Одні, свідоміші, з почуття обов'язку і для спільної користи, а менше свідомі — зі звичайної цікавости і тому, що так другі роблять. Але і одні, і другі поволеньки відцуралися від Абрамка, який ще недавно був паном цілого села. Тоді то він зрозумів, що кооператива — це його завзятий ворог, що вона підмулює йому ґрунт під ногами, що вона відбирає йому ґешефт! Тому то й він рішився на люту боротьбу з кооперативою, на боротьбу скриту, підземну, несовісну і негідну, на яку може рішитися тільки людина, що для неї гріш є усім!
Насамперед став відмовляти людей від кооперативної крамниці:
— Ну, Іван, сьо є? Чули-сти, Хіна б'є Китай?.. Не буде добра на світі!.. А цьому ви до Абрамка не показуєтесь? Я знав ваші тати, ваші мами, господині були, небіжка, ай-вай, такий рік на мене!.. Сьо ви в то куперативе зобачили, ну? Той Сенькі поломаний, або той Шівченко, що в кожух, на стіні? Ну! я собі також такий Шівченко причіплю. В мене товар сто раз ліпший, під хайрем, що ліпший!..
Але це, звичайно, небагато помагало. Тоді Абрамко заграв у другу скрипку. Таємно став робити ріжні доноси на оснувателів кооперативи, мовляв, вони "політику починають", "Україну будують" і т. інше. Страшенно він завзявся на ту горстку свідомих одиниць, що дали почин до створення спілки, і тому докладав всіх зусиль, щоби їм переїхати дорогу; бо, думав, коли великі "фіши" поприсідають хвости, тоді й цілій кооперативі буде "капуриц".
У великій пригоді в боротьбі з кооперативою стала хитрому жидкові отця погана історія, що трапилась зі "справником" Хомою Собенком. Абрамко зараз розтрубів і роздув її, а лиха слава, що нап'ятнувала захланного багача, тепер лягла на працю людей чесних і совісних. Він, наче труслива собака, поза очі розсівав по селі брехливі чутки, що ціла управа і Надзірна рада — це злодії, цигани і крутії; що вони тільки замилюють людям очі, а самі крадуть, гей чорні круки!..
Все те, від біди, ще можна було видержати. Але одного дня Абрамко "спустив" ціну на всякий крам у своїм склепі. Село сколихнулось, мов ліниві морські хвилі, що зрушені наглим вітром, підіймають голови і вдаряють об беріг. Цим берегом був "Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце" пана Абрагама Штарка, який спустив по три сотики на кожнім "кавалку".
Кожного ранку і вечора на перехресті шляхів, з яких один провадив до кооперативи, а другий до жида, чути було такі балачки:
— Слава Йсу...
— Слава...
— Вже було троха вияснилося і знов хмарами затягає.
— Бая. Годі тої погодоньки дочекатися... Ви куди так?
— Та во золі тре' хлопчиськові купити. Вишляндав, гунцвот, ходаки по музиках, та й тре'...
— А до кого йдете?..
— Гадаєте — я знаю? Ци ту, ци там, сам не знаю...
— Кхм! Кажуть, що Абрамко спустив...
— Та чув я...
Хвиля мовчанки.
— Угм... гм... та воно все одно, ци ту, ци там... Всюде нинька тре' заплатити...
— І я так кажу.
— Я ні за тим, ні за тим, але що рихт. Дивіть: жид який, а здогадався і спустив, а свій то но би шкіру дер... Я ніц, але що рихт...
— Аво! Та й я так!..
І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.
— То ви, Настуню?
— Та я, Марисуню.
— Чуєте, і померла стара, хай з Богом спочиває...
— Ая! всіх нас то чекає. Ви, може, до склепу?
— Та во ґайсу хтіла-м принести...
— Ходім разом. Я також возьму-си кватирку.
— Та я ту во...
— Чому? Та ж в Абрамка танше!
— Танше, але мій старий, знаєте, якийсь там член...
— Аво! А мій що? Не член? Але жид спустив, то тре' йти до жида...
І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.
— Ти!
— Со?
— Ти де йдес?
— Га?
— До склепу?
— Ага.
— По со? По дламкі?
— Ага.
— Кому? Татові?
— Ага.
— Маєс яйце?
— Ага.
— То вйо!
— Е, я ту во йду.
— Цого, дулна! Абламко дає за яйце більсе, як Сенько. Буде нам се на бамбони.
І побігли цим шляхом, що провадив до Абрамка.
І знов почалися в "гандлю" пана Абрагама Штарка добрі давні часи. У "нашого Абрамка", який спустив по три сотики на кожнім "кавалку".
VI.
Тим часом в кооперативі по кількох місяцях "товстих" прийшли місяці "худі". Вельможна пані Криза завитала в її пороги. Сумно і журливо скрипіли двері, коли яка свідома душа заглянула в крамницю, сумно світили голими ребрами порожні полиці, навіть батько Тарас на стіні сумовито спустив додолу довгі вуса, наче промовляв:
— Гей, гей, сини мої, запродані жидові, німоті!.. На якого ж біса ви мене тут почіпили, як самі до Абрамка прете, гей по свячену воду? Так ви мене, старого, любите і шануєте, трясця вашій матері, га?!
Сумно і пусто стало в кооперативі. Покупця — зі свічкою шукай, товару не стає, готівки нема, а тут прийшла одна рата, друга рата, один вексель, другий вексель — круто, братці, хоч сядь та й плач. Опали руки управі, поспускала носи Надзірна рада, голова Павлюк стратив голову, одним словом — криза, та й годі!
Вже кого як кого, але найбільш болюче вразило це лихоліття крамаря Сенька Свистуна. Наш Сень був уже тепер не тільки солідним крамарем, але і свідомим кооператором. Він став цікавитися світовим кооперативним рухом та його історією, став читати кооперативні книжки, журнали і ґазети. І чим більше їх читав, тим більша була у нього жадоба не тільки пізнати, але і поширювати кооперативну ідею. Та тут нараз його мрії та змагання наче стукнулись лобом до одвірка. Він побачив, що ось його односільчани, люди, яких він знав і з якими зжився від малої дитини, замість горнутися до власної кооперації, до цього джерела, що мало стати зародком їх добробуту, вони задля кількох марних сотиків, наче ті заблукані вівці, лізуть прямо вовкові в зуби.
Сень Свистун з початку приписував усе те лихо Абрамкові. Бо, мовляв, якби не було його в селі, не було б такого клопоту... І ясно, що наш крамар не надто приязно відносився до п. Абрагама Штарка... Вже й по селі клептали меткі язички, що Сенько Свистун обіцяв Абрамкові пейси обскубати, ноги поламати тощо. Це, очевидно, була така правда, як рак свище, але й цього було досить, щоби трохи налякати таку відважну людину, як Абрамко. З ким як з ким, але зі Сеньком він ніяк не мав охоти задиратися і волів краще погодитися з ним, ніж ворогувати. До цеї ціли послужив йому таки рідний стрий Сенька, Гнат Кишка, хрунь першорядної сорти і політикант на ціле село.
У Гната Кишки були справді великі дипльоматичні здібности, і якби був небіжчик не переставився на той світ, то може б його і вибрали на голову Роз'ємчої комісії при Союзі Народів. Рік перед смертю захотілося старому довершити великого діла: помирити лихву-визиск з кооперацією, або, іншими словами, пана Абрамка Штарка з крамарем Сеньком Свистуном.
Саме в празник св. Семена, себто в день Сенькових іменин, прийшов великий політик Гнат Кишка до свого братанича на переговори.
— Ти, слухай-но...
— Слухаю, — відповів Сень і цмокнув стрийка в руку.
— Чого ти такий дурний?
Остовпів наш крамар, наче той св. Семен, що сорок літ стовпом стояв на однім місці. Хотів щось старому відрубати на таке привітання, але здержався. Відома річ — стрийко!
— Я тебе питаюся, чого ти такий дурний? Чого ти з дня на день каменієш в тій куперативі?
— А чого ви з дня на день каменієте в Абрамка?
— Ти, слухай, ти не будь герой з тертої бульби! Я тобі кажу, ти дурний, як ціп, хоч такий великий вукраїнець. Твоя, небоже, Вукраїна, вже давно загрязла по коліна. Скажи мені, хло', що ти довоювався за тої Вукраїни, га? Знаєш що? То, що я казати не хочу!.. Погаратили тобі костомахи, здоровля відобрали, калікою зробили, а тепер на сміх цикають по тих кілька ґрошів, що навіть на драмки не стає...
А самі пани офіцири та інші головачі по каварньох парадують, шницлі їдять, винце попивають і сміються з дурного хлопа. Ой, ти, ти, плането безголова! Плюнь раз на ту цілу Вукраїну і куперативу! Нащо тобі то? Ходи, во, до мене, я твою нивку засію, будем разом робити, і добра є. Та й Абрамко обіцяв тобі щось теє, як ти теє... розумів?..
Ще дотепер ніхто докладно не знає, як покінчилась місія Гната Кишки до Сенька Свистуна. Досить, що зараз на другий день, великий дипльомат, підкладаючи на пшеницю, від ранку до вечора проклинав любого братанича, аж слухати було лячно. Навіть по селі ходила чутка, що преславний політик попрощався зі Сеньком в той самий спосіб, що "справник" Хома Собенко того пам'ятного вечора... Але тому, що тоді на дворі було сухо, а яма на вапно була вже засипана, то стрийна Гнатиха не мусіла обкладати баньками стрийкового хребта... Один тільки Абрамко знав, що післанництво Гната Кишки не принесло йому великої користи. Тому рішився він ще сам попробувати щастя.
Раз якось в неділю стрінув Абрамко Сенька на дорозі.
— А, дзінь добри, пане Сьвістун!.. Як ся маєте, що чувати, ну?.. Може, позволите до мене на гальбу пива? Маю дуже добре пиво, чистий експорт, сам цімис, слово гонору...
— Дякую, я не п'ю.
— Си ґіт! Я то хвалю. Я також не п'ю, то шкодить на здоровлє... Ни, пане Сьвістун, пане Сенькі... чого ви на мене, ну-у-у, такий, ну-у-у... такий ворог на мене?
— Я не є вашим ворогом.
— Ну, ну, щоби я такий здоров був... Ви знаєте, я також хочу жити; я маю жінку, маю діти, я такий сам чоловік, як й усі...
— Ні, не такий.
— Ну-у, сьо є? Як ні, чому ні? Сьо значить ні?
— Тому, що ми всі працюємо...
— Ну, ну, ну! А я не працюю?
— Так, але своєю працею використовуєте нас усіх.
— Ну-у, сьо використовую, як використовую, на що використовую?
— Що використовуєте? Нас, селян. Це я вже вам казав. Як? О, це ви самі добре знаєте, не треба й говорити. А нащо? Спитайте себе самого. Одно вам тільки кажу: ще тоді, як в нас не було кооперативи, як село було темне і безпросвітне, ви могли спокійно кожному по голові їздити. Але тепер, як ми почали вчитися, як ми спільними силами здобули собі нашу кооперативну крамницю, то ви тепер зі своїм приватним склепом є для нас шкалою... Слухайте, Абрамку! Ви вже трицять літ маєте свій склеп, правда?
— Ну, сьо значить, трицять? Двацять девять...
— Добре. Ви тепер — людина маюча. У вас десять морґів поля, своя хата і всі будинки, маєте наскладаний гріш...
— Сьо є? Де я маю гріш? Який я маю гріш?! Я — дід! Я бідний...
— Менше з тим.