На допомогу ще вискочила з кухні Поліна Павловна й теж штурхнула Олю в груди.
– Ти парш… – але на півслові запнулась.
В Олі зажеврів рукав, – по руці пробіг кривавий струмок. Оля хитнулась. До вечора вона вже стала в домі героїнею дня. Рука спухла, підвищувалась температура. Поліна Павловна з розгубленим виразом на лиці – клопоталась. Боялись затруєння крови.
Микола Васильович покликав лікаря.
Ще кілька разів Оля з диким криком поривалась на Зою. Зоя мусіла втікати з дому. Під кінець Оля бліда, знесилено впала на ліжко й заснула. Прокинулась лише тоді, як почула в домі голос Концова. Концов підійшов до ліжка й лагідно запитав:
– Що з вами, Олю?
Оля мовчала.
– Хіба ж я вас чим образив, що навіть не заслуговую відповіді?
Оля несподівано скочила з ліжка:
– Ви ще будете наївність корчити? Хто листи викрав? Хто писав Сергієві? Падлюка, спекулянт…
Вона хижо націлила ненависні очи в Концова. Коси їй були розвіяні, груди розхристані. Була страшна, як божевільна.
Поліна Павловна водила переляканим поглядом то на Олю, то на Концова. Концов гордо випростався:
– Це ви про свій роман з отим пройдисвітом? Прошу не згадувати мого імени у вашій брудній історії. Я вам не злодій і не шантажист… я…
– Злодій, шантажист! – викрикнула Оля. – Геть з-перед очей, геть, мерзота!..
Концов зніяковів. Змінивши дурнувату міну на кислу, він вийшов.
Сергій не знаходив собі місця. Невже і вся любов її була обман? Ті поривчасті обійми, ті вогнисті поцілунки? Щоб знав тоді – убив би. "Нащо здався обірванець красивій жінці?" Ха-ха! Ось він – життьовий погляд практичного віку. І вона ще могла так нагло брехати? "Я нікого не зможу більше любити. Я згоріла для тебе".
Поїхати і плюнуть їй в обличчя, а там – хай тюрма, смерть… Але жах зупиняв; невже він побачить руїну своєї святині?! Та ніжна, щира Оля скаже йому: "Не люблю?!"
Десь у глибині ще жевріла надія. Та дійсність розбивала її.
Оля більш не писала. Сергій запив. Пив мстиво. Колись він дав обіцянку Олі не пити. – "Алкоголь бруднить, озвірячує людину" – а сама вона не бруд, не тварюка?
І Сергій зловтішно пускав свої заробітки на самогон. Нехай віються. Йому ні для кого зберігати, йому нічого не треба, в його нічого нема. Нема любові, нема мети, нема творчої праці. Коли ще в селі Сергій був ідеологом і творцем, то тут став звичайним ремісником: малював плакати, вивіски… Вся мета його існування стала в тому, щоб заробити копійку. Сергія підносив у сферу забуття чад алкоголю та галас загородніх шинків.
Того дня Сергій силкувався якомога більше випити. Випити стільки, щоб уже ніколи не протверезитися. Дико кричав, співав, щоб заглушити крик одчаю. Пропивай, Сергію честь, продавай сумління, душу продавай!
Його компаньйон, колишній адвокат, стукав по столі:
– Тобі з честі хліба не їсти. Маєш за честь – пляшку, за сумління – пляшку, за душу – дві.
– Дві! – командував Сергій.
– Увесь світ бордель, а люди… – десь в одному кутку синтезував п’яний, хриплий голос.
– До чого ми дожілі, о росіянє? – застогнала в другому бородата постать.
"До чого ти дожив?" – як крізь туман, дійшло до свідомості Сергія. Диким поглядом обвів присутніх. Видалось, що він давно вже в домовині. Його посідає черва, копошиться, точить йому серце… Він ніколи вже не народиться, ніколи вже не побачить Олю…
– Оля, Оля! – застогнав, заридав буйно, невтішно.
Хтось розважав. Комусь оповідав:
– Я любив… любив її…
Враз нахабно в саме вухо:
– Любові нєту – дайош монєту! Ха-ха-ха… Вот!
Сергій відчув, як йому затисло вуста слинявим поцілунком. З ним була п’яна, розкуйовджена жінка. Вихилялась, пестила. Сергієві шугнула кров. Мстиво стис в обіймах і, немов наново відроджений, втішно закричав:
– Любві нєту… Правильно! Дайош, дайош…
Повернувся додому пізно, з жінкою. Всю дорогу повторяв слова нової для нього істини: "Любві нєту – дайош монєту". Такий звичайний і легкий сенс життя: гроші, горілка й жінки… З цього часу він легко покотиться по цій похилій площині.
Несподівано в кімнату постукала хазяйка. Подала листа. Як крізь туман дивився Сергій на білу пляму. Враз, знайомі кривульки літер, немов зірвалися з паперу і зграєю шугнули в груди. Застогнав і ридаючи схилився на стіл.
– Дурак! Ідіот! – скрикнула презирливо компаньйонка.
– Що? – скочив несамовито. – Геть, шлюхо!
І не встигла компаньйонка опам’ятатись, як бахнув нею крізь зачинені двері в протилежну стіну коридора.
Тільки другого дня зміг прочитати листа Сергій. О, якою скотиною видався сам собі! Оля прислала йому величезного листа. Була хвора, їй боліла рука мало не протягом цілого місяця. Тепер рука її здорова і вона змогла з’ясувати все непорозуміння.
Того ранку Сергій ретельно вимився, неначе хотів змити намул минулих днів. Це був його перший день весни. Цвіла черемшина, зелено пишались дерева, розсипалося сонце золотим водограєм. Сергієві цвіла душа. Бачив чисту красу жіночих облич, бачив братню душу в очах.
І того ж чудового дня, завклубу сказав Сергієві:
– Можете більше не приходити на роботу. Вас я звільняю.
– Як?
– Отак. Ви вже більше тижня не приходили.
– Та я… Я хворий був.
– "П’яний був", дозвольте виправити.
Сергій сидів на вузловій станції й очікував поїзда. Апатично дививсь у натовп. Враз із гущі виринула знайома постать. Сергій поточивсь від здивування, мов від вибуху. Галюцинація?
Але за хвилину він уже твердо бачив на пероні Концова. Той ішов у компанії другого виразного непмана. Очевидно, були заняті діловою розмовою. Сергій слідкував, як тінь.
Обидва пройшли до товарових вагонів – звіряли накладні. Коли вертались до залі, Сергій зупинивсь, щоб пропустити перед себе Концова. Концов кинув летючий погляд на Сергія і продовжував розмову без найменшої павзи.
Не впізнав. Чи тому, що був заклопотаний справою, чи тому, що Сергій тепер був виголений і по-людські зодягнений.
Підбадьорений, Сергій рушив слідом через залю до ресторану, що був за вокзалом. Однак не посмів піти в глибшу кімнату. Сів перед портьєрою, з-за якої видно було лише руки над столиком обох спільників. Руки Концова відрахували червінці й прийняли з рук спільника накладні. Після цього зблизились прозорі келишки, забряжчали об тарілки ножі. Розмова голоснішала.
– Будьте певні, що за кілька тижнів я зможу для вас заготовити вагонів зо два.
Концов:
– Зерно для мене – риск. Мука – інша справа.
– А чому б вашу інвалідну хлібопекарню не перейменувати, ну, просто в сільськогосподарську артіль? Ви розумієте, скільки б ми мали на убій товару?
Через кілька часу спільник Концова сидів у бричці, а Концов щиро тис йому руку. Навкруг стояли посильники, станційні службовці й по-блюзнірському пряли очима на важну особу.
– Хто він такий? – запитав Сергій.
– Завідувач культгоспу… Тут є такий, кілька верстов звідціль.
Коли бричка рушила, Сергій ступив униз по східцях назустріч Концову.
– Доброго здоров’я, товаришу.
– А-а! Моє поважання! – скрикнув Концов по хвилі здивовання. – Константин Якович?
– Не зовсім так. Оскільки вам відомо, я листи підписую – "Сергій".
– Ні, вибачте, я цього не знав. Як пам’ятаю, то ви, здається, так одрекомендувались?
– Рекомендація рекомендацією, але ж ваше викриття її анулює…
– Ви про що це?
– Про анонімку.
– Не розумію.
– Так зрозумійте, що ваш анонімний лист у мене в кишені. Ви дивуєтесь, ну-да. Ви й Олі казали, що не брали моїх листів, однак, Зоя кінець кінцем призналась, що викрала їх для вас.
– Зоя? Ха-ха! – надто штучно зареготався Концов. – Це цікаво. Мені дуже хотілося б з вами про це поговорити. Ви маєте час?
Обидва опинились за портьєрою, що перед цим відбулася за нею торговельна умова. Концов замовив пива. Сергій приготувавсь уже викривати Концова, але, на диво, той зразу ж почав діловим тоном:
– Н-да, пане-добродію, мусимо з вами договоритись остаточно. Справа з Олею. Ви, значить, продовжуєте переписуватись з нею в старому дусі?
– Діла вам до цього, здається, аж ніякогісінького.
– Діло до цього у мене є. Оля мені подобається.
– А через те, що ви Олі не подобаєтесь, то…
– Це ще питання.
– Питання? Так дозвольте вам довести. – Сергій вийняв останнього Олиного листа й почав цитувати: – "Мені здається, що квінтесенція всієї підлоти, яка тільки в людях – це Концов. Я так ненавиджу цю падлюку, що сама, здається, різала б його на шматки без найменшого жалю".
– Як од великого до смішного, так і од ненависті до любові – один тільки крок, – відповів Концов зніяковілим смішком. Але зараз же почав поважно: – Справа не в цьому. Ви обоє надто наївні. Ви бороните з мужністю Дон-Кіхота карточні замки. Одружитесь ви, і вони розлетяться вам як на вітрі. Ви тільки гляньте тверезо й чесно. Гаразд. Ви художник. А для кого потрібне мистецтво, раз нема капіталу? Для кого й що ви будете творити? Плакати? На цьому багато не заробите.
– А я посилкуюсь придбати марку якої-небудь інвалідної артілі…
Концов допитливо глянув, але так само продовжував рівним голосом:
– Не з вашою вдачею. Ви пропащий чоловік. Мені шкода Олі. Якщо у вас стане совісті вести її до загибелі, то я…
– Дивлячись, що називати загибіллю.
– Я називаю вас.
– А я вас.
– Це відомо. Божевільні вважають тих за божевільних, хто не поділяє їхніх думок. Я досі думав, що ви чоловік з тверезим розумом. Коли ж ви не здібні логічно мислити, то запам’ятайте: я не допущу, щоб Оля була ваша. Для цього мені треба сказати на станції тільки одно слово співробітникові ДПУ – й квита.
– А друге слово лишається сказати мені – і з вами й вашими вагонами – квита.
– Ви про що це?
– Про те, що ви розумієте.
– Ви стежите? Думаєте підкопатись? Пане-добродію, не раджу. Програєте. У мене факти, у мене капітал. Краще – мир. Дайте слово, що з цього часу ви не пишете Олі жодного листа, – і я гарантую вам спокій і добробут.
– Живіть краще сами в своєму добробуті, а до нас з Олею не втручайтесь. Такого роду спекуляція складніша, й ви нічого не виграєте. Я й зараз можу з’явитися в ДПУ. Нас будуть судити обох, – хоч, по суті, я не винуватий – ну й що ж? Все одно Оля буде любити мене.
– Ну, ще побачимо, кого вона любить, – зухвало промовив Концов.
– Побачимо!
За півгодини Сергій уже їхав поїздом до нового міста. На чолі йому снували думи важкими хмарами, перед очима – жодної перспективи.
– Скажіть, ви перший раз їдете в це місто? – Несподівано розбила Сергієву задуму елегантна сусідка, що сиділа біля вікна візаві.
– Так, перший.
– І у вас там нікого нема? Ні родичів, ні знайомих?
– Нема.
– Ви думаєте влаштуватись на посаду?
– Думаю.
– Так я й знала.
– Як це ви могли знати? – добродушно посміхнувся Сергій.
– Отак, дивилась на вас і читала.
– Он як! Ви значить – фізіономістка?
– Так.