодшого, — сказав стряпчий.
— А гарна, вража, — додав слідователь.
— Как твое имя? — допитувався офіцер, брязнувши шаблею.
Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у хату.
Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались, жартували.
— Ти чого? — спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.
— Я тут живу…— здержуючи сам себе, одказав Василь…— Вона моя родичка.
— Близька? — спитався, усміхаючись, слідователь.
— Про те мені знати, — понуро одмовив Василь, бликнувши гострими очима.
Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув услід їм.
— Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, — умовляла Оришка. Мотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.
Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували її.
— Я сама не знаю, що зо мною, — усміхаючись крізь сльози, хвалилась веселенька Мотря, — і хочу здержатись, та не зможу.
Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.
— Хто там? — спитала Оришка.
— Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, — гукнув дворник Свирид і мерщій побіг далі.
— Якого там гаспида ще? — сердито спитався Василь і вийшов з хати.
— Та всім іти? — навздогінці крикнула до Свирида Оришка.
— Усім… усім.
Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, — одну несли на руках, другу вели за руки.
— Становіться всі вряд! Ближче одно до одного, — гукнув на їх справник. На москалів махнув рукою офіцер і ті зразу подались назад, стали в стороні.
— Чи всі тут? — знову гукнув справник, коли сяк-так розмістилися люди.
— Усі, — хтось обізвавсь.
— Чого ви бунтуєте? — гукнув він грізно. Передня лава схилила, кланяючись, голови і глухо прогула:
— Ми не бунтуємо.
— Мовчать! — крикнув на все горло справник. — Бачите ото, — і він вказав на москалів.— Махну рукою — ні один з місця не встане!
Усі мов поніміли.
— Слушать!
І справник вийняв папір з кишені і почав читати. То була воля через два роки, дворовим — на всі чотири сторони, задворовим з землею.
— Хоч на оброк, хоч на викуп іди, — додав панич і повів широку річ, що для кріпаків краще. Жалкував, що дворові без землі одходять, обіцяв пособити горю, не забути щирого за його вірну службу.
Усі мовчки слухали, один Йосипенко, стоячи уперед, раз по раз кланявся.
— Чули? — гукнув справник.
— Чули.
— Ідіть же, робіть, як і робили, служіть, як і служили. Та не бунтувать мені, а то всіх у тюрму запру.
Кріпаки почали розходитись. Спершу нехотя, один по одному одходили, похнюпившись, далі чоловіка по три-чотири. Почулась тиха розмова:— Як се так з землею? Це значить — землю дай — та й сиди на тій землі і знову роби на пана. Щось воно та не то. Хіба се воля, що воно за воля? Он дворовим — воля, а нам це казна-що. Дурять, дурять…
Пани стояли, поки розійшлись кріпаки; вони щось шептались.
— Одначе, треба ж щось робить! — сказав стряпчий слідователеві.
— Та що ж? Сторожа посадить на казенні хліба, може, він там прийде у себе.