О, це історія непроста, чудна та надзвичайна. Відіграв у ній визначну ролю мій неоцінений пан інструктор, а поза тим вона має прямий зв'язок із крадіжжю золотої "Омеґи" о.Каштановича.
Отець Каштанович, тоді парох Знесіння, це була постать небуденна, може, й не всіми люблена, зате всіми респектована, навіть польською поліцією. Бувало, коли він маршував на чолі зеленосвяточного походу, грізний, як сама мста, з бородою Мойсея, з атлетичними грудьми та з ґудзуватою черешнівкою в руці,— о, тоді й ендецькі боївкарі не відважувались зачіпати наших, та й поліцаї нібито не помічали несених у поході тернових вінків з чорними стяжками.
На своєму Знесінні володів о.Каштанович, як удільний князь, єдиний авторитет духовний та цивільний для всіх мешканців, чи то греко-католиків, чи латинян. Знесінський батяр здалека здіймав перед ним кашкетину, ще й іншому пригадував, що то "наш рускі ксьондз ідзє". З його прекрасного саду не смів ніхто ущибнути й одного яблучка: вже й поговірка така йшла між народом, мовляв, місцеві злодії бережуть його добро від чужосторонніх.
Мав о.Каштанович особливий дар від Бога — вмів з'єднати собі простолюддя, оті, як кажуть, суспільні низи, і то всяко їх з'єднував: кого людяністю й прихильним словом, кого, у потребі, щедрою долонею, кого таки своєю черешнівкою. А орудував нею, як Зевес блискавками, твердо й непомильно: був же колись першим фехтувальником у 9-му цісарсько-королівському полку драґонів у славнім місті Бережанах.
Як же це трапилось, що в о.Каштановича вкрали той пам'ятковий золотий годинник?.. Ну, сталося, годі! Ясно, що така прикра несподіванка ніколи не постигла б його на рідному Знесінні, чи на Підзамчі, чи хоч би на Личакові, де його всі знали. "Пех" захотів, що якийсь лахудра поліз йому до кишені якраз на нашій Богданівці!
І то коли?.. В саме храмове свято св.Володимира, Князя-Хрестителя України.
На наш Празник!
Празник у нас був, як казали парохіяни, дубельтовий: раз, що церква стояла під покровом св.Володимира, друге — що нашому отцеві парохові теж було на ім'я Володимир. Хоч і молодий був наш о.парох і сам целебс, проте празники влаштовував славні вже тоді у Львові. Любили до нас вгощати святоюрські каноніки і "ціла Капітула" з о.пралатом Куницьким на чолі, перед появою якого звичайно сповняючий обов'язки паламаря пан Дорош здіймав хвіртку з завіс, бо о.пралат не могли б інакше промостити достойної постаті на подвір'ячко.
Приїжджав до нас щороку й отець Каштанович: для нього звичайно наш парох "резервував" св.Проповідь, на першу годину сполудня, так щоб о.Каштанович мав змогу відправити в себе "Десятку", а потім зацигикати тими нещасними трамваями із Знесіння на другий кінець Львова.
Добігала година 12.30, як о.Каштанович у гарному празниковому настрої причалив на Богданівку. Трамвайна зупинка, як знаєте, була за кілька кроків від церкви, проти кооперативи "Зоря".
—Ну,— подумав задоволено,— цим разом приїхав ще перед "Со миром ізідім", може, захоплю ще трохи Служби Божої. Хіба далі не буде, як пів на першу?— Сягнув рукою до папістики по свою золоту "Омеґу", а кишеня, як то кажуть, полотном стала! Обшукав себе там і сям, заглянув до підручної торби, де лежали епитрахіль і часослов — годинникар нема! Ну, значить, сталося — вкрали. І то недавно, ще кишеня тепла. Коло костелу св.Єлисавети дивився — було десять хвилин по 12-ій.
Значить — сперли "Омеґу" між Копитковим і Городецькою рогачкою.
Ну, нічого. Спокійно, не подаючи виду, пішов у церкву, відстояв на захристії до кінця Службу Божу, потім вийшов на проповідницю і виголосив одну з своїх бойових, ніби шаблею рубаних, проповідей — про Великого й Святого Князя, що приніс в Україну світло правдивої віри:
—І не погасло це світло, горить-променіє донині, хоч і тьма неволі вкрила Україну чорним крилом, хоч закляті вороги наші, розп'яли її, як Христа на Голготі, роздерли, розчетвертували її живе тіло, хоч мордують й пацифікують її дітей по тюрмах, катівнях, у Березах Куртузьких!..
В тому місці, як звичайно, полум'яний проповідник-патріот здорово дібрався до печінок урядові, кинувши на нього анатему та розмістивши глибоко, на дні аду, всіх міністрів, комісарів поліції, суддів, прокураторів і трохи не самого маршалка Ридза.
Схвильовані вірні помітили, однак, що цим разом о.Каштанович користувався у своїй проповіді трохи міцнішими епітетами, як звичайно, а при тому гатив п'ястуком по проповідниці, яка, здавалося, ось-ось розлетиться на тріски. Дехто з перших рядів перед іконостасом просто струхлів. Якби мав під рукою свою черешнівку, то бив би!— шептали люди.
Мокрий від поту і червоний, як грань, зійшов з проповідниці.
Панотцям подали спершу сніданок — пишну запашну каву, на яку виголоднілі отці кинулись "аки волци" (як любив казати о.прелат). Потім прийшов на стіл незрівняний в смаку, важкий, багровий вишнячок Бачевського, із спеціяльних запасів "Народньої Торговлі". Товариство зібралося численне, мов на якому соборчику, переважно чорноризці, хоч і замішався дехто "цивільний", маґістр або доктор. Всі були в чудовому настрою,— всі, крім отця Каштановича. Не смакували йому ні кава, ні вишнячок, не цікавили свіжопринесені вістки з Святоюрської гори, не бавили хлопські віци одного з каноніків.
Сидів за столом сам не свій, мінився на обличчі і нервово шарпав прекрасну чорну бороду.
Все те, звичайно, запримічав отець парох бачним оком господаря. Користаючи з короткої перерви між сніданком і обідом, гості вийшли з покоїв у городець зачерпнути прохолоди. Тоді о.парох узяв о.Каштановича попід руку і відпровадив набік.
—Передусім дякую вам, отче-професоре, за високопатріотичну, як завжди, блискучу проповідь. Недаром то Преосвященний сказали раз, жартуючи, що ви частіше цитуєте Деколог ОУН, як Десять Заповідей… Але боюсь, що коли в церкві були конфіденти, а вони напевно були, то я за три дні дістану позов до суду — за протидержавну аґітацію.
—Ех,— махнув рукою о.Каштанович,— я щотижня дістаю якесь завізвання до суду. Так, може, я сьогодні трохи пересолив, але'м був злий! Як сто псів!
—Чому? Що трапилось?
—Обікрали мене. Годинник мені свиснули.
—Де, коли?
—В трамваю, як доїздив сюди. Був великий натовп, якийсь гицель підсунувся і потягнув.
—Ой, то мені дуже прикро!
Гість раптом вибухнув, гей той вулькан!
—Лихо бери годинник, хоч це антик, пам'яткова річ, мій І дідо дістав його від ЙосифаII чи від ФердинантаІ, вже не тямлю, ну, та й вартість свою має: чисте дукатове золото, три коперти, сам ланцюжок важить з десять дека, собаку можна на ньому припняти!.. Та лихо його бери, кажу! Але ж самий факт, розумієш, те, що мене обікрали, мене, отця Каштановича! Ти розумієш — мене знає цілий Львів, мені за двадцять років дурне перо не пропало з кишені, а тут — золота "Омеґа"! О, я цього не пущу кантом! Як мої батяри на Знесінню про це довідаються, то вони видадуть твоїм батярам формальну війну!
—Ой, як же ж мені прикро, отче професоре!
Наш парох не міг поки що інакше потішити свого схвильованого гостя, тільки раз у раз запевняв його, що йому дуже прикро. І справді було йому боляче й досадно і просто соромно, що така пригода зустріла його бувшого катехита якраз на його ім'янини, в нього на празнику і в його парохії.
—Отче професоре,— промовив благально,— я вас прошу, хай це поки що залишиться між нами. Не розголошуйте цього випадку, не подавайте на поліцію.
—Ти що, п'яний?— обурився отець професор.— Я мав би йти з тим до польської поліції? Я даю тобі слово чести офіцера драґонів, що до 24 годин мої злодії принесуть мені той годинник і подадуть отак, як на тарілці! Хочеш — підемо об заклад!
—Я вірю вам і без закладу, отче професоре, але дозвольте не турбувати цим ваших злодіїв. Крадіж сталася на моїй території, і моїм обов'язком господаря є мати діло з моїми злодіями. Прошу, вертайтеся до товариства і зовсім не турбуйтесь годинником. Я тим часом піду засягнути язика в цій справі.
Отець професор поскубав чорну бороду і недовірливо глянув на бувшого свого учня з-під крилатих брів.
—Гм! Маєш якийсь контакт із підземним світом?
—Спробую знайти.
З городу побіг наш отець парох просто на кухню, де в клубах запашних димів увихались пані варилихи, приготовляючи обід. Між ними царювала наша господиня, пані Евдокія, яка вважала своїм священним обов'язком церковної сестриці приготовити щороку отцеві парохові пишну рибу "по-жидівськи" і незрівняний студенець.
—Пані Павлово!— гукнув отець парох, тримаючись одвірка, бо кухонні запахи геть забили йому памороки, та й галас там стояв несамовитий, ніби на полі битви.
—Та що, прошу отця? Подавати до столу?
—Ні, ні, я тільки хотів спитати вас, чи ваш субльокатор вже встав, чи ще спить?
—А Бог його знає. Він прийшов додому о восьмій над ранком, як я збиралася йти на Ютреню. Іменини комусь там справляли!
—Ага. То, може, вже проснувся.
Пан Макс (бо це про нього йшла мова) і справді вже був проснувся, хоч і не так давненько. Стояв тепер босий і напіводягнений на підлозі, похиливши буйну голову під кран водотягу, з якого ринула вода, змиваючи йому потилицю. Мій неоцінений пан інструктор здригався від холодної купелі і жалібно стогнав:
—Ой, голова, голова! Яка ж вона важка! Ніби з олова.
І бив себе рукою по лобі, ніби пробуючи, чи його голова справді була олов'яна, чи з якогось іншого шляхетнішого металу.
Коли він так страждав там, під водотягом, я сидів собі на підвіконні і приспівував йому:
"Щось я дуже загулявся.
Ледве я сюди добрався…"
І тут саме в акцію оповідання включається на момент моя особа: сидячи отак на підвіконні, я перший запримітив, що наш парох тільки в кольоратці жвавим кроком поспішає на наше подвір'я.
—Прошу пана інструктора,— крикнув я тоді,— панотець ідуть до нас!
Сиґнали СОС були вислані мною майже впору, бо мій неоцінений пан інструктор успів ще скочити в штани і натягнути на себе сорочку.
—Слава Ісусу Христу!— сказав отець парох саме тоді, коли пан Макс пробував затягнути скарпетку на одну ногу.
Ми обидва в унісон відповіли: "Слава навіки", а пан Макс поскакав, як бузько, на одній нозі, привітати отця пароха з ім'янинами.
—Вибачте, отче, що я в такому нужденному стані…— пробував тлумачитись, але о.Володимир не дав йому багато часу на виправдування, а рішуче скомандував:
—Пане Максе, швидко збирайтеся! Рятуйте ситуацію.
—А що сталося?
—Ох, така неприємність, щоб ви знали! Отцеві Каштановичу вкрали золотий годинник!
—Де, коли?..
—У нас, на Богданівці.