Такий блідий рисунок у Грушевського.
Треба буде просто відрисувати, бо через кальку нічого не видно...
— Романові — двадцять три...
— Щастя, що дістала такі добрі фарби. Так гарно відбивають від тла! Щоб лиш сохнули скоріше!
— Як добре бачити людське щастя...
— Ну, діти, мабуть, будуть радіти грою!
Капнули дві сльози. Одна у Дніпро, а друга — перед двері Січової Покрови...
***
Шановний Друже!
(Роман здивовано відсахнувся від гостроверхого готичного письма).
— Вашого листа та гроші одержав. Лікар заборонив мені писати, і тому пише за мене сестра Аделінда...
(Роман старався найти за німецькими словами думки Івана).
— Я не хочу, щоб мене оперували, і досі ще не погодився на це. Нехай би ці гроші переслали туди, де їх так потрібно. Та чомусь не хочуть про це і слухати. Але я щиро вдячний Вам, що думаєте про мене...
Високоповажаний Пане!
Стан пацієнта помітно погіршав, але він дуже просив, щоб вислати листа ще сьогодні. Тому й кінчаю за нього. Тепер, коли справа грошей полагоджена, пан професор хоче обов'язково оперувати, бо це одинока можливість рятунку. Сподіваємося, що пацієнт це зрозуміє. Операція пана Більчука призначена на другу суботу.
З пошаною сестра Аделінда Обермюллер.
***
Всеволод застав Романа з листом у руках.
— Ромку, ти маєш час?
— Так... (Голос Ромків був дерев'яний; швидко всунув листа в кишеню).
— По щирості?
— Та не як же!
— Бо в мене діло до тебе... погане!
— Давай його сюди!
— Орест попав у біду!
— Що?
— Та в школі. Учитель сказав кожному в клясі розповісти, з якого він краю. Орко сказав, що він українець, а тут як не зірветься один такий... З походження росіянин, але вже тут на роджений. І давай лаятися, мовляв, "нє било, нєт і бить нє может". Учитель утихомирив обох і загадав розказувати третьому, якомусь голляндцеві. Та на перерві росіянин знову причепився до Орка і — слово по слові — визначив на суботу битву під Ляфаєтом у парку...
— А Орко?
— Прибіг до мене пожалітися зараз після науки... Просив, щоб нікому про це не казати...
— Тому ти мені і кажеш?
— Ну, який же ти! Таж той москаль удвічі більший за Орка, а вже раз минулого року так побив одного з джуніор гайскул, що той аж оглух...
— Можеш мені пояснити, що таке "джуніор гайскул"?
Всеволод зніяковів.
— Я... я думаю... у них же наука інша. А як у нас було?
— В Австрії, Польщі та під Росією була гімназія.
— У большевиків — десятирічка.
— Все воно чуже! Доведеться нам повертатись аж до колишніх академій і колегій...
— А як тоді називалися нижчі кляси?
— Інфіма... Зрештою попитаємо докладніше у твойого батька.
Знаєш — а що, якби ми почали списувати собі словник англійських слів, що їх годі прямо перекласти, і самі знаходили переклади для них!
— О, це було б цікаво!
— І справжня вже наукова праця! Отже спробуємо. А поки що скажи: думає Орко битися?
— Мабуть... Про це вже знає вся кляса.
— І боїться?
Всеволод притишив голос:
— Дуже!
— І соромиться, що боїться?
— Еге ж!
— Це добре!
— Добре?!
— Видно, що хоч знає, що не слід боятися...
— А ти йому просто скажи, що це не вперше зустрічаються українці з москалями в бою: Конотоп, Маківка...
— Я за Конотоп!
— Я за подвійний Конотоп! Але ти знаєш і про Полтаву:
"Ой, пожали б, якби були одностайне стали..."
— "Іржавець!" Читав минулої лекції!
— Правильно; ти підеш на допомогу Оркові!
— Я?
— "Де общеє добро в упадку..."
— "Енеїда", правда? Тільки... тільки ти ж знаєш, що я битися не вмію...
— "Захочеш — і будеш; в людині, затям, Живе нерозгадана сила!"
— Я... я звичайно, піду... Ромку, ти ж не думав, що я не хочу?... До речі — останнього ще не брав.
— Ольжич, хлопче! Бачиш, є різні засоби оборони чести народу, і є хвилини, коли можна самому добирати рід зброї — той, що найбільше тобі підходить. Але є хвилини, коли ніколи надумуватись і треба хапатися за ту, що найближча...
— "З плугом в одній, з мечем у другій "?
— Ти вибрав добрий приклад! Отже ви обидва будете в суботу під Ляфаєтом і нехай цей москаль теж приведе когось. А я вам приведу суддю — невтрального.
— Добре!
— Тільки ти нікому —ні слова! І зробимо Конотоп!
— З тобою — так!
— Не так зі мною, як з отаманом Волею!
***
— Стюарте!
— А що?
— Хочеш забавитися?
— Завжди! — відповів молодець у сорокатому светрі, пережовуючи хліб із сиром і салатою.
— То я маю приємність для тебе.
— Яку?
— "Тома Соєра" читав?
— А ти хіба читав?
— Звичайно.
— Хоч не був ще в Америці?
— Тоді не був. Читав в українському перекладі.
— Диви, диви!
— А "Гека Фіна"?
— Ти теж читав?
— Так. І хочу влаштувати мале представлення в такому хлоп'ячому стилі.
— Чому б ні? Це дотепно!
— А грати вмієш?
— Грав щороку Ірода у вертепі, через усю середню школу.
— А ти з походження хто?
— Хіба не впізнаєш ірляндця?
— А справді, вибач! Це добре, бо тут, бачиш, почубились українець з росіянином, і треба невтрального судді.
— Не дбаю ні крихти ні про одних, ні про других!
— Прекрасно!
— Тільки ти навчи мене, що робити!
— Безумовно!
За катедрою станув худорлявий єзуїт і почав викладати про "Божу Державу" святого Августина. Тридцять рук поспішно схопило пера.
***
— Джентлмени, ви зійшлися сьогодні, щоб полагодити справу чести...
Стюарт мав на голові "середньовічний" циліндер та окуляри, які весь час зсувалися йому на кінчик носа. В руках держав бамбукову паличку і таємний предмет, туго обтягнений полотном (це була покришка, що її Роман позичив у Терещихи).
— ...Тому у вашій боротьбі, що її ви, джентлмени, вибрали як достойний і лицарський засіб полагодження цього непорозуміння, що зайшло поміж вами, ви повинні додержати всіх правил чести...
Стюарт оглянувся через рам'я на Романа: чи добре? Той непомітно кивнув головою.
— Ці правила в першу чергу вимагають, щоб джентльмени представились одні одним. Після кожного удару гонгу кожен із джентлменів скаже своє ім'я, а тоді можемо приступати до діла.
— Бум! — загула покришка.
— Джері Рубахін.
— Бумммм!
— Сем Мотронов.
— Бамм! Друга сторона!
— Всеволод Рябенко.
— Бам!
— Орест Боринський.
Роман держав руки в кишенях і вдавав, що зайшов ненароком, аби тільки поглянути на комедію. Він дуже скоро оцінив сили однієї і другої сторони. Москалі були рослі і виглядали готовими на все.
— Після того, як джентлмени представилися, ми можемо розпочинати справу. Наскільки мені відомо, містер Рубахін хотів доказати містерові Боринському, що містер Боринський не українець, а росіянин...
— Бо українців немає! Є тільки малороси! — гукнув Джері.
Роман затиснув у кишенях п'ястуки.
— Прошу джентлменів не переступати правил! З уваги на те, що містер Рубахін виявляє охоту до словесного двобою, ми зробимо так: щоб доказати, що джентлмени справді знають, за що битимуться, один з кожної групи скаже кілька слів у своїй мові... Панове українського походження!
Буммм!
Орест проковтнув слину, а Всеволод почав—спершу рубано, а потім щораз рішучіше:
Стоїть в селі Суботові
На горі високій...
Холодний вітер рвав слова...
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно сталось:
Москалики що зустріли,
То все очухрали...
У Всеволода горіли щоки. Він уже не деклямував, а просто кидав у лице противникам:
Не смійтеся, чужі люди!
Церква-домовина
Розвалиться...
— Дякуємо містерові Ра-Ра-Раб... В кожному випадку: українській групі. А тепер приходять на чергу джентльмени російського походження. Прошу!
— Буммм!
Тихо. Кінці вух червоніли.
— Бум! — знов загула покришка.
Москалі поштовхувались ліктями і мовчали.
— Буммм!
— Сволоч! — з серцем крикнув Сем.
— Дякуємо джентлменам! Я, на жаль, не розумію ваших мов, але мені здається, що джентлмени українці краще мають засвоєну свою мову. Щоб одначе не відбирати нікому можливостей, кожна група пояснить мені тепер свої слова по-англійськи... Українці!
— Бумм!
— Я говорив вірш найславнішого українського поета Тараса Шевченка, що народився 9 березня 1814 року в селі Моринцях. Він народився... невільником (Всеволод, видно, не знав англійського слова на "кріпака"), і все життя переслідував його російський уряд, але він таки писав прекрасні вірші, навіть тоді, коли його, невинного, держали в тюрмі і заслали в глибину Азії, як простого вояка.
— Дякую! Я належно оцінюю ваше знання, містер Ра-Ра-Баррра. Тепер російська група!
Покришка даремно прогуділа тричі, аж поки Джері, дивлячись у землю, сказав:
— Ми хочемо битися!
— Чи джентлмени українці годяться?
— Так! (Орест підтягнув рукави).
— Згідно з правилами, боротьба повинна вестися навкулачки, і тому я прошу скласти на мої руки всю зброю та гострі речі.
Прошу не турбуватися — я їх вам опісля поверну.
Обидві пари заметушилися. По хвилині Орест підійшов до Стюарта і подав йому маленький ножик із чотирма вістрями. Орест і Всеволод порадились, і Всеволод простягнув вічне перо.
Стюарт здивувався, а Всеволод зніяковів.
— Я думаю... пером теж можна вибрати око...
— Дякую. Російська група!
Вовчі погляди...
— В нас немає нічого!
— Джентлмени, я питаю вас: чи немає вже ні в одного з вас чогось гострого? (Бумм).
— Ні! — відповіли всі.
— Питаю вас і з уваги на незвичайну повагу справи закликаю вас підкріпити своє зізнання словом чести! Є у вас щось гостре?
— Ні! — відповіли всі чотири.
Ніхто не завважив, що Роман шепнув щось Стюартові до уха, і той, поправляючи знов окуляри, заявив:
— Джентлмени, ми віримо вашому слову, але правила двобою вимагають ще й обшуку противників...
Роман непомітно наблизився до москалів.
З кишені вийшли на світло денне не надто чисті хусточки, роздавлені цукорки, олівці.
Роман придержав Джеррі за комір, бо той хотів утікати, і Стюарт урочисто витягнув із-під його куртки, з-за пояса великого різницького ножа. Всі на хвилину замовкли.
— Джентлмени! Один із російської групи зловжив нашим довір'ям і дав слово чести на неправду. Через те його група позбавлена права боротьби проти чесних противників. Тим самим виграла українська група і доказала, що вони є українці і що така нація існує. (Бум, бум, бум!). Двобій закінчено!
Москалі із своїм ножем відразу ж пішли стежкою поза пам'ятник, а з-поміж кущів якраз появилися Міма й Тамара.
— А ви чого тут?
— Ми принесли перев'язки... Якщо б...
— Шкода, що ще пожежної сторожі не покликали! Хіба ж тут що було?
— Таж двобій! Думав — перед нами щось укриєш?
— "Бо хто жінці в світі вірить, мусить марно пропадати" — це знав ще Федькович.