Ці імена ніколи не зітруться з історії, бо музична душа, що її вони утворили, — безсмертна.
Слухаючи його, Нік лише вибачливо посміхався, а Володимир від того щораз більше гарячився, щораз логічніше вигинався — він кінець-кінцем переконає цього товстошкірого. Але Володимира перебила Ганна:
— Нащо ви йому це кажете? Він усе одно не зрозуміє. Звик до заводського гармидеру, от і вирішив за браком його утворити сурогат у вигляді суперечки.
Нік раптом зніяковів.
— Може, — муркнув він і вмовк.
— Чого ж! Це болючі питання нашого часу, — силкувався виправдати Ніка Володимир, але його ніхто вже не підтримував.
Суперечка припинилась. Володимир іще жартома звертався до Талі по підтримку, але жарти були невчасні. Розмова не клеїлась, і Володимир мусив скоро попрощатись. Коли він вийшов за двері, Ганна гостро промовила до Ніка:
— Ти надто нечемно поводився з Володимиром Андрійовичем.
— По-перше, я не виховувався в інституті "благородних дєвіц", а по друге, цей зарозумілий хлопчисько й не заслуговує на інше поводження…
— Говорити так про людину, що вперше її бачиш, ти не маєш права. А потім — мінус для самого тебе виявляти власне хамство.
НІк обурено підвівся з крісла, він мав щось сказати, але, глянувши на Ганну, що з іронічною посмішкою очікувала його відповіді, так само скривив вуста в іронічну посмішку.
— Прошу вибачити, — повернувся й зник у другу кімнату.
Звідти Ганна чула його нервові кроки й зловтішно думала: він давно на це заслуговує. Надто довго вона вважала його за хорошого.
Вранці за чаєм Нік жартував із Талею. Він переливав їй ложечкою чай зі своєї склянки, Таля поспішала не зостатись перед ним у боргу, хлюпала на стіл, реготалась.
Ганна зауважила Талі:
— Може б, ти поїхала з батьком додому та й розливала б там, щоб він після тебе прибирав.
— Е-е ні! Більше не поїду. Я боюсь увечері сама…
— Чого? Ти ж така смілива. Може, на цей раз батько зласкавився б посидіти з тобою, — промовила в'їдливим тоном Ганна, глянувши на Ніка.
— Що ти хочеш цим сказати? — насторожився Нік.
— Тільки те, що негаразд залишати дитину саму в помешканні на цілу ніч.
— По-перше, не на цілу ніч, а лише на вечір, коли мені потрібно було бути на засіданні.
— Та мені байдуже, хоч би тобі слід було їхати до самого Харкова. Але на той час ти міг би попрохати якусь жінку, щоб була з Талею.
— Жінку, то жінку, але при чому тут Харків?
— Я так, між іншим. Бували ж у тебе відрядження до Харкова. Чому ж не могло бути в тебе подібних засідань?
— Ти не фантазуй, будь ласка. На таких самих підставах я міг би зробити й тобі закид.
— Запевняю тебе, що якби це була не фантазія, а факт, мені однаково байдуже, але за це, що ти залишав Талю саму, я ладна тобі горло перегризти.
— Може, тільки через те, що сверблять зуби. Іншої причини я не бачу. А взагалі я бачу, що ти зробилась сварлива баба. Скажи просто, якщо моя присутність тебе нервує, я не буду докучати.
— Як хочеш, мені байдуже.
— З якого це часу в тебе така байдужність? Чи не відтоді, як почала просвіщатись у композиторів?
— З того часу як ти повернувся до свого принципу, що все добре, що добре приховане.
— Я нічого не збираюсь таїти від тебе. Я розмовляв із тобою про все, коли взагалі розмовлялось, коли можна було з тобою розмовляти.
— Ну й добре. Розмовляти ні про що й ні для чого. Тільки знай, що я дуже довго вже мовчу.
— Ні, мені здається, що ти надто багато вже говориш.
— Зате ж бо ти зовсім нічого не говориш. Дивись!
— Дивись краще за собою, а мені дай спокій.
— Як схочеш, — апатично промовила Ганна.
Не діждавшись навіть обіду, Нік виїхав до міста.
Ганна посміхнулась. Зовсім так, як у зразковій родині: сварки, апатія. Вона входить у норму.
IX
Заговоривши про Ніка, Володимир обурився:
— Я все ж був кращої думки про його. Стільки жовчі, що мені просто ніяково було за його самого.
Ганна відчула образу за Ніка.
— Я не знаю, що з ним сталось. Досі я його таким не бачила. Щось у нього нове ворухнулось. Але що — не добрати мені довіку. Ми посварились. Не ради принципу, ні, а просто так, як ото свариться горливе подружжя, знічев'я. Я сама себе не впізнаю. Просто, мабуть, стара вже стала.
— Не думаю.
— А уявіть собі, що я навіть перестала його ревнувати, — промовила Ганна по хвилі задуми, — хотілося б замкнутися в себе, в свої хатні обов'язки, бути зразковою матір'ю.
— Ой, ой, Ганно Павлівно! Що це з вами? Недавно ж вас лякала перспектива куховарки, а тепер ви з цим погоджуєтесь? Просто у вас реакція, а може, й розчарування. Іменно розчарування. Ви не любите свого чоловіка так само, як не любить і він вас. У вас є лише інерція спільного життя, але жодної спільності. Ви давно вже пересіли в різні човни, і кожний з вас пливе самостійно, але, маючи на оці один одного, ви ще думаєте про спільність.
— Може, ви до деякої міри й праві, але не забувайте, що у нас є спільна донька, яку ми обоє любимо і яка нас так само любить. Я його можу ненавидіти за те, що раніш не добачала, але мушу шанувати в ньому Талиного батька й свою молодість… Так само я не думаю, щоб він уже дійшов до того, щоб міг легко мене зректися.
— Будьте певні, що зречеться за першої-ліпшої нагоди. Він практик. Він не буде вклонятися минулим пережиткам. Егоїстичнішої людини я не зустрічав. Він тоді так поставився до мене, ніби він цар і бог усього живого.
— Я ж вам кажу, що не знаю, що з ним сталося тоді. Він зовсім не така черства людина, як вам здається. Він так само з охотою слухає музику, любить і цінує її. Це тепер йому запала idée fixe.
— Хай так. Він був такий, а став інший. Це ви самі зазначаєте. Минуле ж — це не життя. Хай мертві ховають мертвих.
— А що ж я маю робити? Я до того вже знесиліла, що не хочеться ворухнути й пальцем. Та, власне, за що можна змагатися! Скажіть, чи зустрічали ви десь родину, яка б не дійшла кінець-кінцем до буднів, сварок, зради… Це врешті — закон, і тому я так покірливо приймаю свою долю.
Володимир гірко посміхнувся.
— Як легко можуть люди офірувати себе на передчасну смерть. І кому потрібна ця офіра? Думаєте, доньці вашій? Вона виховується і виховується без вас. Будьте певні, що на Талю мають більший вплив школа й товариші, ніж ви. У неї тверезіший погляд. Вона захоплюється всім і всіма, а ви хочете заховатись у шкаралупу родинних буднів.
— Виходить, що мені треба зайнятись фліртом?
— Зовсім я цього не кажу, хоч і в флірті є своєрідне життя.
— Так що ж я маю робити в своєму стані?
— Що? Все, що завгодно, тільки найменше уваги куховарству. Ви ж могли б відновити свої лекції співу, могли б увійти в музичне товариство, в музичний світ. Це ж ваша стихія. Ваша заздрість. Ви побачили б, скільки є ще в світі краси й буяння. Ні, я таки мушу вирвати вас від кухні. Їй-богу, життя — багатюща й прекрасна річ!
— Серйозно? — жартома перепитала Ганна. Їй раптом стало весело. — Гаразд! Буду сподіватися, що ви мені допоможете.
— Можу заприсягти навіть.
— Я дуже вдячна вам. Так союз?
— Союз!
Ганна простягла Володимирові руку, а він вріс у неї вустами.
— Ну, хлопчику, не треба ж так довго, — лагідно почала вона визволяти руку.
— А коли я хочу?!
— Мало того, що ви хочете.
— А вам хіба неприємно?
— Я не думала над цим.
— Яка ж ви практична. Треба почувати, а не думати.
— Отже я не знаю, що саме я почуваю до вас. Я люблю вашу гру, поважаю вас як композитора, але поза цим ви все ж видаєтеся мені хлопчиком, якого треба стримувати від різних вибриків.
— Я радий би прожити якнайдовше хлопчиком, а вам не личить бути поважною. Будьте веселою, щоб іскрились бірюзові очі. Отак, так смійтесь! Ви чудова, Аню! Дайте глянуть у ваші очі.
Володимир так наблизився, що Ганна відчула його теплий подих на своєму обличчі. Тепла хвиля пробігла їй по тілі, але силою волі вона знейтралізувала її й з холодною байдужістю одвернулась від його.
— Не робіть дурниць!
І, як колись Таля, Володимир враз посумнів. Вони були подібні один до одного своєю поведінкою. Ганна вже каялася за свою нечемність. Вона чуло взяла його за руку.
— А ви справді ще дуже маленький хлопчик.
Володимир нічого не відповів, але на знак замирення він прийняв Ганнину руку в свою, і так мовчки вони пройшли з лісу понад річку.
На заході згасла заграва, й півмісяць, що вже ніби довго очікував цього моменту, грайливо простелив на воді срібну стежку.
— Скажіть, вам не хочеться зараз відтворити в звуках цю срібну хвилю? — розірвала мовчанку Ганна.
Володимир відповів нескоро.
— Мені не хочеться чути жодного з інструментів, що існує тепер. У природі є ледве чутні ефірні мелодії, до яких людська техніка ніколи не дійде. Зараз я волів би мовчати й інтуїтивно сприймати ті звуки… Отак, узявшись за руку, пройти цією місячною стежкою й бути обсипаним тими світляними мелодіями.
— Змокнути в холодній воді й вийти на берег тверезим?! — зі сміхом додала Ганна.
Володимир замовк. Його, видимо, образила та вульгаризація його найінтимніших почувань. Ганна ж, дивлячись на нього, потай усміхнулась. Власне, вона розуміла й поділяла його фантазії, але все те їх надто зближувало, Ганна боялася цього. Вона почувала загрозу. Їй потрібен був час, щоб передумати.
До кінця вечора Ганна дотримувалася глузливого тону. Прощаючись із Володимиром, вона зловтішно запитала:
— Чому ж ви зараз не цілуєте руки?
— Не хочу, — грубо відповів він і швидко відійшов.
Ганні раптом стало сумно. Для чого було ображати хлопчика?! Вона ж мусить мати його дружбу, його моральну підтримку, бо інакше зав’язне в буднях і не відчути їй ніколи тих ефірних мелодій.
Вдома вона застала засвічену лампу.
Таля, не роздягшись, спала.
З почуттям провини Ганна почала її сонну роздягати. Тепер вона була подібна до Ніка. Вона залишила на цілий вечір Талю саму, й та боялась навіть гасити світло.
Вранці Ганна запобігливо годила Талі.
Подвійне почуття мучило її. З одного боку Таля, а з другого Володимир. Ганна боялася, що після вчорашньої її поведінки він не прийде. Така перспектива лякала її, особливо тепер, коли вона, посварившись із Ніком, зовсім самотня.
Ганна вирішила одним заходом спокутувати обидві вчорашні провини. Вона написала листа до Володимира й віднести його доручила Талі.
Таля залюбки погодилась виконати доручення, так само й Володимир був радий звістці.
Ганна пише йому з тієї причини, що вчора вона наговорила багато дурниць.