Я вмикаю світло, чую — люди в під'їзді плачуть, метушаться, сусіди повставали. Мати одяглася. її трясе. Я кажу: "Бачиш, я радіо ввімкнула — глухо. Якби щось було — говорили б по радіо".— "Ні, я почекаю". Півгодини очікує — нема нічого, годину — ні. "Мамо,— кажу,— лягай. Ти ж бачиш, нічого не буде". А там люди встали, сльози, хтось уночі поїхав у Чернігів, чернігівський поїзд о четвертій годині ранку, із станції Янів".
А. Перковська: "О п'ятій годині ранку 27-го нас відпустили скласти речі. Прийшла я додому. Брат сидить у кріслі — не спить. Я сказала братові, щоб він хоч що-небудь склав. Ну, він склав документи. Я ж знала про евакуацію раніше і сказала братові. Та повірте — він узяв документи з собою, змінну сорочку і куртку. Та й годі.
І я так само. Від'їздила ось із такою невеликою сумкою. Документи взяла, і все. А потім виявилося... Коли дозиметристи виміряли наш одяг, треба було його змінити, виявилося, що нема в що переодягтись. Мене одягали дівчата в Іванківському райкомі. Взагалі у поспіху нічого не взяли з собою. Тим більше — звикли вірити. Сказали нам — на три дні. Хоча добре розуміли, що це буде не на три дні, а довше.
Я вважаю, цілком слушно, що саме так сказали. Інакше так швидко і чітко ми б евакуації не провели.
Коли вранці я прийшла додому, через півгодини почали приходити сусіди. Заспокоїла їх, як могла. Я не сказала, що не буде евакуації. І не стала казати, що буде. Сказала: "Зберіться і ждіть повідомлень". Встигла попити кави і годині о шостій знову пішла на роботу. Там уже конкретніше пролунало слово "евакуація". З нами радилися щодо тексту для повідомлення прип'ятців. З пам'яті можу його приблизно відтворити:
"Товариші, у зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС оголошується евакуація міста. Мати при собі документи, необхідні речі і по можливості пайок на три дні: Початок евакуації о 14.00".
Передали чотири рази".
Л. Ковалевська: "Я мамі кажу: "Раз евакуація,— значить, не на три дні. Такого не буває". Дітям взяла усе тепленьке. Дві сумки, продукти. А холодильники позабивані, стільки грошей угатили, пенсія мамина, моя зарплата. Адже надходило Перше травня, Дев'яте травня. Я все вигребла — і на сміття, всі продукти, холодильник вимкнула, все перекрила, те, що зварили дітям,— у сумки. У нас лишалося півсотні карбованців — узяла з собою. Мамі взяла теплу шаль. Собі куртку, штани — і все.
Поки мама сиділа і плакала, я сказала: "Зажди, ти мене не займай, я складу спочатку всі документи". І забрала свої вірші. Чернетки — вони були в записничках — усі зібрала і склала. У мене був "дипломат" із своїм майном.
"А тепер,— кажу,— мені нічого не потрібно".
А. Перковська: "Кинулися ми в 5-й мікрорайон проводити евакуацію. Від міськкому партії був Маринич Олександр Федорович, від міськкому комсомолу — я.
Тут я хочу відзначити одну дівчину цікаву. Працювала у мене старшою вожатою Марина Березіна, студентка біофаку. Чоловік її працював на четвертому блоці саме на цій зміні. В суботу вона взагалі не знала, де її чоловік, що з ним. Його прізвище також Березін. І ось у неділю я її зустріла. Вона біжить, я кажу: "Що, Марино, прояснилося якось у тебе з чоловіком?" Вона каже: "Я вже знаю, що живий, але конкретно ще нічого не знаю".
І каже: "Вам допомагати треба?" Жила вона не в моєму мікрорайоні. Я їй розповіла, що треба робити, і ця дівчина проводила з нами всю головну евакуацію, навіть сама не поїхала. Сказала: "Нелю Романівно, якщо треба допомогти, я буду у себе вдома і прийду до вас у міськком".
Потім, коли ми провели головну евакуацію, почали знаходити і вивозити тих, хто сховався і не хотів їхати. Ну, Марина мені по телефону дзвонить і каже: "Прийшли по мене. Я можу вже їхати чи не можу?" От яка дівчина!"
Ю. Добренко: "Я був відповідальний за евакуацію мікрорайону. Координував роботу міліції, ЖЕКу й транспорту. Чого ми боялися? Раптом десь пробка виникне чи паніка. Я вам скажу так: евакуація пройшла дуже і дуже організовано.
Люди спокійно вийшли з невеликими сумками, як було оголошено по радіо, зібралися біля під'їздів, почали подаватися автобуси швиденько до кожного під'їзду, міліціонер переписує, люди заходять до автобуса і від'їжджають. У мене в районі було приблизно п'ятнадцять тисяч жителів, ми закінчили евакуацію за годину п'ятнадцять хвилин. Які були проблеми? Ми вмовляли, просили людей не брати дитячих колясок, але коляски несли, бо мале дитя,— і ніхто нас не став слухати. Громіздких речей ніхто не виносив. У середньому брали по дві сумки на душу.
Молодь також поводилася організовано.
Яка у мене ще була проблема? За три години до евакуації у моєму мікрорайоні помер чоловік. Старий, довго хворів. Жила молода сім'я, двоє дітей, цей дід жив з ними. А їм треба евакуюватися. Ну. розв'язали питання — забрали його в морг. Від медсанчастини лишалися чергові, вони допомогли, поховали його".
А. Перковська: "Ми вивозили свій, 5-й мікрорайон останнім. Стільки часу люди були на вулиці... Дуже спечно. А рівень радіації підвищується. Ото просиш: "Товариші, заведіть дітей до під'їздів". Послухали, завели. Я відійшла, через два будинки дивлюся — знову діти надворі. Кажуть мені: "У під'їзді душно. Спробуйте годинами постояти у під'їзді".
Евакуація.
Тієї сонячної неділі 27-го квітня тисячі киян збиралися поїхати за місто — хто на дачу, хто рибалити, хто провідати родичів чи друзів у приміських селах. Проте щось, мабуть, зламалося у налагодженому транспортному господарстві міста, тому що частину маршрутів було відмінено, а на інших курсували один-два автобуси. На зупинках збилися натовпи, люди чортихалися, сварили недбайливих розпорядників з автопарків.
У Києві того дня ще дуже мало хто знав про біду, що сталася за 148 кілометрів на північ. Більшість киян не знали, що в суботу по тривозі було піднято автотранспортні підприємства і вночі в бік Прип'яті рушили колони автобусів з Києва і Київської області. Це були звичайні міські чи приміські маршрутні автобуси, багато жовтих "Ікарусів" з причепом і "гармошкою",
Евакуація.
Уявіть собі колону в тисячу автобусів із засвіченими фарами, що йде по шосе в два ряди і вивозить з ураженої зони багатотисячне населення Прип'яті — жінок, стариків, дорослих людей і новонароджених малюків, "звичайних" хворих і тих, хто потерпів від опромінення. Уявіть тих, хто залишав своє чисте, молоде, чудове місто, яким пишався, у якому вже пустив коріння, народжував дітей. Їм дали на збирання жорстоко обмежений час, вони залишали свої мешкання (як з'ясувалося згодом — назавжди) і шли в чому були, по-літньому вдягнені, прихопивши найнеобхідніше. Але виявилося, що найнеобхідніше найчастіше було забуте. Розуміння того, що для людини найпотрібніше, найважливіше, прийшло згодом. І потім, коли стало можливим повернутися в свої квартири і забрати деякі речі, що піддавалися жорсткому дозиметричному контролю, люди, мовби прозрівши, кидалися не до "престижних" килимів (ворс килимів набрав дуже багато радіації), не до кришталю, а до тих речей, що становили духовну цінність,— до фотокарточок близьких, улюблених книжок, давніх листів, до якихось смішних, але пам'ятних дрібничок — до того, що складає глибоко особистий і дуже ламкий світ людини, яка живе не лише сьогоднішнім днем, а минулим і майбутнім.
Усі одностайно — і евакуйовані, і лікарі, з якими я зустрівся невдовзі після евакуації,— запевняли, що не було паніки. Люди були мовчазні, зосереджені, інколи перебували в стані шоку і загальмованості, ще не розуміючи, що сталося, і через це відчуваючи дивну безтурботність. Мені траплялися такі. Майже не було сліз, дрібних сутичок, ніхто не качан своїх прав. Тільки в очах застигли біль і тривога.
Колони евакуйованих рухалися на захід, у села Поліського та Іванківського районів, що прилягають до земель Чорнобильського району. Самий Чорнобильський район був евакуйований пізніше — четвертого — п'ятого травня.
Евакуація.
Масовий вихід тисяч людей з насиджених місць порушив безліч складних проблем — організаційних, побутових, моральних. Усе було непросто, і лише рожевою фарбою змальовувати ці події не можна. Звичайно, газети тих днів, розписуючи доброзичливість, з якою зустріли евакуйованих місцеві жителі, не обманювали. Це було, це факт. Українське Полісся, жителів якого називають поліщуками, виявило свої одвічні традиційні народні риси — м'якість і доброту, гостинність і спочутливість, бажання допомогти людині, що потрапила у біду. Але це лише половина правди. Бо кожному повинно бути зрозуміло, який нелад і метушня запанували в Поліському та Іванківському районах на початку травня. Батьки шукали дітей, жінки чоловіків, які в день евакуації працювали на атомній станції, з усіх кінців Союзу в неіснуюче вже відділення пошти міста Прип'яті летіли тривожні телеграми від рідних і близьких...
Пам'ятаю, як у ті дні я зайшов до Іванківського будинку культури — і знову боляче кольнуло в серце, знову пригадалися дні війни: у кімнатах лежали гори спецодягу — білого і сірого, люди юрмилися біля дошки оголошень, займали чергу в інформаційний центр, розпитували один одного про знайомих, жадібно прислухалися до оголошень місцевого радіо. Інформація була на вагу золота. Зірвалося з якорів таке благополучне, спокійне, здавалося б, непорушне мирне життя, понесло його потоком у невідомому напрямку... Те саме відбувалося і в Поліському. Стіни райкому партії стали своєрідним довідковим бюро: тут можна було знайти адреси організацій, евакуйованих з Прип'яті, адреси знайомих, почути останні новини.
Л. Ковалевська: "Наш автобус до Поліського не дійшов. Розмістили нас у Максимовичах. А потім, коли приїхали у Максимовичі, дозиметристи виміряли — там виявилася підвищена радіація. Давай негайно вивозити звідти: Пролунав такий клич — спочатку вагітних і дітей. Уявіть собі стан матері, яка прийшла до дозиметриста, а він у дитини міряє черевички — "брудні", штанці — "брудні", волосся — "брудне"... Коли я відправила свою маму з дітьми в Сибір, мені стало легше.
А восьмого травня, коли приїхала в Київ і Сергій Кисельов, кореспондент "Литературной газеты" по Україні, запросив мене до себе ночувати, я прийняла ванну, включила воду і виплакалася. І за столом плакала.