Та це, щоб ви знали...
Глава четверта, у котрій дещо проясняється, або хто першим знайшов Мандриківське море?..
Як велять канони детективного жанру, обірвемо тут розповідь ученого секретаря НДІ (хай заінтриговані читачі трохи почекають), а тим часом скажемо кілька слів про селище, котре дало назву прапрапра... морю.
Якщо ви будете їхати в Дніпропетровськ поїздами "Одеса — Дніпропетровськ", "Львів — Донецьк" чи "Київ — Ворошиловград" чи "Львів — Сімферополь", то приїдете ви не на головний вокзал міста, а встанете ви на станції Дніпропетровськ-Південний.
Поїзд піде собі далі, прогуркотить невдовзі Мерефо-Херсонським мостом і зникне за Дніпром, на Лівобережжі, а ви, зійшовши з перону, оглянетесь і завмрете.
Ви стоїте на кручі.
Позад вас, на крутих горбах, Дніпропетровськ.
А попереду, внизу, то потопає, то виринає із вишневих садків Мандриківка, за нею вузькою сірою стрічкою тягнеться Мандриківський житловий масив — такі собі, сіро-одноманітні будинки, ладні, в будь-якому іншому місці нагнати зелену нудьгу, але тут... Тут, під Мандриківкою, вони навіть звеселяють, бо за ними — Набережна, а за Набережною Мандриківська затока з білими парусами на гребнім каналі, з воднолижною каруселлю, вузька жовта коса відділяє її від Дніпра. Ну, а Дніпро з Мандриківської кручі як на долоні лежить, лежить, наче та писанка. І такий же він голубий, і такий же він блакитний, що аж не віриться: чи той це Дніпро, чи не той, у який систематично не одне підприємство і не один завод і не одне десятиліття спускають стічні води і різні там хімікалії, од яких аж риба іноді уверх животами перевертається (було, на жаль, і таке).
Але... але ми сьогодні настроїлись на лірику.
Гарно стояти на кручі, дивитися, як внизу буяють вишневі садки й голубіє Дніпро із зеленими островами і мріє ген-ген Задніпров'я, гирло Самари, далекі поля потойбіч...
Далина ж яка, аж дух захоплює!
Стоїте ви, милуєтесь.
Мандриківку заснував літ зо двісті тому на південній околиці юного тоді Катеринослава старий запорожець Мандрика. Багнув тиші, усамотненості, тож і поселився під кручею, поближче до Дніпра...
Рибалив собі...
***
Рибалив, бо рибка тоді ще в Дніпрі водилась і — додамо — добре водилась.
Водилась, хоч не було в ті давні часи ані УТМР (Українського товариства мисливців та рибалок), не було суворої-пресуворої заборони на ловлю риби під час нересту і навіть не було тоді й тримісячників по охороні нерестуючої риби з 1 квітня по 30 червня, приміром, не було й рибозаказників і, зрозуміло, не було офіційного відкриття літньої рибалки 11 червня щороку.
До всього ж не було тоді зареєстровано в місті 150 тисяч так званих риболовів-спортсменів і риболовів-любителів (яка між першими і другими різниця — знає, мабуть, одне лиш УТМР), не було тоді й суворих обмежень — не більше п'яти гачків на одного брата-рибалку і не більше п'яти кілограмів риби він має зловити за день.
Не було... А втім, уявимо на мить, що всі оті 150 тисяч зареєстрованих рибалок та одночасно закинуть у Дніпро по п'ять дозволених гачків! 750 тисяч гачків опуститься в Дніпро-Славуту. Плюс п'ять дозволених кілограмів, риби. Матимемо 750 тисяч кілограмів риби, яку за день, лише за один день можуть висмикнути з Дніпра так звані риболови-спортсмени і риболови-любителі! Але ж 150 тисяч рибалок — це тільки зареєстрованих, а скільки десятків тисяч їх лишилося поза реєстрами УТМР! Мільйон кілограмів за день може мекнути риби! Після такого нашестя важко навіть і гадати, що лишиться в Дніпрі-Славуті.
Але підемо далі. Не було в ті часи й суворих-пресуворих правил (скільки вже раз автор вживає на якихось двох сторінках це страшне слово "суворий"?! Але що вдієш, правила і справді суворі. Щоправда, на папері), так ось не було в ті часи й суворих правил, що спіймана риба мусить бути лише певних розмірів. Ось той стандарт: лящ — 32, сазан — 35, судак — 42, таранька — 17, карась — 15, сом — 70, щука — 35, плотва — 18-сантиметрів довжиною.
(Уявимо на мить картину: в наші дні на березі Дніпра сидить рибалка й виміряє спійману рибу.
— Хорошого сомика підчепив, та шкода: лише 69 сантиметрів, — бурмотить він. — Доведеться випустить, бо стандарт 70 сантиметрів. Що ж, пливи, дорогий, у Дніпро, нагулюй той сантиметр до стандарту, а тоді вже не потрапляй на мій гачок!
Фантастика!!!)
Не було в ті часи й грізних штрафів за незаконний вилов риби. Наприклад, за кожного сома 10, за кожну щуку, амура, сазана, товстолобика — 5, за кожного судака, коропа, жереха — 3, за ляща, тараню, синця, лина, чехоню — 2 карбованці. Не було й штрафів за ловлю рака під час линяння 15 карбованців взагалі і по карбованцю за кожного спійманого рака ще й зокрема. (Напр. одного браконьєра, котрий на світло зловив 113 раків, як повідомили газети, оштрафовано аж на 113 карбованців!!!)
Не було тоді й 56 штатних інспекторів рибоохорони на Дніпрі (в районі лише Дніпропетровська, а не по всьому Дніпру), не було й 430 їхніх добровільних помічників, чи то пак громадських рибінспекторів.
Не було....
Тут якийсь нетерпеливий читач має вже повне прало сердито вигукнув на автора:
— Та що це ти зарядив: не було, не було!.. А що ж тоді було?
Була тоді РИБА!!!
***
Але повернемось до старого Мандрики. Рибалив ото він собі у Дніпрі, почали до нього й інші запорожці підсусіджуватись, селяни...
Так і виникла Мандриківка.
Не знав тоді старий Мандрика, що його іменем згодом буде названо не лише селище, а й зникле прапрапра... море. (Ах, хто із нас, простих і скромних смертних, може наперед знати, коли його іменем назвуть море чи ще щось там не менш солідне?)
Відкрили те море вперше у 1886 році.
В одному з дворів селища (неподалік нинішньої вулиці 3-й Мандриківський спуск) копали колодязь. Взагалі колодязів в Мандриківці копали в ті часи багато (це сьогодні тут колонки й навіть потужні дощувальні установки в дворах для поливання плантацій помідорів та іншої городини, за яку мандриківчани та лоцкам'янці мають на базарах... А втім, що вони мають на базарах — "Жигулі" чи "Москвичі" — це вже, як кажуть, діло смаку і вподоби. Хто хоче "Жигулі", той і бере "Жигулі", а хто — "Москвича"). Так ось копали колодязь і звернули увагу на пісок з черепашками, які цебро принесло на поверхню.
Таких черепашок в Мандриківці й побіля Дніпра ніхто до того не зустрічав. Так було вперше знайдено "вікно" в море, котре шуміло тут 40-45 мільйонів років тому!
Незвичайні черепашки було надіслано тоді ж до Харківського університету і за плином часу й університетських клопотів там благополучно забули про ту знахідку (як це частенько траплялося тоді, та й тепер, між іншим, трапляється!).
Минуло шість років.
До Катеринослава приїхав геолог Соколов. Почувши, що в степовому Придніпров'ї надибали морську фауну, він не полінився ще раз перелопатити увесь пісок, вийнятий з того незвичайного колодязя. Тримаючи в руках предивні черепашки, геолог не раз і не двічі в задумі заглядав у той колодязь: невже то хід у прадавнє море?
У колодязі була вода. Звичайна, прісна вода.
А десь під нею ховалося море.
Геолог закладає шурф.
І ось із глибини п'ятнадцяти метрів цебро підняло на поверхню жовтувато-білий пісок з черепашками морських молюсків, закам'янілі колоніальні (а отже, морські!) корали.
Глянув вражений геолог на ті черепашки предивних молюсків і...
Глава п'ята, у котрій цитується те, що вигукнув геолог Соколов у 1892 році
Пригадуєте, як Архімед (буцімто у ванні чи в лазні — точно автор не знає, бо за браком часу не перевіряв), так ось Архімед (яка ерудиція в автора! Навіть Архімеда знає!), так ось Архімед вперше тоді й вигукнув своє, тепер уже всесвітньовідоме й до того ж зацитоване до блиску: "Евріка!.."
Ось так геолог, уздрівши черепашки, захоплено вигукнув:
— Море!!! Тут колись було море!!!
На честь селища Мандриківка, де вперше "спіймали" уникле море, воно й було назване в науковій літературі Мандриківським, а ті черепашки молюсків тепер прикрашають палеонтологічні музеї Ленінграда, Києва та інших міст (навіть за кордон потрапили і там у музеях лежать під закордонним склом!). Про знахідки мандриківських черепашок написані дослідження, монографії, захищено не одну кандидатську дисертацію! Одне слово, не тільки для дисертантів, а й для вивчення геологічної історії півдня нашої країни мандриківська морська фауна зіграла свою роль.
Згодом, вже в наші часи, загадкові черепашки знаходили на дні Дніпра, коли закладали бики-опори для мостів. Таким чином, черепашки з відвалів Чаплинського кар'єру третя знахідка, третє вікно в Мандриківське море.
Глава шоста, у якій переконливо доводиться, що автор — надзвичайно скромна особа
На всякий, як кажуть, пожежний випадок автор отут застерігає: він аж ніяк (чесне-пречесне слово!) не хвастає, що він, мовляв, між писанням гуморесок та пробиванням їх по редакціях знайшов третє вікно у Мандриківське море.
Ні й ні!
Автор просто пише свою чистісіньку правду, пише так, як воно було. Навіть не вдається до літературних прикрас.
До всього ж автор — дуже і дуже скромна особа, котра, не маючи (на превеликий жаль!) ні літнагород, ні звань, ні лауреатських дипломів, ні... ні... Так ось, нічого не маючи (крім безсмертних боргів, звичайно), автор все ж ні на що і не претендує. І навіть не збирається захищати по знайдених черепашках якусь там дисертацію, як того слід було чекати.
Не претендує він і на пріоритет, на встановлення чавунної дошки (чавуну шкода!) з написом, що на цьому місці такий-то такого-то числа... року знайшов черепашки з Мандриківського моря.
Про скромність автора свідчить і той факт, що він (автор) не порівнює себе з Колумбом, котрий, як відомо, знайшов колись Америку. Чи з поетом і археологом Борисом Мозолевським, котрий знайшов у Товстій могилі скіфську пектораль (і яка її там скіфська роззява загубила?). Чи, наприклад, з Єфремовим, котрий не лише писав науково-фантастичні твори, а й знаходив у пустелі Гобі вимерлих динозаврів.
Більше того, автор не порівнює себе і з обласним Бюро знахідок, котре знаходить все, що ми маємо необережність губити.
Тепер читачам ясно, що бідолашний автор не нажив на загадкових черепашках аж ніякої слави собі (програма "Час" і та чомусь забула повідомити про авторову знахідку, але автора втішає те, що вищезгадана програма "Час" не повідомляла свого часу й про відкриття чи знайдення Колумбом Америки!).