Що ж тоді?.. Поки-що не знала…
Сіла на лавці під кущем бузку, біля ніг примостився пес Британ, якого відв'язала на ніч, щоб побігав. Мерехтіли зорі, пахла матіола, десь зовсім поруч озвалася сова. Ніч дихала прохолодою.
Дзвінка згадала очі-іскринки. Вони зазирали в самісіньке серце, вони просили її ласки, вони жадали її ніжності. Нехтуючи законами моралі, переступаючи дев'яту заповідь, незважаючи на можливій поговір і неславу, попри всі перестороги й заборони. Чи ж засуджувала вона о. Михайла?.. Ні. Ніколи. Не сміла. Не мала такого права. А чи ж є хто на світі, щоб був без гріха?.. Згадалися слова з Біблії: " не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено."
Та й чи могла вона засуджувати чоловіка, котрий так сильно бажав її, так палко цілував, так шалено обнімав? Вперше, за все своє життя, вона відчула себе такою жаданою. І від розуміння цього стало лячно, але – хай йому грець! – й приємно. Нестримне бажання панотця заволодіти нею, нагадало їй, що вона – жінка, гарна й зваблива, здатна викликати в іншого чоловіка сексуальний інтерес. Усвідомлення своєї принадності розбудило в ній приспану плоть, розбурхало кров, навіяло якісь дивні фантазії.
Сьогодні вони з о. Михайлом розійшлися друзями, принаймні це так виглядало. Він повернувся додому, до своєї поштивої матушки, а вона залишилась одна, в хатині під лісом. Кожен був сам і зі своїми думками. Дзвінка не знала (бо не вміла читати чужих думок) про що міркував о. Михайло, але для себе вона вирішила, що більше не зустрічатиметься з ним на одинці. Інакше мусіла б віддатися. Не хотіла. Не могла. Принаймні, не зараз… Може, згодом, колись… Адже ніколи не кажи "ніколи."
Старий, з важкими гирями годинник на стіні вибив дванадцяту. Дзвінка розстелила ліжко. Лягла. Біля неї примостився рудий кіт.
– Мур-мур-мур… – гуркотів під боком котисько, зігріваючи жінку своїм теплом.
Крізь не зашторене вікно злодійкувато продирався блідий, плескатий місяць. Не спалося. Згадався Степан. Той, колишній, молодий і гарний, з ямками на щоках. Веселий дотепний хлопець, про якого всі казали "душа компанії". Саме через ті компанії він і спився. Коли друзі запрошували його на "сто грам", він не смів нікому відмовити, а потім уже не хотів відмовити, а ще пізніше вже й не міг відмовити, а зараз – сам шукає друзів, щоб "заправитися". Слабохарактерний. Проте м'який він тільки до горілки, і лише їй одній не може опертися. В усьому іншому – домагався свого.
Дзвінка згадувала далі. Намагалася зрозуміти чому вона вийшла заміж за Степана. Любила?.. Напевне. Любила, по-своєму, по-дитячому. Тоді їй було всього лише вісімнадцять, йому – дев'ятнадцять. Їхні зустрічі тривали неповних два місяці. У пам'яті виразно постає той літній спекотний день, коли вони вдвох поїхали до Степана на дачу. Трохи працювали, а ще більше відпочивали, дуріли, обливалися теплою, нагрітою на сонці водою, їли бутерброди, пили вино з цукерками. Вона часто ловила на собі хижі Степанові погляди, знімала його чіпкі руки зі стегон та сідниці. Коли ж він відверто заявив, що хоче близькості, вона відмовила, мовляв, ще не час, давай трохи зачекаємо. Степан усміхався самими ямками на щоках, а тоді, підхопивши її на руки, заніс до хати, поклав на диван. Відтак різко розсунув своїми коліньми її ноги, і… несподівано гострий біль пронизав усеньке тіло, а пристрасний поцілунок замурував уста, помастивши їх ложкою меду.
– Тепер ти моя назавжди! – сказав весело, як уже було по всьому.
Вона розгублено кліпала очима, змивала на ногах кров і не могла збагнути чому посміхається Степан, коли їй хочеться так сильно плакати. Невже кохатися – це завжди так боляче?.. Не знала, але думала, що перший раз мав би бути не таким… Більш романтичним… Більш приємним… Більш лагідним… Степан почувався переможцем, завойовником, справжнім мужчиною. А вона?.. Вона ж, через місяць зрозуміла, що вагітна. Через те вони й вирішила одружитися. Точніше його батьки наполягли. А вона навіть не знала чи любить його. І що таке справжня любов?.. Так вони прожили багато років. І якби не постійні його запої…
Подальші спогади втрачали свою яскравість, ставали невиразними, рвалися на шматки, десь губилися, Дзвінка засинала.
Що це було? Побачення?.. Без квітів, без цукерок, без вина, без музики й танців? Отак усе й відразу. Скидалося на ґвалт.
Якою постала в його очах я?.. Неотесаною дикункою чи великим цабе, що набиває собі ціну? Мабуть, дурепою.
Я міряла кімнату від вікна до дверей незлічимою кількістю кроків, обурювалася й не знати чого посміхалася. Було приємно від почутих компліментів. Щось тягнуло мене до нього, та водночас і відштовхувало. Настирність, з якою хотів заволодіти мною, наче колекціонер, котрий прагне поповнити свою колекцію новим рідкісним екземпляром, лякала.
Чимало чоловіків проявляли до мене хтивий інтерес, але ні з ким я не заходила так далеко, як з Михайлом, з отцем Михайлом.
Він розумний, освічений, цікавий співрозмовник, вміє слухати, мені з ним легко й добре, і я не хочу інших відносин.
Лише бачити його, лише розмовляти, а більше нічого…
Р. 11
Дзвінка вирішила більше не спілкуватися з панотцем. Але після кількох його настирливих повідомлень-прохань обізватися, вони знову переписувалися.
О. Михайло: "Привіт, Дзвіночко! Як у Тебе справи?"
Дзвінка: "І Вам моє вітаннячко. Їду на Світязь."
О. Михайло: "Хотів би бути поруч з Тобою,"
Згодом.
О. Михайло: "Як відпочинок?"
Дзвінка: "Водичка – супер! Трохи прохолодна. Бадьорить!"
О. Михайло: "Не можу не думати про Тебе!"
Дзвінка: "Вибачте, що так увійшла у Ваші думки."
О. Михайло:"Тобі неприємно?"
Увечері.
О. Михайло: "Не мовчи. Коли приїдеш додому?"
Дзвінка: "Через тиждень. У мене скоро день народження."
О. Михайло: "Я пам'ятаю."
Два дні пройшло без переписки. Дзвінка купалася, засмагала, варила з друзями юшку, смажила шашлики і, як уже всі помітили, світилася радістю. Вона, ніби та квітка, котра отримала достатньо поживи, розцвіла, розкрилася, набула виразного забарвлення. Подружки дивувалася такій метаморфозі, а Дзвінка лиш потай усміхалася волошковими очима і ховала свою таємницю ще глибше.
Якби її запитали, яку пору доби вона любить найбільше, Дзвінка без вагання відповіла б, – вечір! Та найбільш чарівним, казковим і незабутнім буває вечір на Світязі! Спекотний день добігає кінця, високі сосни і вільхи кидають довгі кострубаті тіні на пісок, пляж порожніє, стихає гомін балачок, береться росою трава, легенький вітерець, що дме з озера, котить хвилю за хвилею. Одна втікає, інша наздоганяє, відтак обоє біжать на мілководдя і, вдарившись об піщаний берег, вертають назад. Рожевий диск сонця стелить доріжку по гладіні води, купає промені, всміхається і поволі гасне, гасне.
Дзвінка сидить на березі озера, зорить у далечінь, слухає сплеск і шум хвиль, милується заходом сонця, вдихає запах води, збагаченої сріблом і, вже вкотре за сьогодні, перечитує одержане повідомлення від о. Михайла:
" Я прошу вітер – передай обійми,
Промінчик прошу – в щічку поцілуй!
Хай Ангел в День народження Твій прийде
І вислухає шепіт Твоїх мрій.
Хай візьме їх і понесе до Бога,
Щоб сповнився душі Твоєї спів!"
Це привітання вона отримала сьогодні рано-вранці, як тільки-но прокинулася. Розчулена, зворушена до сліз, не знала що й думати. Невже чоловік, який хотів використати її на один раз, надіслав би такі (вона знала, що панотець пише вірші) поетичні, сповнені ніжності, ласки й душевної теплоти рядки?.. Плуталася в здогадках.
А серце млосно завмирало, очі іскрились усміхом, душа співала.
Після семи днів відпочинку на озері Світязь, без сина (він поїхав окремо з друзями), без чоловіка – вже вкотре був у запої, – Дзвінка не хотіла вертатися до міста. Отак лишитися б тут, у маленькій хатинці, посеред лісу. Вставати з першими променями сонця, лягати, коли стемніє. Впродовж дня щось робити, можна й учителювати в сільській школі, а можна просто – збирати чорниці, гриби, ожину, пекти пиріжки і продавати це все на місцевому ринку, але неодмінно бути тут, серед природи, де мало машин і людей, якщо не брати до уваги літо, коли приїздять відпочивальники. Тільки вона й поліська глушина. Тільки шепіт сосон, сплеск хвиль, гомін вітру, спів пташок, лагідний дотик сонця, музика дощу, танок сніжинок, рокотання грому, тільки це і більше нічого! І більше нічого… Без фальші, без лукавства, без кривляння…
Та мусила вертати. Кожен здоланий автобусом кілометр шляху невпинно наближав її до свого додому. Та власне, чи ж до свого?.. Дивне відчуття, що віднедавна поселилося всередині, ніби вона проживає чуже життя, знову озвалося тугою та смутком, болем різонуло попід серцем. Чого ж?.. Може, це в неї криза середнього віку?.. Читала десь, але до пуття не розуміла, що воно таке. Ніхто з її подруг не скаржився… Та й хто мав жалітися? У Зої – щораз нові коханці, Інка – в пошуку одного єдиного і на все життя, сестра – на зібраннях та проповідуванні. Всі якось прилаштувалися, тільки вона розгублена, збентежена, на межі праведного й гріховного, наче розтягнута на шпагаті. Так довго не встоїш. Треба робити вибір.
Заримовані панотцем слова безнастанно крутилися в голові й тремтіли ледь вловимим усміхом на вустах.
Їхні складні й неоднозначні взаємини були попросту неправильні і їх не варто продовжувати. І нехай все буде так, як було раніше! Але як раніше вже бути не могло. І вона це добре розуміла. Емоційна прив'язаність, потреба, ба, навіть, залежність від спілкування у форматі "смс", наповнили її теперішнє життя новим змістом. Зблиснули промінчиком світла в пітьмі сьогодення, здалися надією в безнадії, виходом у безвиході.
А повідомлення надходили.
О Михайло: "Дзвінко, ти гарна й розумна. Хочу Тебе побачити."
Дзвінка: "А я думала, що в жінках ви помічаєте лише миле личко та струнку фігуру?.."
О. Михайло: "Мені не потрібна красива обгортка."
Дзвінка: "Цікаво?.."
О. Михайло: "Твою зовнішність гармонійно доповнює внутрішній світ."
Через якийсь час.
О. Михайло: "Ти мені дуже подобаєшся. Давай зустрінемось."
Дзвінка: "Для чого?"
О. Михайло: "Там вирішимо."
Дзвінка: "Я не хочу краденого щастя."
О. Михайло: "Яка ж це крадіж?.. Це взаємна радість…"
Дзвінка: "А по-моєму, це все називається просто на букву б…"
Така відповідь – імпульс, раптовий порив, вона навіть не знала чому написала саме так, але – нарешті! Нарешті вона поставила крапку.