— Без агронома і без бухгалтера в селі не обійтися...
Лише Ніна чомусь стояла мовчки і жодного разу на мене не глянула.
"Чому вона сердиться на мене? — думав я. — Чи не догадується, бува, що дружба наша лежить тепер під глухим вушаком в черепочку..."
— А чому ви не подали своїх документів у медичне училище? — допікав Гарасько. — Все ж таки лікарем краще. Сиди собі в білому халаті і чекай, поки хтось по здоров'я прийде та ще, гляди, і яєчок принесе в кошику, як попові.
— То вам будуть яєчка носити, — озвалась Ніна. >— Ви ж на попів їдете вчитися.
— А ми будемо бухгалтерами, — з притиском сказала Соня. — Це потрібна професія.
Гарасько глянув на неї, сплеснув долонями і зареготав.
— Бухгалтер — це все одно, що продавець оселедців. Де ви бачили, щоб його орденом нагороджували?
Дівчата глянули на нього, рішуче повернулись і пішли він нас.
— Навіщо ти образив їх? — обурився я. — Може б, вони теж погодились поїхати разом з нами до Києва.
— Чого ради? — спалахнув Гарасько. — Чи не в театральне училище?
— А чому б і ні, — насупився я. — Хіба з Ніни була б погана артистка?
Гарасько глянув на мене вкрай здивовано.
— Чудний ти! Та хіба ж таких, як вони, можна випускати на сцену? Про Ніну всі подумають, що справжня оса, а про Соню — вертихвостка, — допікав Гарасько. — Дивись, хоч не ляпни, куди ми їдемо, ще й справді причепляться.
— То було б нам хоч попрощатись з ними, — сказав я і відчув, що серце моє ніби хтось стиснув долонями.
Гарасько спокійно сховав квитанцію в кишеню, і ми разом пішли до нас, де чекали вже давно бабуся Оксана і його мати.
На столі ми побачили графин з наливкою і різну закуску.
— Невже це для нас? — шепнув мені Гарасько, але не встиг я подумати, як рипнули двері і в хату увійшов отець Іоан. Він був у довгій коричневій рясі, а в руках тримав якусь книгу в шкіряній оправі. На плечі його спадали руді пасма волосся, на грудях тряслась невеличка борідка. Він швидко пройшов до покутя, перехрестився і прочитав богородичень.
— Сідайте, батюшечко, до столу, — шепнула йому бабуся Оксана. — Ми вже давно вас виглядаємо...
Отець Іоан скинув бриля, сів до столу, випив чарку наливки і почав тихенько, звертаючись до нас:
— Сини мої, Ісус єсмь путь і істина в житті, хто-бо хоче душу свою вберегти, той втратить її, а хто втратить її заради Христа, той врятує її... їдьте, сини мої, поклоніться святим мощам в Києві, віруйте в бога і воздайте йому належне... Царство небесное, — розійшовся отець Іоан, —подібне до господаря, що посіяв добре насіння у себе в полі. Так сказав Ісус учням своїм, так і я вас напучую. Хай збудеться слово, речене ним... Там ви будете молитись за врятування душ своїх, будете сіяти на землі віру в бога і любити бога, як і вас любить Христос. Звикайте до страждань, як страждав Ісус за нас. Не дбайте за душі ваші, що їсти й пити і в що одягтися, душа-бо більша за їжу, а тіло за одежу.
Тут отець Іоан тричі перехрестився.
Бабуся налила наливки в чарку і піднесла курячу ніжку, яку дістала для нього з печі.
Він. випив наливку і плямкаючи вів далі:
— Сійте віру в бога, сини мої, і він винагородить вас в світі цьому...
Сказавши це, підвів руки і обернув наші голови до ікони.
— Кланяйтесь і моліться. В божому дусі — спасіння ваше. Шануйтесь, щоб не довелось вам, бува, в поті чола хліб добувати насущний...
Він забурмотів щось до ікони, підніс нам хрест поцілувати і заспівав тоненьким голосом:
— "Господу богу поклонімся... Богородице, діво од видимого і невидимого зла охорони рабів божих Даниїла і Герасима, прийми, пречистая, молитви моя і донеси її сину своєму, да дасть мі ум творити волю його. Амінь..."
— Не йдіть на обман, сини мої, — казав далі отець Іоан,— дух-бо святий сильніший від диявола, істина восторжествує. Хай благословить вас бог.
Він підніс нам хреста до губів, перехрестив тричі наші голови, попрощався і вийшов.
Бабуся Оксана дістала гроші з скрині і вибігла за ним у сіни.
— Нате, візьміть, батюшечко, — почувся її голос крізь розчинені двері. — Спасибі вам за напуття...
— Чули, що говорив батюшка? — сказала нам Гараськова мати. — Бог є путь й істина в житті, тож їдьте з богом та вчіться святого писання...
Незабаром вона з Гараськом пішла готуватись в дорогу.
Коли вони вийшли, я сів кінець столу і задумався. Десь, чи то в кутку, чи на вікні, бриніла муха, мабуть, попалась в павутиння, а в печі шкварчало сало — мені в дорогу.
Бабуся сказала:
— Ти чув, що говорив отець Іоан? Тож дивись мені, не знайомтесь ні з ким в дорозі, щоб вас, бува, не спокусили на щось нечисте. Хто б не питав, куди їдете і чого, не говоріть нікому, а розкажете лише отцю Порфирію. До Києва дорога далека, — вела вона, — десь зустрінеться душа диявольська і заведе вас так, як водила тоді з паскою... А тепер скидай штани, дитя моє, я зашию тобі в поясок свяченого, тоді тебе скрізь поважатимуть і відчинятимуть ворота...
— То зашийте прямо в кишеню, — сказав я бабусі. —Нащо штани скидати.
— Ні,— посміхнулась вона,— свячене тільки в поясок зашивати треба, щоб не загубилося, поки й штани зносяться.
Робити було нічого. Я миттю скинув штани і зліз на піч. Бабуся тим часом дістала з-за ікони безліч різних вузликів, повитрушувала з них на стіл якісь зернятка. Далі розрізала дірочку в пояску штанів, висипала все туди і почала зашивати.
Поки вона молилась, я дістав історію на комині, розгорнув її і взявся читати.
— Бабусю,— спитав я,— ви не знаєте, хто такі хрестоносці, ось про них в книжці написано?
— Хрестоносці? — здивувалась бабуся. — А ти хіба не знаєш? Та це ж ті, що крадуть дерев'яні хрести на кладовищі і носять додому на паливо. Вони і з діда Кирила вкрали хрест, неродиві, щоб їх тлінь поїла...
— Ні, —перебив я бабусю. — В книжці не про таких написано...
Але бабуся мене не слухала. Вона весь час щось бубоніла, потім запалила свічку, провела вогником сюди-туди по штанях і кинула їх на ліжко.
— Одягай, — сказала вона і вийшла надвір по дрова, бо в печі вже догорало.
Я вже хотів злазити, як раптом в двері хтось постукав.
—Зайдіть! — крикнув я з печі.
Як я здивувався, коли в хату зайшли Ніна й Соня.
— Ти чому це аж на піч заліз? — спитала Ніна. —Надворі така спека, а він на печі... — Вони обидві засміялися.
— Хворію, — простогнав я і, мабуть, дуже почервонів, бо обличчя моє так пекло, ніби воно було натерте перцем.
— А ми вже в технікум їдемо, — сказала Ніна. — Прийшли попрощатися...
— Мені лікар заборонив надвір виходити, — збрехав я і мало не згорів від сорому.
— Жаль, — співчутливо промовила Соня. — А ми гадали,, що всі наші друзі будуть проводжати нас...
— Ну, коли так, то до побачення, — сказала Ніна.
— До побачення, — відповів я і мало не заплакав. Дівчата вийшли, я схопився з печі, скочив у штани і кинувся навздогін, але на порозі мене зустріла бабуся з дровами.
— Куди це ти? — скрикнула вона. — Повертайсь назад, та будемо писати листа до отця Порфирія.
Я зупинився. Справді, до відплиття пароплава дуже мало-часу лишилося. Сів я до столу, взяв олівець і наготувався писати.
Тим часом бабуся підкинула дров у піч, сіла біля мене ї почала диктувати:
— Дорогий отче наш Порфирію, шлю вам вісточку, найсвятіший з отців усіх... — По її зморщених щоках покотились сльози... — Пише вам раба божа Оксана, яку хрестив колись ваш рідний батько отець Іоан, царство йому небесне...
— Так, — перебив я бабусю. — Є царство йому небесне, далі що?
— Пиши: "Тіло його покоїться біля нашої церкви святого Феодосія. Та хоч батько ваш не помер смертію своєю, а втопився в Захарківській криниці після того, як спокусила його-нечиста сила горілкою, проте ми щоденно молимось за спасіння душі його в царстві небесному. Прошу вас, найсвітліший отче наш, дайте притулок цим хлопцям. Це син моєї дочки Варі, якою ви тішились колись, як приїздили додому в гості з духовної семінарії. Тепер її немає з нами — вбило громом, як невіруючу в бога, а батько його з фронту не повернувся. Тепер воно кругла сирота і хоче вчитися. Тож і прошу вас, "тче, візьміть його під своє крило і опреділіть, як підросте, в духовну семінарію. Нехай і воно славить бога..."
— Все? — нетерпляче запитав я.
— Ні, не все, дитя моє, — мовила бабуся,— пиши далі. "І ще, отче наш, прошу вас, пригрійте і сина Пріськи По-тіпачихи. Ви знаєте її, бо дружила з моєю покійною Варею. Тепер воно теж сирота... — зітхнула бабуся і витерла сльози. — Бровами воно дуже схоже на свою бабу Лукію, ту саму, що служила колись у покоях у батеньки вашого..."
— Бабусю, — не стерпів я. — Це про кого ми пишемо?
— Не слухай того, що пишеш, дитя моє, — сказала бабуся. — Отець Порфирій все знає...
Рипнули двері. В хату зайшла Пріська Потіпачиха з великим дерев'яним чемоданом, і за нею Гарасько.
— Ну, скоро ви тут? — запитав той нетерпляче. — Час рушати, бо запізнимось.
— Встигнемо, — відказала бабуся і дала мені папірець з адресою отця Порфирія.
Потім швиденько наклали харчів на дорогу, винесли все на дерев'яну тачку. Ми й покотили її до причалу.
Йшли спочатку по твердій ґрунтовій дорозі, потім звернули до Дніпра поміж кучугурами.
Бабуся Оксана йшла поруч мене і говорила:
— Будеш їсти спершу яєчка, потім смажену курочку, та дивись, щоб не обікрали вас вуркагани...
— Підпихай тачку! — гукнув Гарасько. — Бачиш, яка дорога!
І справді, колеса майже до половини врізались в пісок і так жалібно пищали, ніби просили зглянутись на них.
— Відпочиньмо, — взяла мене за плече бабуся Оксана.— Бо вже в мене ноги стомилися. — Вона сіла під вербою в холодку і важко зітхнула.
Я кинув тачку і теж присів; Гарасько ліг на спину, прикрив очі старою кепкою від сонця...
— А може, краще б дома сидіти і не їхати світ за очі?— сказала нарешті Пріська Потіпачиха. — Зараз і в колгоспі роботи багато...
— Не збивай, Прісько, — відповіла бабуся Оксана. — Нехай собі їдуть з богом. Якщо він зведе їх з отцем Порфи-рієм, то стануть людьми святими. Отець — чоловік побожний і вчений. Він книги читає так, що й не дивиться в них, а все знає напам'ять. Та й живеться попам непогано, — продовжувала вона. — Ти ж сама знаєш, як жила колись в отця Григорія. Коні в нього були такі, як змії, вбік дивляться, а біжать прямо...
— А хороми які були в нього, а ґуральня, — згадувала Потіпачиха.
— Через ту ґуральню мій Кирило і богові душу віддав,— проговорилась бабуся.
А книг скільки було в молодого Порфирія, — снувала спогади Пріська.