Одного "мустанга" і одного "лінкольна". У той момент він міг підстрелити й президента, але його під рукою якраз не виявилося.
"Мустанга" він підбив одразу, З кабіни раптом вискочив господар з карабіном в руках. Містер Снайпер подумав, що непогано було б і господаря заодно укокошити. Але власник "мустанга" виявився хлопцем бувалим. Мабуть, мчав на полювання, а тому містера Снайпера-другого уклав з першого пострілу. Решту зробила поліція. Містер Снайпер-другий розплющив очі тільки після операції, і коли б такого не трапилося, боюсь, ви не змогли б прочитати цієї (на мою думку) дуже цікавої історії, яких в Америці сотні, якщо не тисячі. Мільйон, гадаю, сприймалося б за перебільшення. Тому я дещо знизив цифру.
У США можна щодня писати книжку, Життя настільки багате, стрімке, багатопланове й головне – різнобарвне. З такими несподіваними поворотами, що в нас, навіть лежачи в ліжку, нічого подібного до того не придумаєш. Аналогічне в нормальну голову не прийде навіть під дулом пістолета.
– Життя – це лотерея, – почув я на фондовій біржі Уолл-стріту, куди мене пропустили без перепустки. Я мав імпозантний вигляд і посвідчення журналу "Перець", яке й там користується неабияким авторитетом. Це мені сказав один з брокерів. Прізвища свого він не називав. Воно було схоже на одну абревіатуру з київських автомобільних серій типу КІВ чи КІФ. Але звали його містер Джеймс. Його ім'я мені відразу сподобалося.
– Життя – це лотерея – повторив він.
Цього разу я з ним погодився. Бо це таки здорово відчутно не тільки на біржі, але й на Бродвеї, особливо в нічний час, у Сентрал-парку і взагалі в самому Нью-Йорку, як, зрештою, по всій Америці.
Коли я бродив по згаданих та ще не згаданих місцях і районах, то весь час думав про цю брокерівську формулу. Лотерея не завжди безпрограшна. Трапляється навпаки. Бо коли б всі були у виграші, то життя, скажімо, в Гарлемі чи Бронксі не коштувало б так дешево. Купити його в будь-якого наркомана, котрий днів п'ять тому з'їв свою останню "травку"[5], можете за десять доларів. Якщо добре поторгуватися – віддасть за дев'ять доларів і 99 центів. Восьми процентів федерального податку, на відміну од більшості магазинів Нью-Йорка, ці "травоїди" не беруть. Але коли ви накидаєте їм той податок, не відмовляються. Що таке елементарна гордість і совість, вони у школі не проходили, а в трущобах Гарлему ці слова взагалі не вживаються. Одверто кажучи, вони викреслені з лексикону, як багато інших, гідних високої пошани слів.
Я майже закінчив цей розділ. Бо вважаю, що трьох вбивств на один розділ цілком достатньо навіть для Нью-Йорка. Для повісті, роману чи американського серіалу – це, звичайно, мізерія. Жоден автор, який поважає себе і прагне, щоб поважали його за повість, там описує два десятки вбивств. На роман припадає не менше трьох десятків. А на телевізійний серіал, якщо ви хочете, щоб його дивилися і щоб реклама перед кожним убивством ішла (фільм переривають на найцікавішому місці, а це чи не найбільше дратує американця, через те нерви часто й здають, зате реклама на все життя запам'ятається), треба вбити стільки людей, щоб ними, коли раптом оживуть, могли заселити такий невеличкий штат, як Аляску. Там населення порівняно з іншими штатами небагато.
Якби в такому маленькому штаті почали знімати черговий серіал (скажімо, не менше, як на сімдесят п'ять серій; горезвісний "Даллас", здається, має сімдесят вісім. Точно стверджувати не берусь. Я жив у Нью-Йорку сімдесят три дні й кожного дня бачив нову серію. Може, він має і сто сімдесят п'ять, але я брехати не вмію. Це не в моєму характері), то режисерам-постановникам довелося б вдатися до натуральних зйомок (ну, щоб артистам не платити гонорар), штат можна було скоротити до двох-трьох чиновників. Щоб лишилися тільки губернатор, його дружина й один поліцейський.
Я йшов по Амерікен-авеню і думав. І раптом відчув, що мені в потилицю ціляться. Я прискорив крок і почав петляти по Нью-Йорку, як загнаний у лабіринт звір. Потім обернувся – смерті треба дивитися в очі – і помчав до готелю. Стало страшно. Чи то інтуїція підводила, чи то нерви здавали. Так можна й збожеволіти. Я піднявся у номер і ввімкнув телевізор. Гадав: хоч тут відпочину. Та хтось на мене пальнув цілою чергою з автомата. Я упав на диван. Але нападникові цього видалося замало, і він полоснув ще з кулемета. Щастя моє, що вдалося залягти збоку. Раптом бачу – навели якусь гаубицю й перейшли на пряму наводку.
Цього вже я витримати не міг. Мої нерви стали як мотузки, почали рватись і тримались де-факто на поодиноких нитках і на чесному слові. Я скотився з дивана й підповз до телевізора. Перемкнув на інший канал.
Там якраз пропагували "зоряну війну". Вибухаючи, ракети випльовували на червоний від крові телеекран смертоносні білі, мов смерть, гриби. Космічні кораблі розліталися від того, наче мильні бульбашки від перших дотиків. Рвало на шмаття людей, трощило роботів. Я натис на кнопку й заліз у спальний мішок. Але вибухи тривали. Вони лунали за стіною. Якась американська сім'я голосно насолоджувалась "зоряною війною". Я накрив голову подушкою. Хотілося забутися й заснути. Але сон не йшов. Йшли думки. Я думав: аби ті долари, що витрачені тільки на одну MX, не кажучи вже про десять чи сто, вділити бездомним, що шукають притулку на вентиляційних решітках американських міст, вони могли б почувати себе якщо не французькими перами, то англійськими лордами. Принаймні у перші роки після такого розумного рішення президента і його доблесної адміністрації, якби, звісно, воно було прийняте. Але думається, що корпорації, котрим озброєння, як похоронникам, приносить вічно надійні й тверді капітали, ніколи не підуть на таке. Замість совісті й серця у їхніх грудних клітках тісняться мішки з надприбутками. Боляче усвідомлювати, що через купку фінансових маніяків, які лицемірно б'ють поклони в церквах, та ще через десяток їхніх прислужників і зброєносців може полетіти шкереберть усе те, що набувало людство тисячоліттями, починаючи від мезозойської ери й кінчаючи ерою нейтронною. Сон до мене не йшов. Мене тягло на роздуми. Я знав, що це для мене може погано скінчитися. Спати, спати й ще раз спати. Тіло, й нерви, і мозок, і вуха, і ніс, і ноги – все, на що я був багатий, повинно заспокоїтись і відпочити. Кожен день, прожитий у Нью-Йорку, я вважав за тиждень, але на зарплаті це не позначалося.
Я лежав і думав. Мозок працював, ніби заведений. Чому в їхніх художніх фільмах (навряд чи тут це слово доречне) оті супермени, скільки б вони там не пахкали й не пухкали з найдивовижніших видів зброї, усі вони лишаються живими? Їх не беруть ні кулі, ні снаряди, ні бомби. А як тільки показують якийсь примітивненький репортаж із Манхеттену чи Гарлему, то обов'язково все кінчається поліцейською машиною, носилками й білим простирадлом, крізь яке просочується кров аж на голубий екран, що від того нараз стає червоним.
Цього я ніяк не міг зрозуміти. Невже це так сприймається тільки на свіже око? Невже вони там уже всі очманіли, закам'яніли і цього не бачать?
Не бачать, що життя й фільми – це як день і ніч, це як жебрак і мільярдер. Невже вони там на студіях свідомо божеволіють? Чи вони оте ґвалтування людського єства, винищення усього благородного, гуманного в людині роблять зумисне? Може, заради того, щоб менше валялося отих безпритульних на чорних решітках Манхеттену. На тих решітках, біля тих чорних парканчиків Нью-Йорка, які мені нагадували чорні металеві огорожі на деяких могилах на Байковому кладовищі.
Пропагують смерть, розтління замість того, щоб вирішувати гострі соціальні проблеми. Ось такі дивовижні думки приходили мені тоді в голову, і я починав втрачати і її, а разом з нею і почуття гумору. Я там відчув, що мені не до сміху. І зрозумів, чому американці сміються тільки через силу. Штучно, щоб вам догодити, щоб ви, сер, не образились, бо знають, що у вас там у кишені кольт, чи мексиканський ніж, чи звичайнісінька швайка...
Тепер уже точно закінчив розділ. Бо з убивствами, відчуваю, трохи перебрав. Хоча й вихопив із смертоносного потоку лише якусь мізерну краплину. Я ж не представник американської масово-мальованої літератури. Тут треба мати міру, бо вплив Заходу вже відчувається в окремих абзацах: убивств чимало. Та коли мати на увазі американського читача чи глядача, яких сьогодні так активно навертають до "масової культури", то я до норми не дотягнув. Прилучаючи американця до "масової культури", заодно його привчають і до того, що, мовляв, смерть не страшна. Страшно не вмерти. Страшно – жити. Ось головний напрямок, ідеологічні засади нинішнього супермистецтва.
Цієї хвилини я навіть думаю, що для повноти розділу, мабуть, потрібно пограбувати ще хоча б зо два банки, викрасти кілька дівчаток багатих батечків, одного банкіра, двох ювелірів, розписати (зі смаком) одне групове ґвалтування. Але описати так, щоб наступного дня мати своїх послідовників, і, звичайно, когось підрізати. Я особисто почав би з автора. Але там хоча й "вільна країна", а все ж є закони, і, на жаль, сенат на вбивство смакувальників-пропагандистів розбою, розтління, злочинності дозволу не дає. Навіть у виняткових випадках. Мені лишається тільки пошкодувати.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 7
Зустрівшись з містером Снайпером (щастя ваше, що в даному випадку тільки на сторінках мого твору) і почувши стільки погроз по телефону та надивившись на дула націлених у вас фотогаубиць, спробуй прожити без постійного відчуття, що холодне дуло пістолета несподівано може плюнути тобі вогнем у скроню чи потилицю.
Цей розділ, як і попередній, не варто читати безпосередньо перед сном, але читати треба. Особливо тим, хто досі думає, що там, де нас нема, – рай на землі.
Життєво-емоційна сутність розділу полягає ось у чому: тут ви, як ніде, переконаєтесь, що обережність – це частка вашого повсякденного життя і що формула "Береженого й сам бог береже" в описуваній ситуації найкраще підходить.
Розділ VII. ПІД ДУЛОМ ПІСТОЛЕТА
Після численних телефонних погроз, повірте мені, я весь час, скільки ходив по Нью-Йорку, незмінно чекав пострілу в спину.