Він гадав, що дівчині треба починати з азів, ще не дуже й вірив, що з неї взагалі щось вийде, а тут — готова акробатка!.. Справжня знахідка. Про щось краще і мріяти не можна!..
— На кільця! — знову коротко наказав він.
Марта заперечливо похитала головою:
— На кільцях майже нічого не вмію.
— Тренуватися на кільцях щодня. По п'ять, по десять годин! Він вважав, що сказав дівчині вже все і далі розмовляти з нею немає про що. Ткнув угору батогом.
— Пішов!
Це вже стосувалося хлопців. Юра і Петя швидко подерлися на місток. Янчук взявся за лонжі (тонкий трос, з допомогою якого підтримують під час стрибків тих, хто навчається акробатики).
Унизу на кільцях працювала Марта. А вгорі під куполом тренувались хлопці. Спершу повторювали найтяжче: перехід з містка на трапецію, з трапеції на місток. Петя часто зривався, незграбно повисав у повітрі на лонжах. Янчук голосно, на увесь цирк, лаявся, кричав:
— Гей ти, носорог! Ще раз зірвешся, я з тебе мокре місце зроблю! Чуєш?
Петя знову й знову ліз на місток, гойдався в повітрі, відривався від трапеції, падав. Це була тяжка праця. Тяжка й небезпечна. Тут потрібний найтісніший психологічний контакт між учнем і вчителем. Потрібне цілковите довір'я одне до одного, віра одне в одного. А всього цього між Янчуком і хлопцями не було. Вони боялись свого вчителя і ненавиділи його. І тому повітряні трюки виконували як тяжкий обов'язок, від якого немає змоги втекти.
Та для Янчука все те було байдуже. Він добивався одного: якнайшвидше підготувати повітряний карколомний номер. Він паралізував волю юних гімнастів, змушував підкорятись кожному його слову, рухові, поглядові. Між криком і лайкою владно, беззаперечно лунали слова:
— Алей! Ап!
— Повторити!
— Алей! Ап!
Ці слова означають: "Приготуватися! Пішов!" І не підкоритися їм не можна. В цирку це значить: порушити найсвятіше.
— Десять разів повторити! — наказував Владислав Янчук після того, як трюк, нарешті, виходив. І Юра та Петя, обливаючись потом, рвучко дихаючи, повторювали трюк десять разів. Коли з десяти разів один раз виходило знову невдало, Янчук давав якусь хвилинку перепочити і своїм скрипучим неприємним голосом коротко кидав:
— Ще десять разів! Пацюки вонючі!
Він хотів зробити з хлопців не гімнастів, а механічних роботів. Він убивав будь-яку любов до мистецтва, але намагався виробити в них безвідмовну покору, механічну точність, будучи твердо переконаним, що саме так він доб'ється небувало ефектного повітряного номера, від якого публіка буде в дикому захваті.
У хвилини коротенького перепочинку Янчук переключав свою увагу на Марту і кричав на неї так само, як і на хлопців, грубо й нестримно:
— Гей ти, каракатице! Що ти клюєш носом, як сонна курка! Жвавіше, жвавіше! Ти не цукровий пряник, не переламаєшся!
На кінець тренувань хлопці так знесилювались, що ледве тримались на ногах.
Втомлювалась і Марта. Але дівчина, мабуть, дуже вже хотіла стати повітряною гімнасткою. Янчукову лайку вона сприймала як належне. Та й не дивно. Якщо Юра та Петя знали й інше життя, де людина ставиться до людини як до рівної, то Марта нічого цього не бачила й не знала. Тому вважала, що коли Янчук ось так поводиться з нею, то, значить, так і треба.
— Дозвольте мені полізти на місток під купол цирку,— попросила вона Янчука, відпочивши трохи від кілець.
Він глянув на неї здивовано, і в його завжди суворих білуватих очах промайнуло щось схоже на задоволену посмішку.
— Не впадеш?
— Ні, не впаду,— труснула кучерями дівчина.— Хочу подивитись звідти униз.
"Та це — справжній скарб!" — знову подумав Янчук і, за звичкою, так само як хлопцям, показав батогом угору:
— Пішов!
Марта на диво легко і сміливо подерлась по драбинці вгору.
Внизу за нею невідривно стежив Янчук. Угорі на містку на неї чекали Юра і Петя. Може тому, що Марта вже не раз бачила, як піднімаються по тій вузенькій гнучкій і хиткій драбинці інші, а може, вона вже й пробувала нишком лазити, але хлопцям і Янчукові здавалося, що Марта на драбинці вже не вперше.
З містка їй подав руку Юра.
І ось вона вже стоїть поруч зі своїми друзями. Вона крутиться туди й сюди, як дзига, аж верещить від задоволення. Та коли глянула вниз, серце їй на якусь мить похололо. Вона таки вперше побачила величезне кругле приміщення цирку .з такої височини. Знизу, з манежу, купол цирку здається значно ближче, ніж воно виявилось насправді. Рятувальна сітка чомусь здалася зовсім не такою великою, надійною, як знизу, а, навпаки, маленькою і вузькою, повз яку легко пролетіти.
Дівчина навіть заплющила очі, щоб не запаморочилась голова. Але одразу ж пересилила себе, відкрила очі і дзвінко та голосно засміялась:
— Ой гарно ж як! І зовсім, зовсім не страшно!
На Янчуковому обличчі знову з'являється подоба усмішки. Буде з дівчини добрий повітряний трюкач! Він вже уявив собі, як вона перелітає з трапеції на трапецію, як робить у повітрі складні гімнастичні комбінації, як гримить зала від оплесків. Сам пан Шредер поздоровляє його з успіхом!
"Тільки треба швидше, швидше! — думає він.— Всі троє ще зовсім юні, з них, як з воску, можна ліпити все, що завгодно. Витримають!"
— Вниз!
Всі троє на манежі. Похвалити б дівчинку за сміливість. Але Янчук нічого не сказав. Тільки коротко кинув:
— Ще день-два, і — в повітря. На трапеції!
Тільки й того, що не додав образливого прізвиська, на які був дуже винахідливий.
Але Марта не звернула уваги на грубий тон, яким він з нею розмовляв. Вона раділа, що їй тепер не доведеться самотньо сидіти в чотирьох стінах маленького вагончика пана Зайднера, що вона разом з своїми друзями Юреком і Петком робитиме гімнастичні вправи під куполом цирку, виступатиме перед сотнями зачарованих глядачів...
Це нове життя нестримно вабило її.
6
Тепер уже Владислав Янчук сам прийшов до Генріха Зайднера з пляшкою горілки.
Останнім часом вони зустрічалися мало не щодня. І щоразу Янчук повертався додому майже тверезий, а Зайднер напивався до нестями. Після першої-другої чарки він втрачав свою задумливу мовчазність і починав балакати багато і пристрасно. Говорив він, мабуть, саме те, про що думав увесь день, ходячи по всіх закутках цирку та вулицями міста, і саме те, що хотілося Янчукові від нього почути.
Він висловлював своє невдоволення війною, твердив про неминучу поразку гітлерівських орд у Росії і відверто, вже не криючись перед Янчуком, лаяв Гітлера за його авантюристичний похід на Росію.
Владислав Янчук все те запам'ятовував і хитрими репліками та нібито невинними запитаннями штовхав Зайднера на ще більшу відвертість.
Цього разу Янчук застав Генріха Зайднера уже напідпитку. Але випив він, мабуть, небагато, був лише трохи збуджений.
— Іди, Марто, погуляй,— сказав він дівчині, побачивши на порозі Янчука.
Останнім часом він завжди висилав дівчину з вагончика, коли доводилося пити з Янчуком. Може, не хотів, щоб вона чула їхню розмову. А може, й просто соромився її.
Марта йшла до хлопців, і всі разом блукали вулицями. Дивились, як марширують по брукові штурмовики в коричневих мундирах і в кепі та есесівці в чорному одязі з свастикою на рукавах, горлаючи свій гімн "Дойчланд юбер аллес". Пішла Марта і цього разу.
А Зайднер схопився з стільця, ткнув у газету пальцем і, заклавши руки в кишені та нервово пересмикнувши плечем, ступив кілька кроків по своєму тісному приміщенню.
— Будь ласка! Те, що я пророкував, почалося.
— Що саме? — не зрозумів Янчук.
— Росіяни розгромили нашу армію під Москвою і пішли в наступ.
Владислав Янчук зблід.
— Про це написано в нашій... німецькій газеті?
— Звісно, тут написано трохи не так. Стратегічний відхід. Але факт лишається фактом: відкочуємось. Це — початок нашого ганебного кінця.
Янчук швидко пробіг очима куце, дипломатично написане повідомлення. Справді, в газеті це виглядало зовсім не так страшно, як переказав пан Зайднер, але від правди не втечеш: тяжко поранена німецька воєнна машина поповзла назад.
— Не такий страшний чорт, як його малюють,— зауважив Янчук.
Генріх Зайднер здивовано подивився Янчукові в обличчя. Німим поглядом запитав: "Ти справді так думаєш чи просто не хочеш зрозуміти?"
— Ви були сьогодні в місті, пане Янчук? Бачили, що там діється?
— Ні, не був.
— А ви підіть, подивіться. Хоч молодчики ще й крокують та горлають своє: "Німеччина переможе...", у місті вже не вистачає приміщень для шпиталів. Сьогодні навіть закрили місце офіцерських гульбищ—"М'ятний коржик". Досі там річкою лилося вино, витанцьовували пари. А тепер там стогнуть, кричать і проклинають Гітлера покалічені, понівечені, спотворені люди... Без ніг, без рук, сліпі й глухонімі.
— Ви сьогодні аж надто гострі, пане Зайднер, і... необережні,— застеріг Янчук.— Давайте краще вип'ємо.
— Вип'ємо,— згодився Зайднер.
Він сам відкоркував принесену Янчуком пляшку, налив у дві склянки. Випив нахильці, але до ковбаси та булки й не доторкнувся. Мабуть, хотів швидше сп'яніти. Витяг сигарету, запалив і вже тоді відповів на Янчукове зауваження.
— Я ж з вами говорю, пане Янчук. І тільки з вами.
— Але ж кажуть, що й стіни мають вуха. Зайднер помовчав трохи, взявся рукою за груди.
— Отут у мене болить.— Я — маленька людина. Рядовий німець. Але я б нізащо не послав на смерть мільйони наших людей. Заради чого вони там, у далекій Росії? Заради чого ви тут, пане Янчук, а не в себе дома? Навіщо тут ваші хлопці, моя Марта? На якій підставі, за яким законом ми вдерлися в мирну країну і ллємо там чужу і свою кров? Росія нам нічого не винна. Я прочитав "Майн кампф". У цій книжці Гітлер говорить, що ми, німці, якась особлива нація, яка повинна панувати над усім світом. А ось я, німець, цієї особливості у собі не почуваю. І ніхто не почуває, окрім грошових магнатів. Але ці всюди почувають себе надлюдьми. У всіх країнах, де тільки вони є...
— Ви талановитий агітатор, пане Зайднер,— посміхнувся Янчук.
Зайднер уже сп'янів, але мислив і говорив цілком свідомо:
— На жаль, я не агітатор. Я тільки сам у собі... сам для себе. А коли б я був агітатором, то вже сидів би там, де зараз Ернст Тельман...
Владислав Янчук злякано схопився з стільця.
— Тихіше, тихіше, ради бога! Навіть імені цього не згадуйте, пане Зайднер.