Але у випадку з космічним вином у тих міхурцях – саме його цілюща сила дала ускладнення. Якщо хворі люди почнуть лікуватися чаркою, то як же ж тоді лікарі зароблятимуть на прожиток? Отож, як тільки Миронові міхурі з'явилися в крамниці, – медична професія зразу відчула себе загроженою.
Тут для прикладу можна взяти лікаря, що опікувався Мироновим батьком.
Старий Круча пройшов нелегкий життєвий шлях через три війни і дві голодовки. На схилі літ він жив собі сам, пенсіонером, і все розтирав свої ревматичні такі ж довгі, як і в сина, кінцівки. Раз на тиждень до нього приїжджав лікар. За ці відвідини платила держава. Ще задовго до лікаревого приїзду старий чоловік шукав англійські слова у словнику, щоб з'ясувати, де і що та як болить. За годину до відвідин він уже сідав у крісло за високими хризантемами на передній веранді, щоб же ж не пропустити лікаря. Нарешті, у призначений час розкішний мерседес беззвучно спинявся перед будиночком і з машини чулося:
– Галло, містере Круча! Гав ар ю?
Хіба таке енергійне звертання не розвеселить серце навіть цілком закостенілого хворяки?
– Та ол райт, – було крекче старий пацієнт, маючи на думці розповісти ще багато інших речей своєму вченому ескулапові.
Але той навіть не спиняючи мотора, уже тисне ногою на газ і їде собі далі: відвідини скінчилися. Адже уряд оплачує візитацію пенсіонерів, байдуже, чи лікар вилазив з машини, чи ні. Тільки старий пенсіонер так і лишається без поради й розради з тими ж болями й болячками.
Та ось після добрих вістей про космічні дерева син і невістка почали відвідувати старого з кошиком, що в ньому серед інших ласощів можна було угледіти й пару шкіряних міхурців. Чоловік і раніше не цурався чарки (поміркованих розмірів, ясна річ), щоб, за його ж словами, "притлумити бацилу". А тепер він хвалив і нахвалитися не міг отих далеких, але збіса розумних людей, що винайшли космічне вино.
І ось настав-таки той день, коли старий Круча вже не виглядав лікаря, за годину наперед сівши на веранді. Як і завжди, той самий мерседес загальмував перед будинком, але пацієнта за високими хризантемами не було.
– Галло, містере Круча! Гав ар ю?
Старий не відповідав. Натомість вийшов його син і сказав:
– Дякую вам, пане лікарю, за ваші професійні послуги. Мій батько їх уже більше не потребує.
– Чого ж ви не покликали мене для засвідчення смерти? – похмуро спитав лікар, думаючи з обуренням, що в його роботі постійного клієнта нема: лікуй ти його чи ні, все одно колись помре.
– Містер Круча не помер, – засміявся Мирон. – Навпаки, він тепер виглядає на яких двадцять років молодшим і оце саме пішов був навприсядки після чарки космічного вина.
Лікар розгнівався. Він уже чув, що космічне вино може забрати найвірнішого пацієнта, але ніколи не думав, що біда трапиться саме йому. Він нервово смикнув машиною. Уперше в своєму житті його мотор заревів, а коліщата в коробці швидкостей болісно загарчали. Приїхавши додому, лікар довго писав листа до "Медичного журналу", закликаючи своїх колег раз назавжди покінчити з космічним вином, заборонити його, а винахідника, як шахрая, запроторити до в'язниці.
Видима річ, без великих ресурсів Мирон не міг задовольнити потреб навіть тисячної частини хворих і нещасних великого міста Сіднею. Маленький садок космічних дерев, що його чоловік обробляв разом із господарем мешкання містером Курцом, не міг настачити фруктів і для мізерної місцевої крамнички, захованої під голосною вивіскою:
ФРУКТОЛОГ ОЛФЕРІНІ
Та марно й казати про нестачу фруктів: лікарі відчули себе загроженими і взялися з високим тиском крови за діло.
Незабаром усякі експерти почали виступати на телевізії, кричати в радіо і сіяти словами по часописах, перестерігати громадян цілої країни, що космічне вино шкодить суспільному і статевому співжиттю людей. Споживачі вина, – запевняли ці так звані експерти, – стають жалюгідними індивідуалістами і починають ненавидіти одне одного, замість любити.
Наслухавшись таких теорій, Мелодія й собі задумалася.
– А знаєш, Мироне, – сказала, – все це небезпідставне. Пам'ятаєш, як ти мене палко любив, коли в нас не було ані грошей, ані порядного мешкання?
– А я тобі кажу, що все то брехня, – скипів Мирон. – То лікарі хочуть налякати наших клієнтів, та й усе. Хіба ти не бачиш?
Жінка не бачила.
– Ач, як ти сердишся. Раніше такого ніколи не траплялося. Відцураймося від космічного вина! Нумо жити, як колись жили!
– І знову мучитися від усяких хвороб? – іронічно посміхнувся чоловік, доливаючи космічного вина собі до чарки.
– Ти мене не любиш. Ти мені вже кілька тижнів не казав, що любиш. Я тебе покину. Я повернуся до батька.
– Та я часами так і думав, що ти повернешся, – відповів прямодушно Мирон. – Ти й одружилася з наміром навернути мене на своє віровизнання.
Мелодія аж поблідла зо зла.
– Як ти смієш! – процідила крізь зуби. – Ти шпигував за мною. Ти сфотографував мої думки своїм апаратом.
– Ні! Слово чести, ні! Я просто здогадувався, – спохватився Мирон і почав запевняти, що вона помиляється. – Я ніколи не пішов би на таке.
Та жінка вже більше йому не вірила.
Не зважаючи на всю пропаганду, що сипалася густим градом на Миронові фрукти, люди й далі купували їх. Вони казали:
– Якщо хто боїться, то хай не п'є цього вина. Нам більше зостанеться. Хай молоді не п'ють.
Лікарська метушня стала рекламою і спровокувала велике зацікавлення навіть серед тих людей, що раніше й не чули про космічне вино. Тому розлючені невдачею лікарі притягли Мирона до суду, обвинувачуючи його у знахарстві.
Коли почався судовий процес, то навіть кожен сторонній спостерігач пророкував Миронові лихий судовий вирок. Бо за кілька днів перед тим одному знахареві дали десять років за те, що залікував свого надто довірливого пацієнта. Миронів суд тривав цілий тиждень. Лікарська асоціація поставила десятки свідків перед почесною судовою трибуною. Бідолаха Мирон мусив часто відповідати на сотні запитань "так" чи "ні" – без жодної можливости на докладніше з'ясування справи.
Мелодії цей процес коштував багато нервів. Нещасна жінка вже уявляла себе дружиною довготермінового в'язня, думала про щотижневі відвідини у в'язниці й розмови крізь ґрати з забороною торкатися одне одного, підозрівала шепотіння і переморгування сусідів, бачила себе на роботі прибиральницею із мітлою в руках. Її самовпевнений батько скаже, що він наперед знав, чим закінчиться її одруження. А може, він і дійсно знав, може, він і насправді мав рацію. Мелодія не лишилася в місті аж до оголошення вироку. Вона склала речі до валізки та й поїхала додому. Так і сказала: "додому".
Тим часом броватий і суворий суддя взявся за справу по-діловому... Він особисто покуштував космічного вина, очевидячки, з деяким здивуванням і з помітним вдоволенням на лиці. Потім він попросив підсудного показати той апарат, з допомогою якого чоловік дізнався про космічні фрукти. Суддя дуже зацікавився цим апаратом і спитав, чи не можна сфотографувати когось із присутніх.
– Чому ні, вельмишановний добродію? – відповів Мирон. – Кого?
– Певно, що вас – підсудного, а потім ще когось, наприклад, лікаря, що відвідував містера Кручу-старшого.
Мирон не мав чого ухилятися, а лікар натомість почав вихляти й викручуватися.
Розшифровуючи Миронів знімок, суддя голосно сміявся і підносив свої важкі брови. А коли він узявся за фотографію лікаря, то тільки сердито сопів. Нарешті вирок:
– На підставі свідчень, поданих під час цього судового процесу, підсудний Мирон Круча звільняється від вини і кари. Він п'є фруктовий сік так, як його покійна бабуня пила від застуди чай, заварений липовим цвітом. Отож, позивачі мають покрити всі судові видатки в сумі... і так далі, і так далі. А обвинувачуваний може собі йти – тільки з умовою, що протягом наступних трьох років він за оплатою міністра юстиції установить свій апарат у кожній судовій залі цього штату – щоб судді могли фотографувати і розшифровувати людські знання і таким робом ще краще пильнувати справедливости і викорінювати злочини.
Ось як Миронові апарати увійшли до широкого вжитку.
Що ж до Мелодії, то вже за пару місяців її батько перестав садити картоплю, а перейшов на вирощування космічної лози, ділячись прибутками з донькою. Тільки її мати, що в'язала гарні светри для чоловіка й синів, згадає часом Мирона і додасть:
– Хай йому небо пошле щастя! Більше в мене не болить поперек.
– Тобі все твій поперек, – уїдливо вставить чоловік, – а ти не бачиш того, що Круча – греко-православний.
– Та хай і грек, а все одно чоловік, – заперечить жінка. – Я свого чоловіка ніколи в біді не лишала – чи то було б під час суду, чи повені, чи лісової пожежі.
– Та він не грек, мамо, – скаже Мелодія, – аж не хочеться й слухати...
"Нові Дні" №№ 7-8, 1974 р.
_________________________
ВЕЛИКА АСИМІЛЯЦІЯ
Євгеніка
На первопочатку прибули душі – біженці з-поміж зоряних просторів. Їх непокоїли різкі зміни температури на Землі, і капітан на ім'я Бог сказав:
– Поселимося в людині. Вознесемо її над рівень іншої худоби. Прочистимо їй нутро від тваринних потягів та інстинктів і дамо свою цивілізацію з ідеями чистої любови, терпимости і терпеливости. Назвемо цю операцію "Велика асиміляція".
З тих пір ось уже кілька тисячоліть людину і чистять і швабрують. А все ж у її поведінці видно подвійність: з одного боку, чоловік тягнеться до високих ідеалів, а з іншого – зазирає оком у грішне і тваринне.
Узяти, наприклад, Мирона Кручу. Якось дружина каже йому:
– Мій солодкий цукре! Я молилася тихенько і вперто Богові, і Він надоумив мене.
– Що ж Він тобі сказав цим разом? – спитав затурбований чоловік. Перед ним вже не раз і не два виростали нові проблеми через жінчине богошукання, а зокрема через її членство в релігійній секті О'Нуча.
– Бог хоче, – відповіла вона, – щоб ти, медочку, записався до моєї секти.
Першим поривом Миронового серця було обурення. Він уже відкрив рота, щоб відрубати:
– Ні! Нізащо! Я – науковець Сіднейського університету. Моє мислення керується експериментально опрацьованими фактами.