Тамара знітилася, але вдала, що йдеться лише про побутові речі.
Олександра розбудив дзвінок. Подумав, що телефон, підійшов до нього, зауважив: перша година. Дзвінок повторився, і сонний Олександр нарешті зрозумів, що хтось стоїть за дверима.
То була Тамара.
Більше року вона мандрувала між його квартирою і своєю комуналкою, умовляючи Олександра почекати зі шлюбом.
— Хіба тобі погано? Ти вільний, я вільна. Пліток не буде, що віддаєш дружині ліпші ролі.
— І так пліток повно. Чому не хочеш за мене? Застарий? Чи не любиш?
— Не кажи так.
— Що, не можеш забути давньої кривди?
Тамара замовкла, і Олександр, розуміючи, що сказав зайве, теж мовчав; потім, не витримавши безглуздості того що чинилося в душах обох у цьому безгомінні, обійняв її і сказав:
— Як хочеш… Сама скажеш…
Вони одружилися навесні, і всі ті роки, що Тамаоа була поруч і в театрі, і вдома, між ними жодного разу не поповчила ота лиховісна іскра, що виникає інколи з нічого але неl віщує нічого втішного.
Тому Петриченко-Чорний не був готовий до відмови дружини переїхати в його новий театр. Він розумів, що Тамара багато що втрачає: як не як — заслужена артистка, репертуар, преса, публіка, а тут починати треба, вважай, з нуля… Але ж існувало інше, воно мало переважити, якщо не перекреслити, то, принаймні, відсунути на другий план акторські амбіції…
Півроку чекав Олександр остаточного вибору дружини, сподіваючись, що врешті переконає Тамару переїхати до його, нарешті цілком його театру, де можна здійснити заповітні проекти, здобути право на жаданий маршальський жезл, що про нього мріє кожна творча особистість — без цього стимулу пісне життя, хоч як прикидайся байдужим до слави і перед собою, і перед людьми.
Марнославство — кепська річ, але акторська вдача така, що без нього не обійшовся жоден, хто вважає театральний кін метою і смислом життя. Можливо, дружина ще тривалий час вагалася б, та Олександру допоміг випадок: головний режисер чи не вперше за добрий десяток років віддав головну роль в новому спектаклі не. Тамарі, а зовсім молодій акторці.
Приїхавши до Харкова, аби забрати дружину, Олександр пішов до головного, давнього приятеля, аби потиснути йому руку і подякувати.
— За віщо? — спитав спантеличений Тимур Андрійович.
— Ти мені дружину повернув.
— У якій це спосіб? Що сталося?
— Забираю її до себе.
— Як це розуміти?
— А так: вона їде зі мною.
Бреза витягнув пляшку, шоколад і чарки.
— Образилась. Мовчала. Хоч би сказала мені… Ну й характер! Як ти з нею… Ти розумієш, тут жодних підводних течій, не її ця роль, вона ж кругом перша…
— Не переймайся. Я тобі справді вдячний.
— Ой, Сашко, це ж весь наш репертуар полетить!
— Святе місце порожнім не буває. Обійдеться.
Тимур Андрійович послабив галстука і розщебнув ґудзика на комірці під борлаком.
— Скажи ліпше, як тобі там ведеться? Як прийняли?
— Звикаємо: я до них, вони до мене…
— Шкода, що Тамара йде. Хоча ситуація справді дивна: ти там, вона — тут…
— Отож.
— А Тамарі якось поясни, ти це вмієш, що не її це роль, повір. Хоча це важко, розумію. Роки летять, ми це, на жаль інколи запізно помічаємо… Особливо жінки.
— Ти хотів сказати: актриси?
Бреза всміхнувся.
— Дай, Господи, тобі, Олександре, терпіння. Тамара ж запрагне перших ролей, а там — свої прем'єрші, еге ж? Хоча вона жінка розумна, треба віддати їй належне. До речі, я тут почав збирати папірці для реляції в міністерство про її наступне звання. Як тепер бути?
— Об'єднаємось. Десь через рік-другий, добре?
— Якщо доживу.
— Дурниці.
Звання народної артистки Тамара Третьякова одержала через чотири роки після того, як переїхала до нового театру.
Олександр поклав усі сили, аби домогтися для дружини цього титула. Думка місцевого начальства, точка зору міністерських кабінетів, голоси преси всеукраїнської Й місцевої, а найперше дві яскраві прем'єри з Тамарою в головних ролях — усе було сплетено Петриченком-Чорним надійно й переконливо, і указ не приніс несподіванки, як бувало не раз з деякими претендентами на високі звання.
За ті вже солідні роки, що минули відтоді, як він очолив обласний музично-драматичний театр, сталися події, переломні в українській історії, і Олександр, сприйнявши їх своїм загартованим серцем, заходився був оновлювати — та ні, міняти репертуар, повикидав кілька олеографічно-барвистих спектаклів, котрі в радянські часи були чи не обов'язковими, бо мали з одного боку ідеологічну безневинність, а з другого підкреслювали тезу про розквіт національних культур. Трупа, особливо оркестранти, зустріли новації художнього керівника не вельми привітно, але й серед акторів і музикантів було чимало справжніх патріотів, які думали так само, як і Олександр Іванович.
Петриченко-Чорний заходився ставити "Народного Малахія" Миколи Куліша, потім — "Мину Мазала" і "Патетичну сонату". Вистави, попри майже сімдесятилітню відстань від явлення цих п'єс Курбасом і Таїровим, попри зміну кількох поколінь та історичних реалій, ішли аншлагом, до міста приїздили столичні театрали і театральні критики, вийшли схвальні статті і в газетах, і в професійному журналі. Невдовзі Олександр одержав перше у своєму житті звання — причім без жодних з його боку зусиль.
Хвиля успіху тривала не так довго, як того хотілося, треба було шукати матеріал, котрий звучав би унісон із часом (Петриченко завжди був переконаний, що театр — чутлива мембрана суспільних настроїв і прагнень). Країну лихоманило, стихія мітингів, дискусій відійшла, впала економіка, людей у глядачевій залі катастрофічно поменшало, театр ставав не порошинкою, а скалкою в оці обласного й міського бюджетів. Отоді знайшлася п'єса початкуючого драматурга, місцевого журналіста і трохи поета, персонажі і колізії якої гостро відбивали реалії часу. Олександр добряче посидів з автором над текстом, прибрав ходульність, голу публіцистику, дописав один акт — словом, став співавтором, але пропозицію журналіста поставити своє прізвище як драматурга рішуче відхилив.
Та це не врятувало його від несподіваних неприємностей. Олександр — свідомо — не дуже наближався до керівництва області й міста, мав справу лише з відділом культури — і то лише для годиться; усе, що стосувалося фінансування, гастролей, участі акторів у всіляких обласного й міського масштабу урочистостях, було сферою директора, котрий знав усі ходи й виходи і не давав театру сісти на фінансову мілину, а на репертуар звертав увагу лише тоді, коли якісь спектаклі послідовно не збирали публіки.
Якби Павло Якимович Кузя хоча б погортав текст п'єси, то неодмінно попередив би Петриченка, на що наражається головний. І автор п'єси, по-собачому віддано заглядаючи в очі постановнику свого дітища, словом не обмовився, що колізії його твору мають реальне підґрунтя, деякі дійові особи аж надто нагадують місцевих посадовців — відставних і діючих.
Після прем'єри спалахнув справжній скандал, підігрітий ще й позитивною рецензією в обласній газеті — то вже постарався драматург-початківець. Слова Олександра Івановича — мовляв, гадки не мав, події і дійові особи вигадані, сприймалися і місцевими культуртрегерами, і високим начальством як відверте глузування над ними, відповідні реляції пішли до міністерства культури, і хмари над Петриченком набрали свинцевого кольору. На щастя, гроза не прогриміла: і перший обласний начальник, і мер міста саме у розпал скандалу полишили свої посади з волі тодішнього президента. Спектакль був поновлений, але витримав на афіші недовго — став осоружним Олександрові. Він затямив урок: не відривайся від земного провінційного життя, знай потаємні пружини, що впливають на його плин, будь ближче до хазяїв області й міста — не завадить, і театрові піде на користь.
Аби не ця його тактика, що нею він керувався з тих пір, навряд чи переконав би і міністерство, і ближнє бюрократичне коло в тому, що "Король Лір", поставлений у його театрі, додасть місту значущості в культурному контексті України (так пишномовно він висловлювався, спілкуючись із начальством), засвітить райдужний ореол над театром, поставить його в один ряд із заньківчанами й франківцями.
…Час було починати прогон. З анабіозом покінчено. Олександр Іванович підвівся з крісла, пройшовся навіщось кілька разів діагоналлю невеличкого свого кабінетика, перш ніж відчинити двері, і нарешті попрямував до глядачевої зали.
6
Ще не настала сьома ранку. Остаточно прокинувшись, він подумав, що минулий день був не таким бездарним, як інші цього тижня.
Його гостя спала, розкинувши руки над тонким простирадлом, обличчя її було таке, ніби й не спить, щось сказала уві сні, але він не почув, що саме. Скаже, якщо запам'ятала сон. Він одкинув простирадло, побачив у ранковому світлі те, що бачив у вечірньому. Вона прокинулась, не виборювала незалежність і не чіплялася за рештки сну.
Потім побігла до ванної кімнати, а Василь Єгорович став під струмені води: у будинку поряд з просторою ванною було поставлено напівпрозору душову кабіну.
Обидва одночасно вийшли, витираючи залишки крапель, Василь Єгорович укотре побачив досконалу фігуру Ніни, трохи запалий живіт, темний трикутник унизу, що його він узивав бермудським (Ніна за це охрестила його хуліганом, бо у слові їй чулася брутальна складова, відома їй зі шкільної науки гевала-старшокласника), налиті здоров'ям груди.
Вони мовчки обнялися і постояли так трохи, підборіддям він торкався потилиці Ніни — був вищий на голову.
— Що в тебе сьогодні?
— Прогон. І прем'єра. Я ж казала.
— Хіба?
— Забув? У тебе на столі має бути офіційне запрошення. Головне — запрошую я. Чи домовитись про контрамарку?
— Справді щось видатне?
— Не знаю. Режисер із нас усі душі повитрушував.
— Це, мабуть, усю управлінську команду запрошено?
— Звичайно. Подія планетарного масштабу. Шекспір у вимірах провінції у двадцять першому столітті.
— Шекспір… Гм… Чому Шекспір?
— Світова класика.
— Дякую. Грандіозне пояснення. У мене освіта технічна, одначе, хто такий Шекспір, здогадуюсь.
Ніна засміялась.
— Цього достатньо. То прийдеш?
— Якщо не буде форс-мажорів.
— Ніяких мажорів. Для тебе гратиму…
Ніна стала навшпиньки, поцілувала Василя у щоку.
— Поголися, колешся…
Водій повіз заслужену артистку Ніну Пальченко до міста а голова адміністрації, за журналістською термінологією губернатор, Василь Єгорович Ємченко, поголився, вдягнув темний костюм, сорочку в дрібну смужечку, припасував галстук у фіолетових тонах, узяв телефон, аби побажати доброго ранку дружині.
За п'ятнадцять літ, що минули від дня їхнього весілля, особливо за останніх два роки, Марта звикла до самотнього ліжка.