Віконниці малих будиночків були закриті, лише за високим дощаним парканом, що відділяв станцію, снували навантажені вагони і час від часу з грюкотом пролітав довжелезний потяг, наповнений військом.
Було волого і туманно, учора випав новий сніг, небо закрилось грубою, брудною поволокою і обіцяло не то сніг, не то дощ.
Яків був невиспаний, мав свої клопоти, обдумував чергову програму муштри, пригадав нову заборону Рейхскомісаріату уживати тризубчиків і прапорів, пригадав нове звернення головного комісара до українського населення, в якому вимагалося лише праці і послуху, пригадав розмову з минулої ночі, що все верталася до нього, відкриваючи перед його неспокійною душею привабливі можливості й перспективи. І щойно в казармі довідався, що цього ранку з гетто забрали половину його населення. Яків нічого на це не сказав, робив, як звичайно, своє діло, переглядав рапорти, давав розпорядження підстаршим, лише його обличчя якось витягнулось і набрало поваги і суворості. І разом з тим, між ділом, визрівало його рішення прийняти пропозицію Шприндзі.
Під час обідньої перерви з кімнати чергового підстаршини Якова покликали до телефону. Дзвонила Ясна, просила зайти до неї ввечері о восьмій або раніше до готелю "Дойчес Гоф", кімната дванадцята. Сливе автоматично Яків погодився, зрештою, був він заклопотаний і не мав часу на роздумування.
Увечері Яків зайшов до того готелю, що був "нур фюр дойче" і донедавна належав іншому власникові, а тепер став власністю якогось Ганса Альта, що приїхав недавно з Баварії.
Ясна займала, як на ці часи, найкращу кімнату на другому поверсі, навіть з ванною, з килимами й картинами, що недавно належали міському музеєві. Вона була сама, зустріла Якова підкреслено радісно, майже бурхливо, була винятково чепурно й кокетливо одягнена у якесь японське кімоно, в елегантних, білих з червоними китичками, пантофельках.
— Добре, що ви зайшли, майоре, — сказала вона химерним голосом, подаючи йому обидві, у перснях, руки. — Сідайте! Тут, тут! Де хочете... Найкраще хіба отут! — і вказала фотель біля столика навпроти круглої кушетки, на якій сіла сама.
У кімнаті було рожево, тепло, тихо, таємничо, пахло дорогими сигарами. На круглому столику стояли й лежали сигари, цигарки, попільниці, запальнички. Кількість попелу в попільничках вказувала на товариство, що викурило тут чимало того добра.
— І куріть! — додала Ясна. — Що п'єте? Вино? Коньяк?
— Лише з вами, — відповів, усівшись, Яків.
— Розуміється... Хоч належу до так званих непитущих, але при такій винятковій нагоді... Бачте, як себе рекомендую? Мало не з монастиря якого... Но, но, но! Не подумайте, що я якась дійсно святість — належу до жінок, які все можуть... і молитися, і грішити... Тобто вважаю, що все на місці, коли воно на місці. А як ви?
— Я? — знизав він плечима. — Я не маю блискучих думок.
— Ви, очевидно, воїн з крови й кости, щось із запорожців — дисципліна, порядок... Ну й, розуміється, як справжньому слузі суворого Маркса, келих доброго вина ніколи не зашкодить... Чи не так?
— Дуже можливо, — сказав він, наливаючи чарку звичайної горілки, що її подала Ясна.
— Ви, здається... Мені хтось казав... Служили у польському війську?
— В уланах! — коротко відрубав він, пригадавши, що вона вже вдруге ставить йому це питання.
— Вам удалося поєднати національні амбіції з польськими уланами? Знаю, що українці не дуже квапились до того війська.
— Я — дуже! Я іншого кшталту. Коли вже військо — військо справжнє! І взагалі, люблю все справжнє, не зношу імпровізації.
— Ви билися проти німців?
— Траплялося, — відповів він загально.
— А як же сталося, що ви не попали до Червоної армії?
— Дуже просто. Ескадрилья німецьких бомбовиків розтрощила наш мобілізаційний обоз — і це все.
— А ви б служили й там? — питала далі Ясна, з грайливою елеганцією пропонуючи другу чарку.
— У совєтів? Розуміється.
— А скажіть... Можете, зрештою, й не казати, я ніякий слідчий, це просто розмова... Ви мене цікавите з багатьох боків. Ви не належите до так званих українських націоналістів?
Яків підняв голову:
— Вам це потрібно знати?
— Мені? О, ні! О, ні! Кажу лише до слова. Розумієте? Багато у нас тут сплелося прерізних, дивовижних течій, і мене це з певних причин цікавить. Я, знаєте, письменниця...
— О! — здивувався Яків. — Романи?
— Щось таке...
— Цікаво, цікаво! Щось а ля Агата Крісті? Це, очевидно, до салонів не належить, але якщо ви питаєте? Мушу щось казати! Ні! Я лише... як вам сказати? Патріоти б сказали: син цієї землі! З діда-прадіда! І може, з запорожців... Але "рухи", "течії", "ідеології"... Це, вам тільки скажу, — не моє хазяйство. Дуже просто: не доходить!
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
— А проте колись переконаєтесь, що я не такий безнадійний, як гадає, наприклад, ваш фон Лянге.
— Я йому це казала.
— Але він не вірить. Є така сила, дуже вперта, абстрактна, часто невхопна, але хто конче хоче її зрозуміти — може нею користатися. Я не можу цього своєю косноязичною мовою висловити, але інколи я ризикую, з сучасними кодексами моралі, бути неморальним, навіть "невіруючим", щоб мати чисте сумління для сприйняття чистої правди.
— Це для мене дуже висока нота.
— Чиста правда?
— А хоч би.
— Треба лише запитати сумління.
— Дуже дивне слово.
— У чому його диво?
— Сумління можна так само згубити, як і невинність.
— І можна знову знайти... Наприклад, у материнстві.
— Не всім судилася роль Мадонни.
— Іноді й Магдалина дістає розгрішення.
— Ніколи не сподівалася знайти у вас такого філософа.
— Вибачте, — промимрив він збентежено.
— Це не гріх.
— Іноді гріх. У моєму становищі. Я все-таки вояк. Маю просту, вояцьку, одверту душу...
— Але... я б не сказала.
— Ви мені не вірите?
— Я не те хотіла сказати.
— Ви не те хотіли знайти.
— Власне.
— І дуже розчаровані?
— Але... Скорше здивована. Збентежена. Розгублена. Я думала — ви... ви... простий... Націоналіст, фашист, комуніст, щось таке. Українці ще мають свій окремий поділ. І враз бачу несподівану течію, щось, може, навіть вище... Не можу окреслити словами. Може б, ви помогли?
— Тут скорше допоможе час. Він пояснить нам багато незрозумілого. Доба, в якій живемо, — обдарує нас ще не одною несподіванкою. Інстинкт мій каже, що в просторі зарисовуються нові епохи... і... не хочу сказати, "нові люди" — банальність, якої не зношу, але нові уклади сил. Вірю, що люди будуть більші, що ідеї заступлять ідеали... Я вас образив? Даруйте! Це лише мої особисті медитації.
— О, ні! Я вас слухаю з великою цікавістю.
— Тоді поясніть і мені одну загадку. Чому, наприклад, ви — дама світу, якась міфічна Мата Гаррі, щось з Гавайських островів — і враз це, можна сказати, лицедійство? Я простий син простих батьків... Вибачте, вибачте! Я ще не скінчив! Ви ж винятково рафінована, здається, окремо плекана для цих подій істота. Чому? Звідки? У чому річ? Чи ви жінка? Дама? Що ви?
— Ах, як це враз стало нецікаво! — швидко і нетерпеливо відповіла Ясна і навіть встала зі своєї канапи. — Яке вам діло?
— Як яке діло? А вам яке? Ви ж мене питаєте! Може, ні?
— А! Лишіть! Знайшли тему! Зрештою, що з того, що я вам скажу? А може, ви мене чимось цікавите, чи це неможливо? Я більше жінка, ніж ви собі допускаєте. Ось краще випийте! — налила собі й йому, і вони випили. На хвилинку настала тиша. Потім він також устав. Стояли одне проти одного, очі в очі. І раптом щось йому видалось, і саме в тих очах. Якась згадка. Він різко повернувся і відступив. Кути її уст здригнулись, і вона сказала:
— Так коли знов побачимось?
— О! Так! — отямився він. — Побачимось, розуміється. Планета тепер мала. Добраніч, мадам! — потиснув її малу, вузьку, холодну руку і непевними кроками вийшов.
Було йому добре у цьому п'яному тумані, здавалось, що живе, і то соковито, що біля себе і в собі має багато світу, а ще більше людей. А приблукавши до свого помешкання і засвітивши світло, що видалось йому після темної вулиці дуже яскравим, відчув бажання лягти горілиць, закласти руки за потилицю, дивитись у стелю і нічого не думати. Чув виразно, що на нього щось дихало, якесь тепло, щось хвилююче, мовби на пляжі, на березі південного моря, під гострим сонцем. Хотілось читати вірші. Слухати музику. Мав навіть томик якогось французького декадента у польському перекладі, що його виловив у "своїй" бібліотеці і поклав одного разу на нічному столику. І тільки сягнув по нього, щоб, не роздягаючись і нічого не розбираючи, поблукати по погано римованих рядках, коли двері відчинились і в їх рамі, мов образ, появилась знайома, на цей раз переяскравлено делікатна, мов метелик, постать Шприндзі.
— Ви чули, що сьогодні сталося? — було її першим питанням до Якова, що напівлежав, червоний, з книжечкою в руці.
Яків не відповів. По хвилині сильної, яскравої, як огонь, гарячої мовчанки Шприндзя ще раз запитала:
— Чули, що сьогодні сталося?
— Та чув, чув, будь воно все разом прокляте! Чого мене питаєте, бідна ви дитино?
Дівчина кинулась на канапу, і Якову здалося, що вона плаче. Цього ніколи не бувало. Вона не вміла плакати. Яків мовчав, задубіло, кам'яно. У ньому не було жалю, лише холод і лід. Мов замерзла калюжа... Що він міг їй сказати? Що міг їй сказати? Що міг? Нічого! Абсолютне, безконечне й безкрає нічого!
Потім вона зірвалась і мелодраматичним, з викриками, ніби вона вичитувала закляття, голосом, з надривами почала благати Якова не лишати, врятувати її.
— Поможіть мені, Якове! Поможіть! Ви можете! — звучав її розпачливий голос. — Що хочете, щоб я зробила? Кажіть! Кажіть! Лише поможіть мені! Тікаймо!
Вона кинулась до Якова зі швидкістю вивірки, схопила його за шию, пригорнулась до нього, уся перелякана, тріпотлива, її уста, щоки, очі були залиті сльозами. Не міг її відірвати.
— Не відпихай мене! Врятуй мене!
Яків звівся на ноги разом зі Шприндзею, тримав її за руки і казав:
— Та чекай! Та чекай же! Заспокойся! Вислухай ! — А потім почав кричати і силою відірвав її від себе.
Дівчина перестала змагатися, уста її були бридко скривлені, вона видавала якісь худоб'ячі звуки, з очей лилися сльози.
— Бо ти... бо ти... бо ти не хочеш, — хлипала вона зовсім по-дитячи... — Бо ти... бо ти... — її уста тремтіли, вона намагалась здушити плач, але не могла цього зробити.
І враз за вікном, здається, зовсім близько, впало підряд два постріли і пролунав хрипливий, різкий, майже розпачливий голос:
— Гальт! Гальт!
Хтось біг, за кимсь бігли, падали нові постріли.