Тим більше, що вона була вихованкою гетьмана Сагайдачного. Дядько Степан якось проговорився, що була вона татарочкою. В одному з походів проти татар всупереч звичаю її підібрали біля вбитої матері. Потім Сагайдачний привіз її до Києва, а його дружина Анастасія назвала дівчинку Марічкою і виховувала як власну дочку. Про це, мало хто знав, Сагайдачний приховував, що має дружину і доньку, бо по закону козацька старшина не повинна мати сім'ю. І Сагайдачний не міг би бути обраний кошовим низових козаків.
Але цього разу хлопці ще були дуже мало знайомі щоб ділитися сокровенним. Та Бог їм дав досить часу і випробувань для близького знайомства, щоби стати братами в повному розумінні цього слова. Тепер же у них усіх було скільки вражень від початку нового життя, що на деякий час все інше відійшло на другий план. Сьогодні вперше разом повечерявши в курені за спільним козацьким столом, вони відчули себе частинками цього великого цілого, що звалося Військо Запорозьке. І хоч до справжніх козаків було гой – гой як далеко! Навіть Збігнев поряд з Максимом і Василем вперше за цей місяць відчув себе спокійно і впевнено. Вони постелили поряд на запашній соломі не відчуваючи докучливих усьтюків, що наче живі істоти залазили під комір сорочки і кололи шию, та ще в рукава. В курені, як завше, місця було доволі і вони майже миттєво поснули, не чуючи голосного богатирського хропіння козаків.
***
І також, майже одночасно пробудились. Сонце лише починало дряпатись до зеніту, а в курені все було в русі. Козаки вставали з лежаків і йшли до річки, милися холодною водою. Отримавши заряд бадьорості, йшли до приміщення в якому зберігалося все що мав козак, привозячи з походів, чи купуючи в містах. То була коштовна зброя, святкова одіж, саф'янові чобітки і таке інше. Святково переодягнувшись усі ставали до молитви.
Василь і Збігнев не були готові до урочистостей, а крім того Збігневу ще треба було змінити віру, на що потрібен був час. Тому вони разом з дяком Кіндратієм прийняли участь в богослужінні, як запрошені гості. Тим часом після закінчення богослужінь козаки розійшлися до куренів, помолившись на іконі, роздягли дорогий святковий одяг і сіли до обіду.
Обідали не спішно зі смаком, з горілкою, скоро в морський похід там зась до горілки, ні краплини до кінця походу!
Після обіду козаки встали з-за столу, подякували своєму курінному отаману, кухарю, знову одягали дорогий одяг. В цей час пролунав постріл з великої гармати. Василь і Збігнев подивилися на Максима.
– То не війна, заспокойтесь, так за козацьким звичаєм всіх кличуть на майдан. Ходімо вже, через декілька хвилин почнеться козацька Рада, то завжди дуже цікаве видовище!
Вони вийшли з куреню. Позаяк кошового отамана, якого козаки ще називали гетьманом за прикладом поляків і литвинів, втопили в Дніпрі, всім дійством керував Генеральний писар. Він був третім в козацькій ієрархії після кошового отамана і судді. Але поважаючи його за досвід, знання козацьких звичаїв та розум, старшина саме йому довірила тимчасове керівництво і підготовку до виборів кошового отамана. Він наказав військовому довбишу виносити палиці до литаври і литаври, та бити в литаври до збору. Довбиш спочатку вибив один раз "дрібним дробом", на цей звук вийшов осавул з великим військовим прапором. Коли осавул встановив прапор, довбиш вибив на литаврах двічі "дрібний дріб". За цим сигналом на площу висипали козаки і стали з чотирьох сторін рядами. За простими козаками на площу повагом вступила січова старшина, довбиш віддавав їй честь боєм в литаври.
Старшина, вийшовши на середину площі, ставала в один ряд за старшинством своїх чинів, тримаючи знаки своєї гідності. Першим ставав кошовий, але так як він на цей час не був обраний, то знак його гідності – булава, ще чекала свого господаря. Далі ставав суддя, маючи велику срібну печатку, потім писар з пером і срібним каламарем. Осавул мав малу булаву, а курінні отамани, яких було тридцять вісім по числу куренів мали ціпки. Старшина, як і прості козаки була без шапок. Вийшовши на середину, старшина вклонилася на всі чотири сторони славному низовому товариству, козаки відповіли поклонами старшині.
Після цього на коло вийшов Генеральний писар.
– Панове молодці! Ми з вами збиралися на Різдво христове розділили за давнім нашим звичаєм між товаришами всі ріки, озера, урочища, звірині лови і рибні місця за жеребкуванням. Тоді всі лишилися задоволені?
"Так! Добре поділили, жодного не обійшли!" – залунали вигуки козаків. Писар продовжував.
– Ми і старшину на Різдво обрали за козацьким звичаєм. Але товариство, маючи недовіру до кошового отамана, місяць тому забрало в нього булаву, то ж ми повинні сьогодні обрати нового кошового, бо негоже бути війську козацькому без батька. Чи добре я кажу панове-товариші?
"Та ти Михайло завжди говориш, як книжка пише!",
"Добре знаєш козацькі звичаї, немає рівного на Січі!".
– Дякую панове-товариші, уважили старого! Атож по звичаю нашому козацькому обирати кошового отамана не старшини справа, ми постоїмо та послухаємо як козаки скажуть того і підтримаємо. То ж кого б ви хотіли мати за кошового?
Сказавши це Михайло Мазепа відійшов до старшини і смиренно став на своє місце. А керівництво на козацькій Раді перейшло до козацької сіроми. При цьому, втратилася навіть видимість якогось порядку. Єдине що так-сяк витримувалось, це право кожного куреню висувати власну кандидатуру, або підтримувати пропозицію висунуту іншим куренем. Найбільш спритним виявився козак коренівського куреню, в якому хлопці признали "вчителя" Збігнева Гури. Він вискочив на середину і тримаючись за шаблю, ніби вже збирався захищати свою пропозицію закричав так щоб його почула вся площа:
– Я, Іван Перебийніс, від Коренівського куреню маю пропозицію обрати Петра Конашевича-Сагайдачного. Я з ним і Варну щипав, і татарів шаблюкою пригощав.
Закінчення його пропозиції потонуло в голосних вигуках інших козаків, які пропонували своїх обранців гідних булави кошового отамана. Представники багатьох куренів пропонували і свої кандидатури. На площу вискакували найбільш гарячі, намагаючись перекричати один другого, коли це не вдавалося, вони для більшої переконливості штовхали суперника руками. Ось вже і шаблі задзвеніли, там де не ставало сили голосу. Старшина жодним чином не приймала участі в цьому "високо демократичному" волевиявленню. Поступово серед крику, штовханини і брязкоту шабель стало ясніше чути декілька прізвищ, що повторювались частіше. Найбільше викрикували Сагайдачного, Якова Бородавку та Михайла Дорошенка. Названі кандидати, почувши свої прізвища, йшли до своїх куренів, щоб не впливати ніяким чином на вибір товариства.
"Демократичний" вибір кошового продовжувався ще з пів години. Вже хтось і "юшкою" червоною умився, хтось замотував поранену шаблею руку, коли "на круг" висунувся сивовусий і сивочубий козак, дебелої статури. То був Самійло Чуб, один з найстаріших і найповажніший козаків на Січі. Про його бойові звитяги, правдиві і видумані молодшими козаками, знав кожен запорожець. Довгими зимовими вечорами досвідчені козаки, розповідаючи Новикам "не вигадані" байки про свої звитяги, для достовірності і вагомості своїх байок завжди посилалися на його авторитет.
"От пам'ятаю ми перепинили в степу валку татарви, що гнала ясир аж з під Черкас. Я підлітаю до старого Чуба і пропоную…", або "Я кажу Самійлу Чубу треба вдарити із того переліску. А він: мудро кажеш Миколо…". Самійло знав про ці нехитрі побрехеньки, але ніколи їх не заперечував, лише загадково посміхався в сиві вуса, коли хтось з молодиків хотів довідатися про правдивість тієї чи іншої козацької байки.
Він підняв руку і козаки помітивши його зашикали: "А ну стуліть пельки чортові діти, нехай старий Чуб слово мудре скаже!".
Площа трохи втихла і Самійло, спочатку громовим голосом, який своїм басовим звучанням доповнював його, наче вирубану сокирою статуру, почав.
– Братчики! А послухайте мене старого рубаку, що я вам повідаю. От ми втопили у Дніпрі кошового, якого лише в цьому році на Різдво обрали. І мудро ми то зробили чи по дурному, то вже не зміниш. Так от щоб через місяць – два не топити знову когось у Дніпрі, бо Дніпро у нас не для цього, давайте менше галасувати, а може ще й головою пометикуємо. Вона ж Богом дана не лише для того, щоб десь оселедець вчепити!
"Ну, Самійло, ну мудрагель! Це ж треба таке втнути про гордість козацьку!", "Та помовчите, нехай каже. А то не чути!".
Не звертаючи увагу на галасування, Самійло продовжив.
– От ми викричали достойних козаків до обрання кошовим отаманом. Мушу сказати, всі вони знамениті рубаки і кошовими будуть від Бога! За кожним з них, я би не задумуючись пішов до бою. Але ми обираємо не тільки Кошового, а ще й наказного отамана. А куди ми задумали на промисел піти? В море! Я ходив морем турок воювати, то скажу вам братчики, море не степ де можеш схоронитися в кожній балці, чи в очеретах, чи в траві. На морі схоронитися можеш лише на дні морському та і то лише одного разу!
Коли Самійло Чуб завів мову про море, майдан зовсім притих. Багато з козаків ще не були в морських походах, а ті що були добре запам'ятали бурі морські. Там навіть Ненаситець здавався рідним братом, бо було видко берег, та й завше надія була, що випливеш. А в морі… Може б і виплив, коли би знав куди пливти! Звісно досвідчені козаки знали коли на морі частіше бувають бурі, і тому виходили в морські походи на кінці літа. Починаючи з осені море було частіше спокійним. Дмитро Барабаш то знав, і тому не хотів навесні вести козаків у морський похід, за що і втопили його нерозумні козаки.
Самійло теж стишив голос, але його було чутно кожному козакові.
– На Січі вже мало лишилося братчиків, з якими ми ходили на Варну, але я вам не збираюсь про те повідати. Тут багато є байкарів, які краще мене відають як ми Варну воювали. Деколи таке почую, що й не знаю чи сміятися, чи плакати від почутого.
"Кого-кого, а байкарів у нас досить!" сказав хтось голосно, але на нього зашикали і замахали руками козаки, що були поряд. Проте вже було видно, кого запропонує Самійло Чуб за того й проголосують.
– Може хто не знає, що то був мій перший морський похід, як і Петра, тоді ще знаного більше Конашевичем ніж Сагайдачним.