А якщо є казки, оповідання, будь ласка, надсилайте усе, усе надрукуємо, і гонорар, хоч він у нас невеличкий, не затримаємо.
— Гонорар за цю казку, коли надрукуєте, прошу переказати Товариству імені Тараса Григоровича для допомоги бідним студентам. А казки ще надішлю і, коли закінчу, дві нові повісті.
— Справді? Повісті? — аж підскочив редактор.
— Тільки б здоров'я не підвело. Одна про гайдамаків — історична, а друга... друга сучасна... про чужину, переселення наших селян на чужину. Дуже мене хвилює це, обов'язково напишу.
Науменко зрозумів: не повість хвилює, а це явище, це питання, сучасне життя, що висуває такі проблеми. Коли б вона швидше написала і дала їм!
Вони ще бачилися і в готелі Михайлівського монастиря кілька разів. Науменко казав, що вся редакція реготала, прочитавши "Чортову пригоду", що старші раділи: "Оце наш любий давній Ігарко Вовчок! Після Гоголя такого не було!" ) Вона не знала, скільки було потім розмов у колі української молоді — літераторів, журналістів.
приходила Марко Вовчок!
— Хіба вона жива?
— Та вона й не виглядає старою, привітна така, проста.
— Що ти? Як королева! Не така, як усі. Велична, спокійна.
— А я думав, її давно нема. Ще малим читав її оповідання і плакав. От шкода, що не побачив її!
Шкода, що й вона багатьох не побачила. Не знала, зовсім не знала, які нові поети, письменники з'явилися на Україні, попри всі урядові накази, утиски, заборони.
У жовтні того ж року в журналі "Киевская старина" надрукували її "Чортову пригоду". їй надіслали журнал. Михайло Дем'янович так і уп'явся очима, одразу непокоячись, чи все так надруковано, як він сумлінно переписав. А Марія Олександрівна уважно перечитала весь журнал, хто що пише, що там діється. Хроніка, замітки, все цікаво. Стрічалися знайомі імена, дуже знайомі. Костомаров — яке далеке петербурзьке минуле! Він уже помер, старий видатний професор Костомаров, і засновується премія його імені.
От ще знайоме з юності ім'я. Навроцький. Це вже паче з доісторичного минулого. Друг Опанаса Мар-ковича, її першого чоловіка, його товариш не лише по університету, а й по Кирило-Мефодіївському товариству. "Соузник" його і Тараса Григоровича.
редакції "Киевской старины"
Опанас розповідав про нього, що був Сашко Иав^ роцький веселий, симпатичний хлопець, тримався під час слідства надзвичайно гідно і, хоча знав ба| гато, жодного зайвого слівця не сказав, нікому з друзів ніякої шкоди не заподіяв. )
Його заслали після вироку на півроку у Вятку, потім в Єлабугу. Після закордону Марія Олександрівна нічого не знала про нього. Але тепер з журналу, з "поминки" на десяту річницю його смерті — так, смерті! — дізналася, що жив він в Те^іір-ханшурі, в Єревані, багато перекладав з грузинської славетного Шота Руставелі, назвавши твір "Одягнений в барсову шкуру". Зі сторінок "поминки" поставав перед нею образ щирої, доброї людини, завжди, в усіх умовах працьовитої і люблячої без краю літературу,'рідну землю. Власні його твори не вражали особливим художнім талантом, та хіба могла вона не розчулитися, прочитавши прості, сердечні слова:
Небагато на старості в житті мені треба.
На Вкраїні милій жити посеред покою. Та щоб діти мої милі там були зі мною...
Та він жив і помер далеко. За горами... А ще дужче забилось її серце, коли наприкінці статті прочитала його, Навроцького, вірші, Маркові Вовчку присвячені.
У статті так писалося: "Читаючи твори Марка Вовчка, він чує, як навколо лунає голос тихий, але ясний.
...Спасибі ж, ластівко-голубкої Ти серце вгору підняла. Ти наші щирі, смілі думки Кругом по світу рознесла".
її наче й голубили ці слова "ластівко-голубко", і в той же час сіяли сум.
Тільки "Чортову пригоду" дала вона в журнал...
І не знала нічого про друга Опанаса — Сашка, так він звав свого товариша. А він же був на Кавказі...
Багато чого вона не знала...
) Вона не знала.
На далекій Буковині зустрілися дві молоді письменниці.
Спершу вони пізналися з творів і душею потяглися одна до одної. А коли побачилися, у них виникло безмежне довір'я і такий взаємний захват та непорушна віра в талант, що можна було все сказати щиро і позитивне, і негативне про творчість одна другій, про все в житті. Це стало їхньою радістю і багатством, бо в обох було життя важке і вимагало постійної боротьби. Особливо в одної, яку з дитинства підточувала хвороба, і мусила вона не символічно, а повсякденно, повсякчасно боротися за життя.
Але ж це таке незрівнянне багатство — дружба, такий неоцінимий скарб! Знати, що хтось думає про тебе, переживає кожен твій рядок, твої твори, радощі й труднощі.
Натхненно підносить щира дружба творчих людей.
Пушкін захоплено казав:
"Який великий приклад подали нам у своїй дружбі Гете і Шіллер, а також Байрон і Шеллі... В подібних дружбах стільки благородства... Важко знайти таких видатних друзів, як ці двоє,— вони не заздрили один одному".
Таке .щастя випало і на долю двох незвичайних українських дівчат.
Милий, рідний "хтось"! Навіть коли не зустрічалися роками, "хтось" писав "хтосічку", і "хтосічокі" відповідав і писав так само одверто про себе. 1
Ласкаве, жартівливе "хтось" виникло самохіть, ненавмисно і прищепилося на всі роки — одне прізвисько для обох, а коли вже бачилися, чи то в Києві, чи на Буковині, не могли наговоритися.
Ларисі Косач — Лесі Українці — так підписува-• ла дівчина свої твори і під цим ім'ям увійшла в літературу,— порадили якось лікування на Буковині. Ох! Скільки порад доводилося їй вислуховувати протягом цілого життя і від лікарів, і знайомих, і родичів! То посилали до Єгипту, то на Кавказ, то до Італії. Дещо тимчасово допомагало, дещо гнітило ще дужче.
От порадили Буковину.
Буковина — буковинські гори, велетенські, спокійні і мудрі смереки, привітна сім'я Ольги Коби-лянської, де її одразу прийняли гостинно, тепло, і головне — милий "хтось", подруга, колега по професії поруч. Ольга приїхала потім і в гори, де пробула на лікуванні деякий час Леся. Часто добре товариство цінніше за будь-які ліки. Лесі здавалось, що вона поздоровшала. На кілька днів завітав "cher mâitre", "confrère", як називала його Леся, непохитний Каменяр, вже відомий письменник Іван Якович Франко. Він любив поетесу і дивувався — слаба, хвора жінка, а пише такі запальні вірші, засвічує такі досвітні вогні, які неспро-можен тепер створити жоден дужий мужчина на Україні.
Був серед них молодий студент, закоханий у народну музику, заповзятий збирач музичного фольклору. Ольга жартома казала подрузі увечері, коли вже вкладалися спати, надихавшися цілющим гірським повітрям;
— Він дужче, ніж у музику, закоханий у вашу поезію, Лесю.— І додавала тихесенько: — А ще дужче у вас.
Леся приймала це як жарт і відмахувалася слабенькою тонкою рукою. їм було дуже добре тут і вдвох, і в товаристві. Розмови точилися щоденні. Становище журналів, їхні позиції в боротьбі народу, позиції окремих письменників, зв'язки з російськими і закордонними літераторами. Леся писала не лише художні твори, вона надсилала до російських передових журналів і критичні та публіцистичні статті. Вона перекладала не лише художні шедеври світової літератури, а й твори, що незабаром стали провідними в житті суспільства,— "Комуністичний маніфест". Справді, звідки бралися сили у цієї невиліковно хворої жінки! Ну, а Фран-ко — він був не лише cher mâitre в літературі, він був борець-революціонер, що не раз і у в'язниці сидів!
Вони, щирі прихильники і однодумці великих російських письменників, нестямно любили свою Україну, рідне українське слово, літературу, вболівали за її місце серед інших.
Якось усі сиділи ввечері на улюбленій лавці.
— А я щойно переклала німецькою мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка,— мовила Ольга Кобиляиська,— і написала передмову.
— Я побачила у вас книжечку і дуже зраділа,— сказала Леся.— Для мене її, Марка Вовчка, оповідання, саме ті, що ви переклали, так багато важили, ними, її "Кармелюком" ми з братом Дмит-риком зачитувалися. Твори Шевченка, Марка Вовчка у нас були настільні книги.
— А ваша мама не любила Марка Вовчка,— тихенько і не без деякої ущипливості зауважив сту-дент-музикант Климент Квітка.
і
67
— Ну, мало кого не любила і не любить моя мама,— анітрохи не ображаючись, всміхнулася Леся, глянувши на нього по-змовницькому.
її мати, письменниця Олена Пчілка, справді не любила саму "Марковичку", але ж не могла вона не давати своїм дітям читати її твори!
— На неї, на Марію Марковичку, багато наплів Куліш,— гаряче і переконливо втрутився в розмову Іван Якович.— Нам треба ретельно повимітати все те павутиння, яким він заткав її. А вона надзвичайна постать в нашій літературі. Я шкодую, що не бачив її, що не знайомий з нею.
— Я не бачила, коли вона приїздила до Києва,— з жалем мовила Леся.— Мене не було тоді в місті. А вона стрічалася з Науменком, заходила в редакцію "Киевской старины". Казали, не дуже й стара, приязна така. Думали, вона зовсім древня, а дехто гадав, що на світі її вже нема... От кому я заздрила,— додала вона раптом.
— Ви? Леся? Що ви? — в один голос заперечили і Ольга, і Климент, а Франко тільки звів свої густі брови і розвів руками!
— Так! Не дивуйтесь. Я зовсім не заздрісна, не заздрю нікому й ні в чому,— щиро мовила Леся, та їй і не треба було запевняти в цьому будь-кого, тим більше друзів.— А от Маркові Вовчкові я справді заздрила, так вона мову українську знає, щиру, народну, недарма сама багато мандрувала по селах, так проникла в таїни історичної душі народу... Хіба неправда, cher maître? — звернулась вона до Франка.
— А її остання казка в журналі?— підхопив Іван Якович.— Хіба не нагадала вона усім дорогого нам давнього Марка Вовчка?
— Давнього...— сумно мовила Леся.— Дійсно, наче давно-предавно жила... А вона ж і зараз живе.
К;ажуть, тепер десь знову чи на Кавказі, чи на Став-ррпольщині. Яка вона? А про неї мені розповідав і мій дядько Михайло Драгоманов, коли я жила у нього в Празі. Він зустрічався з нею в Парижі разом з Бакуніним. Молода була, палка, гарна. Розповідав, писала з ними листівки українською мовою. Яка їхня дальша доля, тих листівок, їхні стежки-доріжки? Він, дядько, і сам не знав. Дуже поважав її, просто захоплений був, казав — чудесна жінка! Шкода, що не була я в Києві, коли вона приїздила,— знову, зітхнувши, згадала Леся.— Чому вона така далека від усіх нас?
Марію Олександрівну запрошували на відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві.